Голос моєї землі
Де піч була жива і бабуся готувала особливі страви на свята і щодень, які мама описувала, а я не пам'ятаю, бо бабусі не стало до мого народження. Де дідусь вранці ганяв курей під вікнами, щоби півники своїм співом не будили мене малу. Далі читайте в ексклюзивній колонці для сайту 24 Каналу.
Зауважте Чи потрібна Україні цензура?
Тут гектари землі, які розкидаються аж за обрій. Тут поля, які пам'ятають кроки моїх дідів, які любили цю землю настільки, що вона в'їлася в їх долоні чорними борознами.
Тут сплітається минуле, сьогоднішнє і майбутнє. Тут приходить усвідомлення, що Великдень – це не просто дата чи релігійне свято. Це великий обряд єдності. Коли традиції оживають і звучать різними проявами у кожній окремій родині. Коли віра з'єднується з приналежністю. І глибинне переконання, що не існує нічого ціннішого аніж рідна земля, виринає зі скарбниці серця.
І в той момент, коли дзвонять дзвони, я відчуваю не тільки радість Воскресіння. Я чую голос моєї землі. Пам'ять роду. Поклик крові. Моя земля. Моя. Мій козацький рід любив цю землю більше, ніж своє життя. Я нащадок тих, хто створив архетип української нації. Я однієї крові з ними. А кровний зв'язок найсильніший з усіх існуючих. Він сильніший за смерть, страх, ненависть і навіть за любов.
Приналежність. Вона окреслює долю і з'єднує в собі життя і смерть. Проживаючи все з моєю Батьківщиною, я тримаю її, обіймаю її. Вона живе через мене і моє. В мені з'єднуються усі покоління, що жили і померли на цій землі. Моя земля підсилює мене. Кожна клітина душі з'єднана з кожною її піщинкою.
"Тримаю тебе, моя Рідна, в серці і всією силою душі. Я з тобою, моя Батьківщина. Я всім своїм з тобою…"
Коли світ руйнується – тримає те, що вшито в тіло душі корінням приналежності. Земля. Мова. Пісня. Великдень.