Так виник Перший приватний молодіжний вертеп Львівської громади. З 24 по 26 грудня вертеп колядував у Львові та Львівській громаді, збираючи кошти для потреб 103-ї бригади ТРО. А вже 12 січня вирушив на Схід, аби колядувати для наших воїнів.
Цікаво Українські волонтери колядують на фронті: як реагують наші військові та місцеві
Про коляду під звуки обстрілів, шлях деокупованими селами та відвідини захисників на Донеччині й Харківщині читайте далі в ексклюзивному репортажі журналіста 24 Каналу Івана Магуряка.
Коляда як в часи Другої світової: вертеп на Донеччині
– Хлопці, подавайте ящики!
– А точно все влізе? Тут їх багато.
– Грузіть броніки!
– Аптечки є?
– Де костюми?
Десь так ввечері 12 січня Перший приватний молодіжний вертеп Львівської громади збирався у тривалу поїздку на Схід. Одні переймалися, щоб не забути щось, інші переживали, адже для них це була перша подібна поїздка.
Близько 2 годин ми вантажили усе необхідне. Потім прийшов отець Василь з Рясне-Руського, який благословив нас у дорогу. У когось на обличчі було видно хвилювання, а в мене його викликала тільки свого роду невідомість перед тим, що нас чекає в наступні декілька днів.
Авто не найкраще місце для сну, але й не найгірше. Однак першу ніч ми провели саме там, рушаючи до першої точки – міста Покровськ на Донеччині, тобто за понад 1 100 кілометрів від Львова.
Ми минали місто за містом і втома ставала все більшою. Якщо спершу ми їхали, співаючи народних пісень в перемішку з колядками, то вночі не спали тільки водії. Однак наш сон переривали зупинки на заправках.
15 годин і от нас вітає Донецька область. За лічені кілометри вже й Покровськ.
Колядники приїхали на Донеччину / Фото Назара Сениці
Біля вокзалу нас зустріли твоє військових. Усміхнені та з хорошим настроєм. Так як на вулиці було холодно, то найперше нам запропонували випити гарячого чаю та зігрітися у місцевому кафе. За чашкою чаю чи кави ми поговорили і про передову, й про тил, і про минуле й майбутнє. Потім повернулися до наших автівок, дали військовим гостинці, з якими приїхали, і вирішили заколядувати. Просто на вулиці посеред Покровська. Особливо це здивувало місцевих, які із сусідніх вулиць дивилися, як натовп гучно співає "Небо і земля". Найкраще, що можна побачити у цьому дійстві – посмішки як військових, так і колядників. Не скажу, що у воїнів поганий настрій, зовсім ні. Але видно, що навіть така, здавалося б, проста річ, як колядка, може добряче підбадьорити.
Сказати чесно, ми їхали з місією якраз-таки підтримати наших захисників та захисниць, поділитися з ними світлом Різдва у цей складний час, але вийшло так, що там добряче підбадьорювали нас. Це дивує й окриляє – з такими воїнами не страшно нічого. Десь тоді особисто в мене почали зникати хвилювання через те, що ми їдемо на передову.
Після цієї коляди ми попрощалися з воїнами, подякували їм за те, що вони роблять, а вони у свою чергу подякували нам за колядки та гостинці. Зробивши кілька світлин із захисниками, ми сіли в автівки та вирушили до наступного місця.
Колядуємо в Покровську / Фото Сергія Яременка
Ще понад 80 кілометрів Донеччиною у бік передової – й ми опинилися у місті Краматорськ, де також мали зустрітися з нашими друзями-захисниками. Дорогою проїхали вокзал, де в квітні окупанти влаштували теракт. А зараз там, здається з дороги, ні сліду. Ніхто б навіть не сказав, що там трапилася така трагедія. Та кадри перед очима не дають спокою.
Центр Краматорська дуже гарний, але порожній. Година ще не пізня була, але людей майже не зустріти.
От і приїхали наші друзі. Після розмов про все на світі, ми віддали їм смаколики та посилки від мами для одного із захисників. Ну і як зустріч завершиться без коляди, якщо у Краматорськ приїхав Перший приватний молодіжний вертеп? Отож, ранній вечір, Краматорськ, "Бог ся рождає".
Колядуємо в Краматорську / Фото Сергія Яременка
Далі з Краматорська ми мали дістатися місця ночівлі в селі Степанівка до моєї тітки Світлани. Найбільшою складністю в пошуках стало те, що востаннє я був там ще 10 років тому, тож було дещо лячно опиратися на власну пам’ять у пошуках будинку, який нам потрібен. Та все ж ми доїхали. Ніколи б не подумав, що через 10 років знову відвідаю своїх родичів, приїду туди разом із друзями, але все це відбуватиметься в час повномасштабної війни.
У селі весь день і весь вечір не було світла, то ж нас чекала вечеря при свічках.
Знаєте, в часи Другої світової люди ж так само колядували при свічках, як зараз ми,
– влучно зауважив Богдан, наш художній керівник.
І справді, щось у тому було. Вертеп зі Львівщини приїхав до людей, які з цього регіону понад 2 десятки років тому переїхали на Донеччину. А зараз ми разом при свічках колядуємо та куштуємо неймовірно смачні пампухи й це все відбувається за близько 100 кілометрів від Бахмута – найгарячішої точки на лінії фронту. Це ще раз доводить, що ворогу не забрати у нас свято за жодних обставин.
Колядуємо при свічках у Степанівці: дивіться відео
Так завершився наш перший день на Донеччині. Наступного ранку ми поїхали у селище Новодонецьке, аби заколядувати для парафіян місцевого храму УГКЦ. Багато із них або переїхали із Заходу, або мають коріння звідти, то ж ця коляда була для них нагадуванням про дитинство, юність, коли на Різдво до хати приходили колядники та демонстрували театралізоване дійство про день, коли народився Ісус.
Місцевий священник був радий приїзду колядників. Отець Степан зауважив, що наша дорога далека й складна – на 3 тисячі кілометрів (якщо враховувати шлях туди й назад), але місія благородна – принести радість Різдва для наших воїнів, наших захисників та захисниць. Він передав нам гостинців та благословив на подальший шлях. Там ми й попрощалися з моєю тіткою Світланою, яка вже й запросила нас колядувати на наступний рік.
Дай Бог, то вже буде переможна коляда,
– пролунало десь із натовпу.
Вертеп у храмі Преображення Господнього в Новодонецькому / Фото Юлії Мартинюк
Коляда під звуки пострілів, шлях знищеними селами: вертеп на передовій
Дорога до наступної точки була довгою, але не настільки довгою, як шлях зі Львова. Глянувши у вікно, я помітив багато повалених дерев у лісосмузі і спершу не зрозумів, що це все наслідки обстрілів – снаряди та уламки не тільки нищать будинки, але й ліси.
На узбіччі лежать спалені російські танки, за ними знищені будинки, де колись було життя, а зараз його там немає. Ось він – "рускій мір".
Як редактор стрічки новин я бачив багато фото і відео, але на власні очі все це побачив уперше. Боляче.
Такими шляхами ми прибули у наступний населений пункт до наших воїнів. Там сум зник. Ми вийшли з автівок і одразу почули постріли.
– Прильоти… – перше, що я зміг сказати.
– Вильоти, – спокійно відповів військовий.
Скажу чесно, одного слова було більше ніж достатньо, щоб заспокоїти усі хвилювання. "Чого ж боятися? Це наші б’ють по окупантах". Думки про те, що і з того боку прилітає, не зникали, але все ж стало набагато спокійніше.
Зібралися військові. Ми почали колядувати. Просто під звуки пострілів. Це десь той момент, від якого стискалося все всередині, коли під "Небо і земля" десь працювала артилерія…
Колядуємо на передовій / Фото Юлії Мартинюк
На Сході холодно. Набагато холодніше, ніж у Львові. Хоч там вже були не такі сильні морози, як напередодні. Тож нас пригостили гарячим чаєм. Один із військових, якого побратими інколи з любов’ю називають "Дідусь" – чоловік старшого віку з сивою бородою, втомленими очима і дуже теплою посмішкою, розповідав про свої плани відкрити після перемоги свою кав’ярню у Львові. Позаяк у нашому вертепі зібралися представники різних спеціальностей, ми одразу жартома розподілили собі посади у новій мережі кав’ярень.
– Я піду до вас кондитером!
– А я адміністратором.
– Буду робити вам рекламу!
Потім Богдан та Петро розговорилися з військовими, адже, як з’ясувалося, їхній добрий друг та викладач тепер побратим наших захисників. То ж вони не упустили нагоди поспілкуватися зі своїм наставником, хоч і по відеозв’язку. Їдучи в цю подорож, ми, мабуть, не підозрювали, скільки теплих зустрічей нас чекає.
І от знову мить прощання – військові дякують колядникам і запрошують на каву до Львова після перемоги, а колядники дякують воїнам за їхню справу й просять берегти себе.
Ми сіли в автівки й вирушили далі.
У мене все всередині перевернулося, коли ми під вибухи колядували,
– ділиться враженнями Юля.
Мабуть, найважча частина дороги. Понищені села. Розбиті будинки, церкви. Усе розсічене снарядами та уламками. Визначити, скільки людей залишилося у селі, можна тільки за брезентами, якими накриті розбиті дахи будинків.
У цей час почалася масована ракетна атака. Ми ще не знали про це, бо зв’язок ставав усе гіршим і гіршим. На останніх потугах інтернету я побачив повідомлення від кількох друзів з небанальним питанням "Як ти?" і зрозумів, що це не просто так.
Там, де на момент атаки були ми, зникло світло після удару. З ним і зв’язок. На вулиці сутеніло, а ми продовжували їхати знищеними селами й містами. Серце стискалося ще більше.
Десь на вулиці, де більшість будинків зруйновані, стоїть кілька людей. Обговорюють щось. А довкола усе знищене.
Таким шляхом ми приїхали до фактично останньої точки, де мали заколядувати – до 103-ї бригади Тероборони. Уперше ми мали честь колядувати безпосередньо для командира бригади. Військові пильно спостерігали за виступом вертепу, а звуки пострілів нас уже ніяк не лякали й не дивували.
Після коляди командир бригади подякував нам та відзначив, що у багатьох людей, навіть з посадами та званнями, часто не вистачає сміливості приїхати на передову. А ми змогли. І ще нам вручили подяку на згадку про цю поїздку, пригостили чаєм та кавою й ми зібралися у дорогу до наступного місця ночівлі. Дорога ще була далекою.
Колядуємо в 103-ї бригади Тероборони / Фото пресслужби бригади
Найдушевніший вечір і ніч під пострілами: вертеп в отця Олега на Харківщині
Ми їхали кілометрами бездоріжжя. На вулиці вже було темно, тож зруйнованих будинків обабіч доріг видно не було. Тільки світло фар ніби вривалося в порожнечу. Наш шлях пролягав до будинку отця Олега – саме там ми мали залишитися на ночівлю.
Про те, як ми шукали необхідні нам точки за умови відсутності зв’язку, можна було б написати окремий текст. Та довго будинок отця шукати не довелося. Він одразу нас зустрів, ми припаркували автівки біля будинку та зайшли у дім.
Знаєте, зазвичай, коли у гостях питають "Ви голодні?" людська скромність змушує казати "Та ні, звичайно". Однак після важкого дня на питання пані Ольги – дружини священника, ледь не всі відповіли "Так".
Найперше я зауважив, що ми вже другий вечір поспіль проводимо при свічках. Знову колядуємо, ніби в часи Другої світової, як сказав би Богдан.
Поки пані Ольга спішила накласти стіл, дівчата їй допомагали, а отець Олег розповідав про те, як потрапив на Харківщину і як пережив окупацію. Сам священник і його дружина з Львівщини, але ще років зо 20 тому його відправили на Харківщину. Священнику та його дружині самостійно доводилося відбудувати та підтримувати церкву, в якої, на жаль, було небагато парафіян.
А ще отець викладає музику в місцевій школі. Там же вчителює його дружина. Тільки-от один момент з розповідей священника нас сильно засмутив. Він розповідав про те, що у селі було багато людей, які виходили на вулиці зустрічати росіян, але масштаби цього ми зрозуміли тільки коли він розповідав про школу, в якій працював.
З 27 вчителів тільки 7 були за Україну. Усі інші перейшли, мали зарплату в рублях,
– пригадує отець.
Серед великої кількості колаборантів отець старався не часто з’являтися на людях, адже там знали його позицію та любов до України. Однак усі богослужіння в церкві відбувалися як належить, хоч бувало, що крім нього й дружини там нікого більше й не було.
А потім почався контрнаступ. Попри відсутність зв’язку й інтернету в селі всі знали, що йдуть наші. Ну як сказати. Для когось, на жаль, це були зовсім не "наші", то ж вони втікали разом з окупантами. Коли всі, хто так хотів до Росії, "здійснили свою мрію", село спустіло.
За день до приходу Збройних Сил отець побачив, що їде військова техніка. Російського маркування, тобто свастики "Z", на ній немає, тож священник подумав, що це українські військові.
Побіг до хати, знайшов прапор, узяв ручку від граблів і так вийшов стрічати наших. Добре, що жінка побачила, що то не наші, а так би розстріляли,
– пригадує отець Олег.
Та наступного дня ЗСУ таки зайшли у село. Оскільки усі колаборанти втекли, то фактичною владою в селі став саме він. Можливо, саме тому його знають військові. Ну або ж тому, що ходять в єдину в околиці українську церкву.
Про отця Олега і його дружину Ольгу можна розповідати багато і ми неодмінно колись це зробимо! А поки за накритим столом при свічках ми сидимо й говоримо про все на світі, отець грає то на баяні, то на гітарі, а ми підспівуємо. Раптом священник згадав, що є в нього улюблена пісня "Черемшина", а співати часто нема з ким. Так наш вертеп трохи перепрофілювався на ансамбль, але тільки на одну пісню. А може й дві…
"Черемшина" – улюблена пісня отця Олега: дивіться відео
Тут до дому священника прийшли двоє військових – принесли води. Такий натовп у хаті був для них дивиною. Але більше здивування настало, коли після знайомства ми почали співати "Многая літа" одному із них, адже його звати Василь, а на календарі був хоч і пізній вечір, та все ж 14 січня!
Заколядувавши і послухавши історії про те, як ми доїхали, хлопці запропонували нам зайти до них. У них є зв’язок, а ми не мали змоги написати рідним, що з нами все добре десь ще від повідомлень "Як ти?" під час масованої атаки.
Іноді й двох хвилин інтернету та кількох слів досить, аби сказати найважливіше. Особливо, коли пишеш мамі, що все добре і все спокійно, а неподалік лунають вибухи. При чому безперебійно, адже відколи ми приїхали у те село, змінювалася хіба що їх інтенсивність.
Час на користування інтернетом ми самі собі обмежили – не хотіли зловживати добротою військових. Хлопці спитали, чи не могли б ми піти заколядувати до їхніх побратимів, на що ми без вагань погодилися.
Лунає коляда, у перерві між нею розмови. І знову про все на світі. Воїн Василь показує фото свого маленького сина, який народився під час його відпустки. То була поки що його єдина нагода побачити свого малюка. Інший воїн Олег розпитує кожного звідки хто приїхав. Інші ж з разом із колядниками обговорюють університет, у якому навчалися, щоправда, у різний час. За розмовами і колядками час летів швидко і непомітно, тож тут до хати зайшов отець Олег, який вже почав хвилюватися за нас.
Ми повернулися до будинку священника і з огляду на пізню годину йшли спати.
Лежу на дивані, за вікном чути постріли та вибухи й інколи навіть ніби якісь іскри блискають здалеку, але я розумію, що це зовсім не іскри. А я і далі лежу, очі заплющуються і я засинаю під ці звуки. Ніколи б не міг собі уявити такої картини.
Ранок. "Вчорашній вечір був ніби сон", – перше, що сказала Юля. І справді, таких душевних посиденьок і розмов, мабуть, важко було б уявити. У домі була тільки пані Ольга, бо отець Олег уже пішов до церкви, а ми саме збираємося туди – заколядувати для парафіян та військових.
До церкви від будинку буквально кілька метрів, то ж дорога зайняла лічені хвилини. Вікна в храмі вибиті – біля нього був приліт. Зібрався повний храм людей. Спершу в когось на обличчі була посмішка від того дійства, яке ми демонстрували, а потім ми почали віншувати.
"Хай родить збіжжя в мирнім Запоріжжі, повні клуні злаків хай збирає Харків…" Десь на цих словах у кількох людей в натовпі можна було побачити сльози на очах.
Колядуємо в храмі ПЦУ / Фото Юлії Мартинюк
Після коляди ми попрощалися з отцем Олегом та пані Ольгою й пообіцяли, що неодмінно приїдемо на Великдень.
"Вчимо гаївки і їдемо", – пролунало з натовпу й ми сіли в автівки. На цьому наша поїздка фактично завершилася. Дорогою до Харкова у нас ще було кілька зустрічей без колядок. Але в авто кожен ділився своїми враженнями від знайомства з отцем та його дружиною.
А далі був шлях до Львова. День, вечір та майже усю ніч. Удома ми були десь під ранок. Втомлені, але щасливі. Цю поїздку ми точно ніколи не забудемо.
Робота вертепу триває: збираємо на авто для ЗСУ
Якщо ви дочитали сюди, то варто було б представити нашу команду. До Першого приватного молодіжного вертепу увійшли журналісти 24 каналу, волонтери, представники мережі молодіжних просторів "ТВОРИ" та інших молодіжних організацій Львова, департаменту міської агломерації ЛМР, організатори інтелектуальних ігор Smart Time, зокрема:
Богдан Іванусь – художній керівник вертепу, заступник начальника управління адміністрування громад департаменту міської агломерації, аспірант історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, волонтер.
Іван Магуряк – редактор стрічки новин сайту 24 Каналу, студент ЛНУ ім. І.Франка, волонтер.
Роман Колодрубський – редактор новин спорту сайту 24 Каналу, студент ЛНУ ім. І. Франка;
Юлія Мартинюк – керівниця відділу піару мережі молодіжних просторів ТВОРИ!, волонтерка;
Марія Пігура – фандрейзерка мережі молодіжних просторів ТВОРИ!, волонтерка.
Петро Дацків – організатор інтелектуальних ігор SmartTime_Quiz, волонтер;
Ірина Телегій – головна спеціалістка апарату департаменту міської агломерації, студентка ЛНУ ім. І. Франка, волонтерка;
Степан Рішко – аналітик інвестиційних об'єктів Інвест офісу, аспірант ЛНУ ім. І. Франка;
Назар Сениця – менеджер з питань будівництва реабілітаційного центру "Unbroken", аспірант ЛНУ ім. І. Франка, волонтер;
Данило Шевчук – координатор Дитячих точок СПІЛЬНО (ЮНІСЕФ та БО "УОП"), волонтер;
Сергій Яременко – голова офісу Рясне-Руське, Підрясне, волонтер.
Подяка від 103-ї бригади Тероборони / Фото Юлії Мартинюк
У дещо більшому складі ми колядували з 24 по 26 грудня та навіть потрапили в етер телемарафону. Однак колядували ми не просто так. Наша команда поставила собі за мету зібрати 600 тисяч гривень на автомобіль для 103-ї бригади Тероборони.