Кожному доведеться побачити життя військового, – відверте інтерв'ю з поетесою Яриною Чорногуз

У межах проєкту "Книжка з собою" ми зустрілися з Яриною, щоб поговорити про боротьбу за волю та життя України, творчість на війні, мову та майбутнє.

Зверніть увагу "Навіть якщо ти – не героїчний герой, можеш зробити класне": інтерв'ю з письменницею Матолінець

Ярина Чорногуз – українська захисниця та поетеса. Військовослужбовиця 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти ЗСУ. Героїня, яка врятувала життя сотень захисників. Авторка збірок "Як вигинається воєнне коло" та [dasein: оборона присутності], які, як зізнається, написала наче медитацію. Мама донечки Орисі. 

Поезія – те, що допомагає переживати досвід війни

Коли ви почали писати вірші? Ще до того, як розпочався ваш шлях на війні?

Я навчалася у Києво-Могилянській академії на факультеті гуманітарних наук. Перші збірки уклала ще студенткою. Дві з них отримували відзнаку та приз конкурсу від "Смолоскипу".

Перша моя збірка ("Як вигинається воєнне коло" – 24 Канал) вийшла у 2020 році. Коли я вже була перший рік на контракті.

Друга ("[dasein: оборона присутності]" – 24 Канал) наприкінці мого контракту у ЗСУ, який автоматично продовжився через повномасштабну війну.

Де знаходите сили, аби давати своїм думкам та почуттям тіло зі слів?

Поезія та мова – це те, що допомагає мені переживати важкий досвід. Вся ця збірка "[dasein: оборона присутності]" написана як медитація.

Війна допомагає багато переосмислити: смерть, старість, любов

Як народжуються ідеї на фронті? Ви викладаєте на папір пережите чи змальовуєте образи, які з’являються?

Насамперед – це розуміння певних істин, які відкриває війна. Наприклад, вірш "Ті, що мають загинути в бою"... В якийсь момент я зловила, що інтуїтивно можна зрозуміти, хто з тих, хто поруч з тобою, загине. Вдалося написати, що хлопці з ясними очима, дуже сміливі, йдуть першими. Хоча це буває дуже по-різному. Війна у різних людей забирає життя.

Є й інші речі. Відчуття, як це бути єдиною жінкою у роті. Робити все на рівні з чоловіками. Ти – з іншими, але глобально ти – сама. Треба долати цей шлях, який передбачає багато фізичних випробувань. Це – важка фізична робота.

Війна взагалі допомагає багато переосмислити. Смерть. Старість. Страх. Любов. Ну й фіксую цей стан екзистенції у польоті. Ти намагаєшся ловити життя, яке від тебе йде.

Чи плануєте ви написати також прозовий твір про війну? Можливо, історію про когось з побратимів.

Це є у планах. Але, щоб реалізувати їх, мені потрібна дистанція.

Я – не з тих письменників, хто швидко пише й видає прозовий текст. Мені потрібен час та відстань. Я дуже багато знищую того, що пишу. Мені здається, що воно недостатньо відображає те, що я хотіла сказати. Можливо, колись буде книга.

Рефлексувати про повномасштабну війну у художній літературі зараз – на часі? Чи спершу рани мають хоч трохи зарубцюватися? Бо зараз можемо бачити: якщо автори, які не пережили окупацію або не були в епіцентрі бойових дій, і пишуть про це, їх нерідко звинувачують у хайпі.

Я вважаю, що все має право на існування, якщо написано не у стилі кітчу. Якщо це якийсь глибокий текст про пережите, без оцих спрощень або мелодраматичних матриць, має право бути вже за два роки повномасштабного вторгнення.

Яку книгу могли б порадити, щоб цивільні глибше зрозуміли реальність військових?

Твори Генріха Белля. Новели, оповідання та повісті, написані під час Другої світової війни. Тому що ця війна за масштабами – дуже подібна. Нас загрузили у конвеєр смерті.

Повномасштабну війну Росії з Україною не доцільно порівнювати з якимось локальними конфліктами й літературою про них. Найкраще про те, як почуває себе військовий у конвеєрі смерті, людям розкажуть письменники, які пережили Першу світову війну, Другу світову війну. Твоє життя взяте у дужки, як мої вірші у "[dasein: оборона присутності]", і ти – на конвеєрі. Все – підвладне випадку.

Смерть 1 бійця – трагедія. Тому треба назвати всі їх імена й історії

Як писати про полеглих воїнів? Пишучи про чергову втрату, так хочеться уникнути банальностей. Але іноді є лише крихти інформації, а далі доводиться писати загальними словами.

Ми живемо у час великих втрат, тому будь-яка згадка про кожного героя – дуже вартісна. Навіть найменша. Навіть якщо це два речення у новинах. Найгірше, що можна, – просто мовчати й сприймати цифри. Загинуло 10, 20, 30, це не так і багато. Головне не втратити розуміння, що 1 – це вже дуже багато. Смерть одного військового – трагедія. Про це треба згадувати, аби люди, які втратили близьких, розуміли, що вони – не самі.

Фіксувати всі історії – великий виклик. Але в нас є приклади націй, які переживали теж добу конвеєра. Фіни, коли воювали з нерівними силами за незалежність і втратили дуже багато. Євреї, які пережили Голокост. Вони спромоглися назвати усі імена. Нам треба теж назвати всі імена й озвучити всі історії.

Війна буде довгою і до цього потрібно бути готовими

Наша перемога буде остаточною? Чи ми отримаємо коротку паузу?

Я дотримуюся думки, що це – російська геноцидна війна проти України. Водночас також – цивілізаційна війна: демократичної європейської цивілізації проти тоталітарної держави. У тих, хто нас підтримує, є багато ресурсів. І ті, хто підтримують Росію, як от Китай, теж мають багато ресурсів. Коли воюють двоє з великою кількістю ресурсів, війна буде довгою. Це – проста логіка.

Оскільки наша держава хоче знищити тоталітарний режим, нам не залишається нічого іншого, окрім як навчитися планувати майбутнє з розумінням, що є життя цивільне, але кожному доведеться побачити ще життя військового й оборони. Цьому потрібно навчати дітей. Це – дуже цинічно, але реалістично. Поки що України є багато, але, якщо ми не навчимося добре тримати оборону, за 20 років нас повільно повідкушують. Треба розуміти на десятиліття наперед: оборонятися доведеться.

Яка зараз ситуація на фронті? Те, про що можна розповідати.

Є відчуття, що ми досягли певного паритету. У нас – достатньо сил, щоб протистояти. Рашисти – виснажені. Вони вже кидають своє не найкраще "гарматне м'ясо". Однак враховуючи, що Росія – тоталітарна держава, це м'ясо вони можуть мобілізовувати ще довго. У них – величезний людський ресурс. Якщо ми хочемо протистояти цьому ресурсу, то потрібно усім готуватися. Бо перемогти кількість можна тільки якістю.

Є воля командування на відвоювання територій. Теж позитивно, якщо це робиться розумно, з думкою про життя захисників, які це втілюють. Мені приємно бачити, що є командири, які цінують життя бійців.

Цивілізований світ виявився неготовим до війни, яку почала Росія

Як нам доносити правду, якщо для світу світлини з України – чутливий контент, який варто приховати?

Цивілізований світ з його комфортом та правами людини на цьому етапі виявився неготовим до тієї війни, яку проти нас розпочала Росія. Можливо, у цьому теж місія України: показати, що ось серед цього прекрасного світу, де панують глобалізація, цінності, споживання, існує держава з конвеєром, яка хоче всіх винищити.

Як нам розвіяти абсурдний міф про "великую русскую культуру", якої насправді не існує?

Показувати, як це все конвертується в братські могили та руїни. Саме час іронізувати з цього пафосу та жалості до себе. Мені дуже сподобалося, як британський митець намалював балерину на будинку, який зруйнувала російська ракета.

Військові хочуть, аби їхні діти виростали україномовними

Як нам випалити з себе рештки російської культури. Бо коли підлітки, які народилися у 2000-ні, грають Цоя, стає аж моторошно. Звідки у них це?

З поколінням, яке підростає, насамперед мають говорити батьки. А також – вчителі у школах. Дуже багато вчителів не вміють підбирати слова, як розповідати дітям про війну, щоб їх не травмувати. З дітьми варто говорити максимально чесно й відверто про ціну. Я вчу свою доньку, що вона має добре вчитися та не впускати у свій простір російську мову, бо вона вчиться і все це робить за тих, кого вбила Росія і, хто вже не зможе вчитися. Підлітків треба вчити тому, що вони живуть і за тих, кого забрала війна.

Повномасштабна війна триває понад 600 діб, але досі залишаються люди з вайбом "какая разніца". Як гадаєте: їхня українізація – ще реальна?

Це – еволюційний процес. Мені хотілося б, щоб все рухалося швидшими темпами, аніж є зараз. Чим швидше люди почнуть впроваджувати українську на рівні своїх сімей, тим більше вони матимуть шансів вижити.

Мене прикро, що є люди, які досі шукають виправдання, чому вони самі говорять російською мовою та навчають дітей нею розмовляти. Переважно це ті, хто виріс у зросійщених містах, які колись винищили та насадили там російську мову, Носитися з тим, що російська належить Україні… та не належить. Вона тут насаджена тими методами, які ми зараз бачимо.

У соцмережах часто апелюють до російськомовних військових.

Це – дуже безвідповідально так казати. Тому що військові, які прийшли воювати за Україну, можуть розмовляти якою захочуть мовою. Там рахувати, хто якою мовою говорить, – взагалі некоректно. Серед військових – дуже багато україномовних. Багато таких, які хочуть, аби їхні діти виростали україномовними. Але коли ми вже туди прийшли, мова ролі великої не грає. Сьогодні ти є, завтра тебе немає.

Але це – відповідальність військових. Обороняти і, можливо, втратити за цю оборону життя. А відповідальність цивільних – робити так, щоб ця жертва не була марною. Якщо далі всі розмовлятимуть російською, то мине 10 років, й лінія проходитиме вже по Дністру.

Чомусь такі країни як Латвія, Литва дуже добре зрозуміли з нашого досвіду, чим закінчується російська мова.

Що цивільні можуть зробити для воїнів? Окрім очевидних речей, як-от донатити та волонтерити.

Готуватися замінити військових. Ходити на вишколи. Шукати себе у військовій спеціальності. Не відмежовуватись, що от – я, а от – наша армія. А розуміти, що у певний момент ти маєш стати частиною армії.

Якщо уявити, що цю розмову прочитають на окупованих територіях, що б ви передали людям?

Не втрачати віру, що Україна повернеться. Бо поки вони зберігатимуть віру, що це – частина України, це буде частиною України.

"Книжка з собою" – новий проєкт 24 Каналу. У серії інтерв'ю ми поговоримо з письменницями та письменниками про творчість, культурну дипломатію та розвиток книжкової сфери в Україні. Залишайтеся з нами, буде книжково!