3 
Орден як дзеркало
29 травня президент Польщі Кароль Навроцький оголосив, що ініціює позбавлення Володимира Зеленського найвищої державної нагороди країни – Ордена Білого Орла.
До теми У виграші лиш Росія: що стоїть за новим загостренням між Україною та Польщею
Приводом стало рішення українського президента присвоїти елітному підрозділу Сил спеціальних операцій "Північ" найменування "імені Героїв УПА". Навроцький назвав це рішення подарунком для російської пропаганди та заявив, що "Україна не готова бути частиною європейської родини з погляду менталітету".
Орден Зеленський отримав у квітні 2023 року від президента Анджея Дуди – за зміцнення польсько-української дружби та непохитність у захисті прав людини. Три роки потому – процедура відкликання. За назву військового підрозділу.
Це не дипломатичний скандал. Це дзеркало. І воно показує щось набагато глибше, ніж суперечка навколо абревіатури УПА.
Волинь – не причина. Зброя
Треба говорити чесно: Волинська трагедія – це реальний біль. Загибель десятків тисяч польських цивільних – це не наратив і не пропаганда. Це рани, які не загоїлись. І українське суспільство зобов'язане це визнавати – не на рівні президентських протоколів, а на рівні живого народного голосу.
Але так само чесно треба сказати інше: сьогодні Волинь у польській політиці – це не скорбота. Це зброя.
Польські ультраправі з "Конфедерації" вимагають заблокувати вступ України до ЄС, доки Київ "не відійде від культу злочинців і повністю не розблокує всі ексгумації". Та сама "Конфедерація" пропонує припинити оплачувати Starlink для українських військових. Тих самих військових, у лавах яких сьогодні воюють і гинуть тисячі етнічних поляків – громадян України, які захищають свою спільну Батьківщину поруч із добровольцями з самої Польщі.
І тут важлива деталь, яку в запалі суперечки часто не чують: ексгумації вже тривають. Із 2025 року Україна і Польща ведуть спільні пошукові експедиції – у Пужниках, в Углах на Рівненщині, – і перші перепоховання польських жертв уже відбулися. Українські фахівці так само шукають українські могили на польській землі. Те, чого вимагають як умови, насправді робиться вже понад рік.
Формально Польща євроінтеграцію України не блокує. Поки що це вимога ультраправих, а офіційна лінія президента Навроцького – стриманий скепсис: "Передчасно". Але саме такі заклики готують ґрунт, на якому скепсис легко переростає у вето.
Вимикаючи зв'язок на фронті, польські радикали б'ють по війську, яке стримує удар. Бо, якщо плани Кремля справдяться, війна прийде на польську землю не через абстрактні десятиліття – вона прийде одразу.
Волинь повернулась у польський дискурс не тому, що поляки раптом більше стали думати про своїх дідів. Вона повернулась тому, що спершу повернулась економіка: зерновий конфлікт, протести фермерів, заблоковані кордони, страх перед українською конкуренцією на польському ринку. Волинь – захисна тема. Щит, за яким ховається набагато прагматичніший страх.
Справжній страх
Польща – аграрна держава: 1,4 мільйона фермерських господарств, 17% робочих місць залежать від села. Україна має найбільші чорноземи Європи, і, коли вона увійде в ЄС – а вона увійде, – нинішній розклад зміниться. Сьогодні Польща продає готову продукцію, купуючи українську сировину дешево; ця перевага зникне. Ось справжній страх – не УПА і не Волинь. Польський фермер боїться українського фермера. Польща боїться, що Варшава перестане бути воротами до Сходу, коли Схід сам стане частиною Заходу.
Але цей страх будується на сліпоті. Поки політики говорять про загрозу від українців, польська економіка тихо дякує їм за існування. За даними звіту Deloitte для ООН, у 2024 році українці додали польському ВВП 2,7% – майже 100 мільярдів злотих, а до 2030-го їхня частка зросте до 3,2%.
Лише за 2025 рік українці заснували в Польщі близько 3200 нових компаній – більше за будь-яку іншу іноземну громаду – і стоять за понад 10% усіх нових підприємств країни. Польський економічний інститут попередив: якщо вони масово повернуться додому, це стане ударом по польській економіці.
І при цьому симпатія до українців серед поляків впала з 51% у 2023 році до 29% у 2026-му. Хтось дуже добре попрацював, щоб це сталось.
Польща на роздоріжжі
Є два сценарії. Польща зараз обирає між ними, часто не усвідомлюючи, що обирає.
- Перший – конфронтація. Польща стає голосом антиукраїнського лобі в ЄС, блокує євроінтеграцію України, використовує Волинь і зернову суперечку як важелі тиску і переймає роль, яку грала орбанівська Угорщина: хтось мусив робити брудну роботу з гальмування України, і якщо вже не Будапешт, то Варшава.
- Другий – партнерство. Польща та Україна роблять те, що зробили Франція й Німеччина після Другої світової.
Подумайте про це. Два народи, які вбивали один одного мільйонами. Тричі на тій самій землі за 70 років. Верден. Окупація Парижа. Руїни Берліна. А потім – 1963 рік, Єлисейський договір. Де Голль і Аденауер. Два старі чоловіки, які мали всі причини ненавидіти один одного, але обрали інше. Молодіжні обміни, спільний телеканал, інтегровані ринки, Міттеран і Коль тримаються за руки на полях Вердена.
Франція залишилась Францією. Німеччина – Німеччиною. Але разом вони стали серцем Євросоюзу. Без їхнього союзу ЄС би не існував.
Польща й Україна можуть стати для Східної Європи тим, чим стали Франція і Німеччина для Західної. Якщо оберуть другий сценарій.
Урок, який Польща забула
Є в цій історії іронія, яку поляки мали б знати краще за будь-кого. Річ Посполита, до складу якої входили українські землі, була однією з найпотужніших держав Європи свого часу, а козацька сила – хребтом її обороноздатності. Щойно українські землі перейшли під Москву, Річ Посполита почала занепадати, а Московське царство – перетворюватись на Російську імперію. Не випадково: українські чорноземи, козацька традиція, дніпровська промисловість, одеський порт годували й озброювали спочатку царя, потім вождів СРСР.
Зауважте Експосол Польщі в Україні відмовився від державної нагороди, врученої Зеленським
Про це прямим текстом писав етнічний поляк Збігнєв Бжезінський: без України Росія перестає бути імперією. Теза перевірена історією тричі: Річ Посполита, Російська імперія, Радянський Союз. З ким Україна – той стає великим. Не тому що Україна особлива, а тому, що 45 мільйонів людей, найбільші чорноземи Європи й позиція між Сходом і Заходом – це геополітичний факт.
Тому польські страхи, що Україна принесе хаос до ЄС, помилкові. Історія говорить інше: Україна підсилює будь-який союз, частиною якого стає. Питання лише в тому, чи Польща хоче бути партнером, який будує разом, чи сусідом, який тримає двері зачиненими, поки його обходять з флангу.
Сенкевич, якого ми любимо
Я хочу розповісти полякам одну річ про нас. Про те, якими ми є насправді.
Генрік Сенкевич написав роман "Вогнем і мечем", і в ньому наші предки-козаки зображені як дика варварська орда, що сотнями тисяч сліпо наступає на жменьку героїчної польської шляхти. Хмельницький – злодій. Козацтво – хаос. Польська шляхта – цивілізація і лицарство. Це не нейтральний погляд. Це польський погляд. На нашу землю, на наших людей, на нашу історію.
Ми це знаємо. Ми це читаємо. Уривки з "Вогнем і мечем" входять до шкільної програми в Україні. Ми вивчаємо Сенкевича в школі. Ми любимо його, бо він великий письменник. Бо культурна зрілість – це коли ти здатен прийняти чужий погляд на себе, не розчинившись у ньому і не заборонивши його.
Польща сьогодні хоче забрати орден у президента країни, яка воює за своє існування. За назву військового підрозділу.
Ми не забороняли Сенкевича – навіть коли він робив з нас варварів.
Чому саме зараз, коли горить хата?
Мені скажуть: "Не на часі". Скажуть, що зараз, у 2026 році, коли триває виснажлива війна на виживання, коли щодня гинуть наші люди, думати про історичні образи з поляками – це розкіш. Мовляв, закінчимо війну, виженемо ворога, а вже потім, у спокійні часи, сядемо за стіл і будемо розбиратися з Волинню, ексгумаціями та дипломатичними нотами.
Це фундаментальна помилка. Все навпаки. Спокійні часи народжують ситих політиків, які зважують кожен крок на електоральних терезах, і логіку ринку, де знову вилізуть зернові суперечки та страх конкуренції. Якщо ми відкладемо це на "після війни", ми потонемо в дрібних калькуляціях і не примиримося ніколи.
Саме зараз, коли нам найважче, – ідеальний момент. Бо війна загострює моральні відчуття до абсолюту. На краю смерті зникає фальш. Коли ти сам стікаєш кров'ю, твоє визнання чужого болю має найбільшу вагу – воно не куплене, не є компромісом заради дотацій, воно є актом чистої волі. Простягнути руку сусіду треба не тоді, коли ви святкуєте, а тоді, коли твою хату палять, але ти знаходиш силу піднятися над історичною гіркотою. Зроблене сьогодні, на порозі екзистенційного виклику, стане незламним фундаментом на століття.
Це вже було
Формулу знайшли давно. "Прощаємо і просимо прощення" – ці слова заклали фундамент примирення поляків і німців після Другої світової. А у 2003 році польський папа Іван Павло II повернув їх в українсько-польський контекст, закликавши обидва народи звільнитись "від гіркоти минулого і відкритись до братерських стосунків". Цей папа руйнував тиранії словом, а не зброєю – і знав, що рани Європи не загояться, поки народи не скажуть одне одному того, чого уникають дипломати.
Примирення між Україною і Польщею не треба винаходити з нуля. Його вже будували роками. У 1997 році Кучма і Кваснєвський підписали першу спільну заяву про порозуміння. У 2003 році, на 60-ті роковини, разом відкрили в Павлівці пам'ятник із назвою, що сама собою є цілою програмою: "Пам'ять. Скорбота. Єднання". І це було так само щиро й обопільно, як обіймались Аденауер і де Голль на полях своїх воєн.
У 2006 році Ющенко і Лех Качинський відкрили пам'ятник у польській Павлокомі – українцям, яких убило польське підпілля. Поляк схилявся над українською могилою, українець – над польською. А у 2014 році, коли на Сході вже йшла війна, Петро Порошенко вийшов на трибуну польського сейму та перед усім керівництвом Польщі попросив пробачення за Волинь.
Ми зробили свою частину чесно. Ми не ховаємо Волинь від власних дітей. У шкільному підручнику історії для десятого класу про це написано прямо: "Одним із найболісніших епізодів українсько-польського конфлікту була Волинська трагедія 1943 року. Навесні 1943-го Крайовий провід ОУН на Волині ухвалив рішення про вигнання з Волині місцевих поляків". Жодного приховування суб'єкта, жодних евфемізмів – наші діти читають це чорним по білому.
Зробімо ще один крок. Дамо цьому шляху ще один шанс, але цього разу глибший. Не згори вниз, а знизу вгору. Не між президентами, яких змінюють, а між народами, які залишаються. Бо лише те примирення, яке вкорінилося в самих людях, уже не скасує жодна виборча кампанія.
Ініціатива, яка має народитися
Нам потрібен не урядовий документ. Чиновники мислять параграфами, а дипломати – компромісами. Нам потрібен Відкритий лист від народу – до народу. Ініціювати його мають ті, хто є носіями живої культури, пам'яті та совісті нації. Наші моральні авторитети повинні стати в авангарді цієї публічної дискусії, піднявши її над політичним базарним шумом.
Така ініціатива потребує голосу духовних лідерів і дисидентів, мислителів та істориків, письменників і публіцистів – і військових інтелектуалів, які прямо зараз тримають фронт, доводячи, що право на тяжку розмову про минуле виборюється в окопах. Але ці імена – лише іскра. Під цим листом мають стояти підписи сотень тисяч простих громадян, щоб поляки побачили не позицію кількох філософів, а зрілу волю українського суспільства.
Про що має бути цей лист? Це не покаянна грамота і не політичний реверанс.
По-перше, ми прямо заявляємо полякам: ми визнаємо Волинську трагедію як наш спільний біль. Без жодних "але", без спроб виправдатися геополітичним контекстом. Ми схиляємо голови перед пам'яттю десятків тисяч замордованих польських цивільних. Ми визнаємо: це зробили люди нашої крові, які носили наші прапори. І ми не ховаємо очі від цього тягаря.
По-друге, цей лист – це заклик до дзеркальної мужності. Ми маємо право сказати польському суспільству: "Пам'ятайте і ви". Пацифікації українських сіл у тридцятих роках, руйнування наших храмів. Трагедію операції "Вісла" 1947 року – 150 тисяч депортованих українців, вирваних із корінням зі своїх домівок. Це теж біль. Це теж наші діди.
Але його головний сенс – забрати у минулого право вбивати наше майбутнє.
Ми пропонуємо полякам заснувати спільну скорботу. Не монополію на роль жертви, якою сьогодні так цинічно торгують радикали у Варшаві, а спільний плач за всіма, хто загинув у тій міжусобній різанині. І разом – твердо, на рівні суспільного договору – заборонити будь-якій владі будувати на цьому болі політику. Бо коли біль стає зброєю, він служить лише руйнуванню.
Можливо, на цю статтю ніхто не зверне уваги. Можливо, її проігнорують партійні стратеги. Але вона доречна саме зараз. Бо хтось мусить почати говорити мовою вічності там, де інші збиваються на крик через назви підрозділів чи черги на митниці.
Місця співчуття
Парадоксально, але багато про наші народи говорить ще одна подія. Коли у 2010 році під Смоленськом розбився літак із польським керівництвом, українці сприйняли це не як чужу трагедію. Ми сумували щиро – бачили не політичну подію, а людську біду; сусідів, які втратили президента і частину своєї еліти. Бо народи визначає не лише пам'ять про те, що їх роз'єднало, а й те, над чим вони здатні плакати разом.
А у 2022 році я побачив справжню Польщу, яка серед ночі зустрічала на вокзалах переляканих, чужих їй людей. Яка відчиняла двері власних домівок незнайомим українцям. Яка не питала про мову, регіон чи політичні погляди, а просто несла ковдри, їжу і тепло. Для мене це і є справжня Польща. І саме до неї, а не до Навроцького чи "Конфедерації" звернений мій голос.
Саме тому в мене й виникла ідея цього листа. Я звертаюся не до польської влади, а до того народу, який тоді відчинив нам двері. Щоб і поляки сказали своє слово. Щоб ми – два суспільства, а не два уряди – почали говорити напряму. Спільна скорбота завжди будує міцніше, ніж спільна образа.
Замість підсумку
Я винний у Волинській трагедії. Я кажу це не для того, щоб заслужити прощення, а тому що правда – єдиний фундамент, на якому можна щось побудувати.
Польща та Україна разом можуть стати тим, чим стали Франція і Німеччина, – серцем нової Європи. Але починається це не з президентів і не з парламентів. Можливо, усе починається з одного відкритого листа, під яким українське суспільство скаже полякам: "Ми пам'ятаємо ваш біль і просимо пам'ятати наш; ми не хочемо воювати за минуле – ми хочемо разом будувати майбутнє".
І хто поставить свій підпис першим.