Читайте також: Синод Вселенського патріархату затвердив проект статуту Української церкви
Звідки в Україні взялось православ’я?
Дивіться відео про історію церкви:
З Києва. Ми ж всі знаємо офіційну історію про князя Володимира, який 988 року хрестив Русь. Після чого православ'я стає головною релігією Русі. Хоча, насправді, християнство з'явилося серед східних слов'ян задовго до цього. Просто до князя Володимира Великого воно не було аж настільки поширеним.
Читайте також: Прагнення українців до автокефалії – це оборонна позиція, – історик
Після офіційного хрещення Київської Русі уже почалась вся та історія, яку нам нашвидкуруч розповідають у школі. Створення Київської митрополії. Руська православна церква. Відокремлення Московської митрополії. Створення Української православної церкви. Берестейська унія, якою Київська митрополія вирішила розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Ватиканом.
Відновлення Української православної церкви та її розквіт за часів Хмельницького. Підпорядкування УПЦ Москві. Оборона прав церкви від латинських впливів та польської і російської влади.
Секуляризація (коли духовенство перетворюють на держслужбовців: у церков держава забирає майно, натомість виплачує зарплату священикам) Української православної церкви. Криза початку ХХ сторіччя. Співіснування із радянською владою. Відновлення свободи наприкінці 1980-х. Виникнення Української православної церкви Московського патріархату. Прагнення єдиної помісної церкви.
Читайте також: До яких провокацій мають готуватись українці після надання Томосу
Хоча це – дуже загальний переказ ключовий майже тисячолітньої історії, в якій забагато цікавезних і заплутаних деталей.
Як виникла Українська православна церква?
Цілком логічно – у Києві після хрещення Русі 988 року. Київська митрополія від початку свого існування була автономна, мала гарно розвинуте самоуправління. Глава Української православної церкви мав права та привілеї надзвичайно потужні, але традиційно скромно іменувався митрополитом.
Часи Середньовіччя були буремними та багатими на війни та взаємні набіги. Саме через них Київ перестав бути митрополичою резиденцією – постійні монголо-татарські набіги нервували митрополита Київського Максима. Тому у 1299 році він переселився із неспокійного Києва до російського Володимира над Клязьмою, поближче до Великокнязівського престолу.
Його наступник Петро перебрався уже до Москви. При цьому, щоправда, відмовлятися від титулу Київського митрополита ніхто не збирався. Митрополит Петро взагалі отримав титул "митрополита Київського і всієї Русі". Цим же титулом його наступники користувались наступну сотню років.
До чого тут Російська православна церква?
Бо через отаку історичну заплутаність вона і проголосилась. Митрополити жили у Москві, але кожен називав себе "митрополитом Київським і всієї Русі", бо лише цей титул робив їх легітимними в очах православного керівництва – Константинопольських патріархів.
У 1448 році вирішили, що настав час "змін". На Соборі єпископів у Московії митрополитом обрали рязанського єпископа Іону. Обрали без узгодження та благословення патріарха Константинопольського. Так Московська церква заявила про свій розрив стосунків із Константинополем, а наступники Іони забули про Київ і почали титулуватися "митрополитами Московськими". Після цього Московська митрополія 141 рік не мала офіційного визнання від жодної іншої православної церкви світу.
Митрополит Іона (був великим схимником та доброю людиною, але з політичної точки зору для України його призначення нічого хорошого не дало)
"Визнання" московська церква, до слова, також рейдернула. У 1589 році Борис Годунов (тоді ще не цар, а регент сина Івана Грозного) запропонував Константинопольському патріархуі Ієремії ІІ перебути турецьку окупацію Константинополя у Москві. Коли Ієремія ІІ приїхав до Москви – його, фактично, взяли у заручники і не випускали з-під домашного арешту, допоки він не визнав легітимність митрополита Московського Іову та не надав йому титул Патріарха. Так виник московський патріархат, якому з часом підпорядкували українські та білоруські єпархії.
У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла 200 золотих червінців і 120 соболів. Уже за рік грецькі єпископи схаменулись, обурились і позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не змогли повернути.
Що не так у логіці стосунків між РПЦ та УПЦ?
Вона парадоксальна. По факту, виходить, що Російська православна церква з моменту свого самопроголошення ніколи не отримувала томос про автокефалію, є дочкою української православної церкви і уже століттями заявляє, що володіє вищою церковною владою над УПЦ (МП) хоча є її дочірньою церквою.
Крім того, РПЦ самопроголошує, що під її винятковою канонічною юрисдикцією перебувають усі країни колишнього СРСР за винятком Грузії та Вірменії. Це право заперечується іншими автокефальними православними церквами — церквами Молдови та Естонії, а також канонічно ізольованими православними церквами стосовно України та Білорусі.
Як держава впливала на українську церкву?
По всякому. Найкраще все складалось за часів Гетьманщини.
Ікона Покров Богородиці із зображенням Гетьмана Богдана Хмельницького (праворуч, із булавою) і архієпископа Лазаря Барановича (ліворуч)
Тоді українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни. Завдяки покровительству гетьмана Івана Мазепи зміцнилася її економічна база. Києво-Могилянська колегія генерувала таку кількість якісно освічених випускників, що вони не лише повністю забезпечували всі потреби тодішнього ринку праці Гетьманщини, а й активно залучалися Росією до державотворчих процесів. Настільки активно, що саме українці допомогли Петру І розпочати секуляразицію церкви та грамотно пропрацювати поглинення церкви державним імперським апаратом.
Читайте також: Козацтво у ДНК: 7 фактів, яких ви не знали про козаків
Найсумніше історія стосунків розвивалась із Радянською державою. Тоді влада то нищила всі церкви і духовенство, то активно вербувала священнослужителів до спецслужб і використовувала їх у найрізноманітніших цілях. Священики займалися від міжнародної реклами до внутрішньої пропаганди і доносів.
Чому виникла Українська автокефальна православна церква?
Через патріотизм духовенства на початку ХХ сторіччя, коли Російська імперія почала обвалюватись революціями і розгорілись національно-визвольні. Українську державність тоді лихоманило. Українське духовенство прагнуло незалежності.
У другій половині 1917 року у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада.Туди потрапили духовенство та миряни, яки рішуче виступали за автокефалію української церкви, українізацію парафій та богослужінь. Вони робили все можливе, аби досягти бажаного. Зрештою, у 1920 році ВЦР Києві проголосила автокефалію, і вже наступного року відбувся Собор, на якому світу представили ієрархію УАПЦ. Російська церква, традиційно, таких дій не благословила і посприяла тому, аби Українська автокефальна православна церква лишилась ізольованою.
У ситуації, коли неможливо було провести канонічне поставлення єпископів, собор вирішив провести висвячення єпископів через рукоположення самих священиків (це не за православними канонами, але в умовах ізоляції інших варіантів було не багато). Після висвячення протоієреїв (один з яких став Митрополитом), вони рукоположили інших 27 єпископів для УАПЦ.
Перший етап існування цієї церкви завершився за часів сталінських репресій, коли все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані у табори чи розстріляні НКВД. Потім була коротка спроба відновлення УАПЦ за часів Другої світової війни. І лише із відновленням української Незалежності Українська автокефальна православна церква знову отримала можливість нормально працювати.
Звідки взялись Київський та Московський патріархати?
З амбіцій. Через які керівники УПЦ не змогли домовитись після проголошення Україною незалежності. У 1991 році, після проголошення незалежності України, за ініціативою тодішнього глави УПЦ митрополита Філарет зібрали Помісний собор УПЦ, який звернувся до патріарха Московського і всієї Русі з проханням "подарувати УПЦ повну канонічну самостійність, тобто автокефалію.
Роком пізніше Московський патріарх відмовився надати автокефалію "на цьому історичним етапі". Тоді ж митрополита Філарета закликали покинути пост глави УПЦ через звинувачення у веденні аморального способу життя та недостойну поведінку. Філарет відповів згодою, але, повернувшись до Києва, відмовився від своєї обіцянки. Сказав, що дав її під сильним тиском і шквалом критики. Він наполіг, що УПЦ має очолювати саме він. Після цього низка єпископів УПЦ висловила недовіру Філарету.
Очільник УПЦ КП митрополит Філарет
У травні 1992-го Синод РПЦ усунув Філарета. Паралельно у Харкові відбувся Собор єпископів УПЦ, де головою обрали митрополита УПЦ Володимира (обіймав цю посаду аж до смерті у 2014 році). Філарет не брав участі у цьому соборі і не визнав його легітимності, оскільки той відбувся без його згоди як предстоятеля УПЦ.
Керівник проекту відкритого православного університету Святої Софії, протоієрей Георгій Коваленко пояснив:
"Питання розколу – до учасників подій. Насправді, це – відповідальність тих людей, які очолювали церкву на початку 1990-х. У них виникли якісь проблеми, які призвели до розділення православної спільноти. З іншого боку, це розділення не так глибоко пройшло… Третина людей в Україні каже, що вони просто православні і не рецепіюють цього розділення. Вирішення цього, мені здається, не в минулому – хто від кого відділився, а у тому, яким буде підґрунтя для майбутнього".
У червні 1992 року митрополит Філарет організував у Києві власний Всеукраїнський православний собор, на якому частина УПЦ (лояльна до Філарета) об'єдналася з частиною УАПЦ в єдину структуру – Українську православну церкву Київського патріархату. Зрештою, через низку внутрішніх конфліктів УАПЦ обрала свого настоятеля, а УПЦ КП – свого. Церкви потім кілька разів намагалися домовитися про об'єднання, але безуспішно. Все це супроводжувалось конфліктами через майно, церкви та сфери впливу між всіма учасниками країни. Тим часом на голову УПЦ КП встигли накласти анафему.
Читайте також: Єдина помісна церква: чи стане Філарет її очільником та що змінює зняття з нього анафеми
Так у чому ж суть претензій патріархатів?
Основна претензія до УАПЦ та УПЦ КП у Московському патріархаті – численні порушення канонічного порядку та відсутність благодаті священства у священнослужителях цих церков (тому що, всупереч канонам, вони належним чином не прийняли таїнство святенництва, як це передбачає православна традиція). Це ж, як стверджують церковні журналісти, які уважно відстежують конфлікт патріархатів, згодом може стати перешкодою на шляху отримання автокефалії.
Представники Українського патріархату, тим часом, наполягають, що діяльність УПЦ МП та окремі вчинки його священнослужителів є ворожими українській державності (що від початку війни на Донбасі отримує дедалі більше фактичних підтверджень) та тягне Україну до залежності від Росії.
Разом з тим, блаженніший митрополит Володимир, який очолював УПЦ МП до моменту смерті у 2014 році, встиг зробити чимало для усамостійнення української церкви та подолання церковного розколу. У його духовному заповіті окремо йдеться і про те, що Україні потрібна автокефалія, головне не затягти її у вир політизації з будь-якої сторони. Новий очільник УПЦ МП Онуфрій, як і очільник УПЦ КП Філарет, здається, до цього заповіту поставилися не надто уважно.
"Попередній предстоятель (Володимир Сабодан) теж залежав від Москви, але навколо нього сформувалося коло проукраїнських священиків. Це нівелювало марення про "поганий КП". Слово "розкольники" забували, церква йшла на зближення. А тепер митрополія продукує тези: Київський патріархат – "розкольники", Московський – переслідувані, війна на Донбасі – громадянська",
– пояснила свого часу церковна журналістка Лана Самохвалова.
Щось подібне колись склалось у Сербській православній церкві. Вона оголосила неканонічними Чорногорську та Македонську церкви. У першій половині ХХ століття духовенство цих країн відмовилось визнавати свою підпорядкованість Сербській православній церкві, проголосило незалежність власних церков. Зрештою, через тиск СПЦ обидві ці церкви так і лишились невизнаними. Вони, до речі, також очікують на надання Томосу Україні – для них він також означатиме шанс на автокефалію.
У що зараз вірять українці?
Переважно – у Бога. Просто по-різному. Згідно із дослідженнями Світового Банку, у 2017 році найбільший відсоток українців все ж вважав себе православними християнами.
Релігійні переконання українців у 2017 році, %
Ця статистика проглядалась від початку 2000-х років. Єдина різниця у тому, що до початку конфлікту на Донбасі значна кількість вірян вважала себе просто православними, не бачила різниці між КП та МП і навіть не розуміла, до якої церкви ходить. Таких у 2000 році було аж 38,6% (проти 9,2% прихильників МП та 12,1% прихильників КП).
Мережа православних громад, церков і релігійних організацій в Україні на початку 2018 року виглядала наступними чином.
Найбільше релігійних організацій нараховує Українська православна церква Московського паріархату – 12675. Найбільш концентровано, як каже статистика, вони зосереджені на Вінничині (1055) та Хмельниччині (999). Найменше їх в Івано-Франківській області – 37.
Із 5319 релігійних організацій, які належать Українській православній церкві Київського патріархату, найбільше їх нараховується у Львівській (526) та Київській (438) областях. Найменше – у Луганській (35) та Харківській (39) областях.
Мережа Української автокефальної православної церкви є найскромнішою – всього 1211 організацій, які представлені навіть не в усіх областях. Найбільше їх зафіксовано у Львівській (392) та Тернопільській (170) областях. На Чернігівщині, Сумщині та Луганщині УАПЦ не представлена взагалі.