На очах у доньки вбили 3 сусідських дітей, – інтерв'ю з ізюмцем про катування і життя в окупації

Під час одного з ворожих обстрілів донька Гущина отримала поранення, а троє сусідських дітей – загинули. Чоловік розповів, що виїжджаючи з Ізюма, у нього були поламані ребра та вибиті зуби. 

До теми Побої, електричний струм і втрата пам'яті: історія мешканця Ізюму про пережиті тортури

Найстрашніше, за його словами, було вберегти дітей та жити з думкою, що "по тебе можуть прийти у будь-який день". Адже ще до приходу росіян Олексій намагався вступити у територіальну оборону міста.

Про те, як жила родина під час окупації та як змогла виїхати – читайте в матеріалі 24 каналу.

"Ми взагалі не хотіли виїжджати": про життя в окупації й евакуацію

Розкажіть про себе та свою сім’ю. Як для вас почалося 24 лютого?

У нас багатодітна сім'я. Дочці 15 років. Іншим дітям – 5, 8, 11, 13 та 21 рік. Я в Ізюмі працював експедитором однієї з фірм, яка доставляла товари. 

Ніхто нічого не підозрював, ніхто не думав, що буде війна. Я прокинувся о 4 годині ранку, як зазвичай. У мене мав бути далекий маршрут, треба було їхати в сторону Сєвєродонецька та розвозити товари по магазинах.

Мій син навчається у Харкові в Інституті прокуратури та кримінальної юстиції НЮУ імені Ярослава Мудрого. Він зателефонував мені й сказав: "Тато, війна. У нас стріляють". Я подзвонив своєму директору та спитав, що сталося. А він сказав, що "сьогодні на роботу ніхто не виходить. Війна". Я кажу: "Як таке може бути?". А він відповідає, що з боку Росії до нас зайшли танки. Він жив у квартирі неподалік Харкова та бачив, як росіяни перетинали кордон.

27 лютого авіанальоти вже були в Ізюмі.

Українські захисники, дорога на Ізюм / Фото Костянтина і Влади Ліберових

Ви намагалися виїхати з міста на початку?

Ми взагалі не хотіли виїжджати. Ми виїхали аж 27 червня. Я там народився… Розумієте? Я виїхав до Харкова, дякуючи чоловіку-перевізнику. Всі брали по 5 тисяч гривень, а він вивіз нас за 3 тисячі. Коли росіяни зупинили машину, він ці гроші віддав, бо мене не пропускали. 

Вас вивозив волонтер?

Це місцевий мешканець. Він допоміг багатьом людям. До нього зверталися і він всім допомагав. Він щоденно старався вивозити людей. Ми виїжджали всією родиною. А син мій перебував у Харкові. Він хвилювався, шукав волонтерів і весь час намагався щось робити, щоб нас забрати. Були такі люди, що надурили його. Він скинув гроші, а вони не поїхали за нами. А сказали, що "їздили, а їх немає".

"Стріляли самі по собі й пили": якою була ворожа армія в Ізюмі

Як ви могли б описати російську армію, яка перебувала в Ізюмі?

Чеченці, буряти, "ЛНР", "ДНР". Представники двох останніх постійно пили. Вони ходили та кричали до всіх, бувало й таке, що били хлопців. Казали: "Ми терпіли, тепер і ви терпіть". Були й чеченці. Один з них на прізвисько "Шерхан", він був комендантом. Росіяни часто самі по собі стріляли. Вони навіть не знали, де і який їхній підрозділ стоїть та розташовується.

Родина Гущинів / Фото з телеграму чоловіка

Що все ж таки вплинуло, що ви прийняли рішення виїхати з Ізюма?

По-перше, це голод. По-друге, знущання з людей. Було таке, що цей чеченець "Шерхан" зі своїми бойовиками приїжджали до Наталії Малік у бомбосховище, де були ми. Це був її двоповерховий цех, там вона раніше виготовляла окуляри. Коли вони приїхали, то побили Едуарда Маліка – чоловіка Наталії. "Шерхан" почав говорити: "Чому ви не йдете на роботу?" Мені також дісталося тоді. Я сказав, що не піду, бо в мене багатодітна родина. Якщо мене вб’ють, то хто буде їх годувати? Едуард сказав, що не піде працювати на російську владу. Нас побили й сказали, що нам буде непереливки.

Яку саме роботу вони пропонували?

Йти та розбирати завали, які були через те, що вони самі себе обстрілювали. Були люди, які йшли туди й там залишалися. Тобто приліт – і людей немає, ще один – і знову немає. У той же день, коли до нас приїхав цей "Шерхан", Едуард одразу почав шукати когось, хто зміг би нас евакуювати. Знайшов і через 3 дні нас вивезли через Печенізьку дамбу у Харків. 

"Донька отримала поранення, а троє сусідських дітей – загинули"

Як жили люди під час окупації в Ізюмі? Та як ваша донька отримала поранення?

У нас був знайомий Ігор Селівцов та його дружина Світлана. У зубопротезній майстерні, де він працював, було бомбосховище ще з часів Другої світової війни. Він відкрив і впустив нас всіх туди. Там було близько 60 людей з сусідських будинків. Було дуже холодно, на вулиці -15 градусів. Ми самі зробили, що могли, й перебували там до 20 березня.

23 березня загинули троє сусідських дітей: Максима Живалупа – 14 років, Альбіну Біцман – 13 років, Вероніку Шульгу – 13 років. Приліт був тоді, коли вони гуляли біля свого будинку. Моя донька отримала поранення, а трьох інших дітей на її очах вбило. Це був мінометний обстріл.

Ми зібралися всією вулицею – хто чим міг, тим і помагав. Шкільна медсестра перебинтувала мою доньку Вікторію.

Начальницею похоронного бюро була жінка, яка вимагала гроші за похорони. Ми почали говорити: "Як так? Війна ж". На що вона сказала: "Мені все одно, я свої гроші маю отримати".

Дітей ми хоронили на кладовищі під обстрілами. 

Деокупований Ізюм. 13 вересня 2022 року / Фото пресслужби ОП

Як ця ситуація вплинула на вашу доньку?

Вона не говорила три тижні, взагалі не говорила. Постійно плакала, бо це все сталося на її очах.

"Ховалися в бомбосховищі, де було 150 родин"

Коли ви ще перебували в Ізюмі, чи знали щось про масові поховання та про місця, де катували людей?

За поховання я нічого не знав. Але мій родич працює у ритуальній службі. Вони все записували в зошиті. Він розповідав, що їх змушували їздити та збирати людей. Було таке, що при обстрілах змушували закопувати.

А про катування – так, знав. У нас була "криниця". Говорили, що у школу №2 привозять людей і вони там зникають.

У школі №11 також. У підвалі. Кого схопили, того туди й тягнули. Наприклад, якщо хтось виходив о 18:00 годині на вулицю, то ловили й били. П’яні, на БТР.

Яка ситуація була з харчуванням у місті?

Нас було багато і всі люди згрупувалися. Так ми харчувалися. У бомбосховищі в цеху було 150 родин. Наталія часто привозила туди продукти. У нас, в кого що було, теж усе знесли. Всі один одного виручали. У нас вулиця дружня і ми допомагали один одному. Люди ділилися усім.

Що для вас було найважчим під час окупації?

Зберегти дітей. Вони чули як стріляють. Було тяжко. Питали. Звісно, я пояснював. А що залишалося робити? Говорив, щоб на вулицю не виходили, що не можна цього робити.

"Я залишився і щодня думав: "Дай, Боже, щоб за мною не прийшли росіяни"

Чи вдавалося вам якось зв’язуватися з рідними?

Ми їздили дзвонити аж в Оскіл – село в Ізюмському районі Харківської області. Добирались на велосипедах, ходили пішки. Там були чеченці та буряти. Були такі моменти, коли я дзвонив сину, а він казав: "Тату, не треба говорити, бо зараз тобі дістанеться". Проходило 5 хвилин і вони приїжджали – починали обшукувати. Вони всіх нас прослуховували та забирали мобільні телефони.

Пропаганда у місті була постійно, що "Росія звідси не поїде, Росія тут назавжди". Були такі люди, що в це вірили, я – ні. І не збираюся цьому вірити, бо я народився та виріс в Україні. Діти також народилися в Україні. Було дуже важко. І жінці теж. Вона мене щоденно підтримувала. Були такі моменти перед виїздом, що їжі майже не було. Треба було йти до друзів і тоді вони допомагали.

Гора Кременець, звідки місцеві могли зателефонувати рідним / Фото Сергія Нужненка, Радіо Свобода

У нас в школі №11 до приходу росіян формувалася територіальна оборона для оборони міста. Я пішов туди й записався. Але зброї я так і не отримав, тому що її не хватало. Там був список у зошиті. Якщо отримуєш зброю, то мав розписатися за неї. Я не розписувався, бо не отримав. Але паспортні дані свої залишив. У теробороні міста сказали, що переїжджають в школу №4. Я прийшов і сказав: "Дайте мені зброю". На що мені відповіли, що "немає, ми їдемо. Будь з дітьми".

Я залишився і щоденно думав: "Дай, Боже, щоб за мною не прийшли росіяни". Я не знаю, правда, чи ні, але я був у їхніх "списках".

Коли перший раз "Шерхан" з'явився, то я зрозумів, що скоро за мною прийдуть. Едуард з Наталією сказали, що мені треба виїжджати.

"Коли я їхав з Ізюма – у мене не стало зубів, а ребра були поламані"

Що вам відомо про колаборантів у місті?

Їх багато. Я знаю особисто одного колаборанта, з яким я поговорю, коли повернуся з Німеччини. Бо коли я їхав з Ізюма – в мене не стало зубів, а ребра були поламані. Тому що він просто при росіянах сказав: "Як там в територіальній обороні?" Хоча я цю людину знаю понад 20 років.

Актуально "Сиділи у калюжі власної крові": історик про катування людей в Ізюмі та життя без зв'язку

Це було тоді, коли ми стояли за "гуманітаркою" на вулиці. Її привозили росіяни, а один чоловік, якого звати Андрій, роздавав її. Мабуть, його били теж. Він за мене заступився тоді й сказав росіянам: "Не чіпайте його, він – багатодітний батько. Що його діти будуть робити потім?" Росіяни стояли, сміялися та казали: "Нічого, жінка народить ще від іншого". Мені це було дуже образливо.

Деокупований Ізюм / Фото пресслужби ОП

Як саме вам поламали ребра?

Прикладами з автоматів. Мене вивезли до "криниці", до школи №2. Там вдарили ногами й сказали йти додому.

Вони таким чином щось намагалися з’ясувати? Щось питали у вас?

Ні, просто за ті слова, що сказав той чоловік: "Як там у теробороні?"

Що ви відчули, коли побачили, що наші військові звільнили Харківську область?

Я дуже був радий. Це вау! І зараз є люди, які біжать. А я хочу додому.

Звільнений від окупантів Ізюм на Харківщині / Фото з телеграму ОП