Він розповів нам, як з біолога став журналістом, а також про те, як не пустити репортера в гарячу точку, і як із гостросоціального репортажу зробити п’єсу.


Фото: ЖЖ "Русского Репортера"

Часто про Вас говорять, що Ви - скоріш письменник, а не журналіст і редактор гостросоціального видання. Ви погоджуєтесь з цим?

Та ні, навряд (сміється, - «24»), я все ж таки журналіст, організатор медіа.

І за освітою біолог…

Я про це багато думав. І завжди звертаю увагу на той час, коли в мене відбувалася зміна професії. Це був початок 90-тих: я вступив на біологічний факультет МДУ в 1990 році. І тоді, я це тепер розумію, якщо ти хотів працювати з істиною, а не з кар’єрою, то люди все ж схилялись до природничих наук. Тому що в радянський час вважалось, що гуманітарні науки були служницею ідеології. А потім ми дізналися, що була велика радянська гуманітарна наука, зокрема, - лінгвістика, навіть філософія, трохи підпільна, та була. І ми про це почали дізнаватись, коли впала цензура і з 1987 року стали друкувати художні твори філософські. І на курсі третьому я так вже цим захопився, що захотів змінити професію і навчитися чомусь більш гуманітарному.

Ви можете назвати себе філософом?

Напевне, ні. Хіба якщо тільки в древньому сенсі цього слова – любов до мудрості. Я дуже люблю, коли люди говорять і пишуть щось мудре. В цьому сенсі – так ( сміється, - «24»).

Ви і команда «Русского репортера» завжди кажете, що вчите людей розуміти різноманітні «мови» своєї країни. А як журналісту самому навчитися правильно слухати і розуміти ці мови?

Мені здається, що це взагалі не проблема.

Для цього тільки потрібно мати певну ціль, а також цікавість і уважність, й потрібно хоча б в деякій мірі любити своїх героїв і свою країну.

Так завжди, та чомусь після «перебудови» і в Росії, і в Україні, та й в інших країнах, які згодом не ввійшли в Євросоюз, з’явилась мода – не любити свою країну, зокрема – і серед журналістів. Це було з відчаю та деякої депресії, від безладу. Але це ж не питання того, що є заворушення у владі чи десь ще. Це - питання ставлення і поглядів. Якщо ти ставишся до чогось, як до свого, навіть якщо там відбувається біда, все одно ти повинен відчувати любов і бути на боці своєї культури. Як тільки у тебе це займе позицію, то все спрощується: ти одразу бачиш багато чого цікавого. А коли у тебе немає цього почуття любові, то виявляється, що скрізь щось не те ... (сміється, - «24»).

Журналісти Вашого видання часто їздять в гарячі точки і на небезпечні завдання. Як відбувається цей відбір: хто поїде?

Тут потрібно розуміти таке: як тільки Ви займаєтеся цим репортажем, і вся команда це любить, то проблема зворотна: як не пустити в гарячу точку.

Проблема в цьому сенсі полягає в тому, як зробити хороший репортаж із спокійного місця, про мирне нормальне життя. Бо зазвичай не виникає проблеми, як зробити хороший репортаж з місця гострого конфлікту. Там сам конфлікт тобі дає матеріал, і якщо ти уважний, то ти впораєшся. І в цьому сенсі, звичайно, всі хочуть на конфлікт.

Деякі співробітники проходили курси з безпеки в гарячих точках, деякі мені дзвонили і говорили, що «хочу туди-то». Багато хто навіть сам готує поїздки, як, наприклад Андрій Молодих. Він зараз активно готує сирійську поїздку, все-таки дозволено, мабуть, поїхати, хоча, не дуже хочеться. Тому що одна справа, коли ти з армією знімаєш окремі кадри, і інша - коли ти зовсім один і можеш потрапити в не зовсім підходящу історію. У цьому випадку пишучий журналіст - це, можливо, навіть небезпечніше, ніж з камерою.

Я пам'ятаю, під час Грузино-Осетинської війни у нас було кілька команд по різні боки барикад: у нас було 2 осетинських репортажі, один з Абхазії, з переходом кордону, і дві команди у нас були з боку Грузії.

До речі, тоді поїхала й Марина Ахмедова (журналіст «Русского Репортера. Вона навіть сказала «Якщо ви мене не відправите від редакції, я поїду сама». На щастя, вона поїхала тільки в Тбілісі.

А інша команда - Ігор Найдьонов і фотограф Сергій Копилов - переходили фронт з боку Грузії з піднятими руками. Вони потрапили під дуже сильний обстріл, якраз там, де були російські миротворці, вже навіть було не зрозуміло, під чий саме обстріл вони потрапили: вони там добу сиділи і не виходили на зв'язок. Було не дуже вдало: ми їх втратили на добу і дуже турбувалися.

Часто говорите журналістам «туди не їдь», «краще не треба»?

Та я постійно їм про це кажу, весь час їх стримую. Я вважаю, що репортер - це не той, хто божеволіє і проявляє неймовірну хоробрість. Є прекрасні і професійні люди, такі як Юрій Козирєв: він працював для нас в Південній Осетії і для Time, він 10 років в Іраку просидів і не був поранений жодного разу. Саме це є високим професіоналізмом. По-перше, у нього є чуття небезпеки, а по-друге, він ніколи не піде заради одного кадру туди, де може піддатися невиправданому ризику. Тому люди, які працюють у гарячих точках - дуже стримані. А людей, які хочуть геройствувати, взагалі нікуди пускати не треба.

Як відбувається у вашій редакції процедура редагування текстів: є речі, які ви «не пускаєте»? Наприклад, коли Марина Ахмедова готує матеріал про наркоманів, від них же не завжди почуєш літературну лексику, чи проходить у вас ненормативна лексика?

Тепер, на жаль, ненормативна лексика, заборонена законом Російської Федерації. Так що будемо якось обходиться. Та й раніше я вважав, що вона потрібна тільки тоді, коли з пісні слів не викинеш, коли це важливо для характеризації героїв. Я розумів, що наш журнал читають і діти, й вони не завжди захоплюються, коли вживають ненормативну лексику. Але іноді дійсно не скажеш інакше, хоча доведеться намагатися говорити інакше.

Але взагалі, репортерові не цікава культурна мова, наприклад, офіційна чи мова заздалегідь повторена, як на диктофон, людей, у яких дуже чіткі принципи і вони всім говорять одне й те ж. Репортеру потрібна мова, коли людина або дуже щиро говорить і не до кінця себе контролює, або людини, яка хвилюється, або коли в конфлікті розкриваються більш глибокі сторони людини. Така неформальна мова - це і є наш хліб, так як і конфлікти й вчинки.

Тут, мені здається, навпаки: чим більше вона неправильна, тим більше ми дізнаємося про людину. Тому що правильна мова, наприклад, політиків, це - спосіб нічого не сказати (сміється, - «24»).

Чи бувало, що ви загорілися бажанням написати матеріал на якусь тему, але в процесі у Вас зник інтерес, і Ви починаєте розуміти, що це не те, що ви хотіли. Що в таких випадках робити?

Так, дуже часто буває. Навіть у найдосвідченіших журналістів є «проблема чистого аркуша», навіть якщо у тебе багато фактури. Є випадки, коли не вистачає фактури, але ти вчасно це помітив, тоді треба просто ще раз поїхати і добрати фактури. Інша проблема, коли у тебе є фактура, але щось не складається, то в подальшому відомо, що перший абзац ти викинеш. Те, з чого ти починав, те, з чого входиш в текст.

І ще одне: іноді, можливо, потрібна допомога залу, як варіант. Тоді потрібно усвідомити фактуру і ще раз її обговорити. І тут ти можеш виявити або те, що ти не помітив і що може бути ключем до героя або проблеми, або те, що тобі не вистачає фактури, яка дасть тобі це.

Такі випадки бувають не тільки тоді, коли мало фактури, але і коли її занадто багато, коли репортер «нарив» не на одну тему, а на півтори або дві і не може це з’єднати. Ось тут потрібно нещадно різати, а залишити все, під що у тебе є ключова сюжетна лінія і ключова фактура, все інше - вирізати. Ось це найскладніший момент.

Адам Міхнік (головний редактор Gazeta Wyborcza) сказав, що сьогодні, якщо собака вкусить людину - це вже не цікаво, а якщо людина вкусить собаку - цікаво. Чи згідні ви з ним? Чи все ж є заїжджені теми, які будуть цікавими завжди?

Марк Твен говорив, що влітку, коли писати немає про що, журналісти пишуть про нещасних голодних собака (сміється, - «24»). Є теми, які повторюються, але про які все одно треба писати.

Наприклад, Ігор Найдьонов сказав, що після того, як п'ять разів у своєму житті він писав про провал в шахті, шостий раз вже не поїде, бо нічого не побачить. Тобто, просто не зможе написати, бо буде думати, що все знає.

І в цьому сенсі журналу потрібно писати на якісь повторювані теми, але у журналіста має бути межа. Бо іноді навіть найдопитливіша людина перестає помічати те, що унікальне саме для цієї події, а не те, що ми вже бачили багато разів.

А як до Вас прийшла думка організувати читання текстів репортажів? Як ви його собі уявляли, і як воно мало виглядати?

Це ідея людей із документального Театру.Dос. А оскільки документальний театр за жанром дуже близький до репортажу, то це здавалося природним. Тим більше вони читають репортажі Марини Ахмедової, а у неї дуже драматичні тексти. Там є завжди кульмінація, що доволі цікаво людям, які роблять документальний театр.

Адже сценарист документального театру фактично виконує роботу репортера: він записує незачесану пряму мову людей, їхні ситуації і намагається з цього зробити п'єсу.

Чи є у вас тема, яка десь всередині вас сидить, але до якої ви ніяк не доберетеся? Чи таких немає: ідея приходить, і Ви одразу ж беретеся втілювати її в життя?

Намагаюся одразу втілювати, але є, звісно, такі речі, які давно не вдається написати. Наприклад, відділ науки три роки пише текст про таке явище, як прокрастинація - це психологічне нездужання, пов'язане з проблемою відкладання всіх справ на потім. Ось цей текст потрапив саме під свою магію, він досі не написаний (сміється, - «24»).

Ну й наостанок запитаю, як Ви ставитеся до фейкових сайтів? Відомий The Onion, в Росії це РІА Fognews, Хорох-прес, Московська комсомолка ... Вони потрібні, щоб люди, в першу чергу, журналісти, не розслаблялися чи це все ж непотрібний продукт?

Мені здається, що тут немає нічого поганого. У Росії ще є фейкова Вікіпедія - Луркоморье - дуже популярний сайт. Мені здається, що майже вся журналістська тусовка на перше квітня намагається створити хоча б по одній фейковій новині. Іноді це спрацьовує, і тоді ми розуміємо межі реальності: у наскільки неймовірні речі ми готові повірити. А фейкові сайти нехай тримають новинарів в стані свідомості: іноді все ж треба перевіряти інформацію, яку ти пишеш.

Розмовляла Ірина Вовк,
Телеканал новин «24»