Євген не має ні постійної роботи, ні житла. Але продовжує боротьбу за виживання. Держава не виконала майже всі соціальні гарантії, незважаючи на тривалі голодування постраждалого й оббивання порогів всіх можливих інстанцій. За побиття досі нікого не покарано.

Читайте також: Три роки по тому: неймовірна історія одужання першого пацієнта "Біотеху"

Він виховувався в сиротинці, закінчив професійне технічне училище на відмінно, але й тоді не отримував соціальних виплат, що гарантовані до 21 року. Займався боксом з семи років, здобував нагороди, зокрема й "Золоті рукавички". Після отримання освіти в училищі йому повідомили, що питання житла навчального закладу не стосується. На виході ж з дитбудинку в Приморську на Євгена чекали правоохоронці з шостого відділу. Пропонували підписати чистий аркуш паперу. Через 15 діб, за словами чоловіка, його "викинули, як шмат м'яса" на вулицю.

Спочатку Дніпро, Запоріжжя, далі – Київ. Два місяці жив на вокзалі, працював вантажником. Урешті, вдалося взяти кредит й розпочати власний бізнес. Себто розповсюджувати натуральну капсульовану каву, придбану за кордоном. За два з половиною роки чоловік мав 311 точок продажу по Києву.

І першого дня зими 2013-го року, коли мали початок масові протести громадян, Гаврилюк йшов на чергову зустріч з метою заключити договір щодо нової поставки кави. Але не судилося. Його знайшли в Маріїнському парку, непритомного й закривавленого.

Зі слів свідків, я 9 днів пробув у комі. ¾ тіла було паралізовано. З Олександріївської лікарні, куди мене госпіталізували, згодом майданівців почав забирати "беркут". Це доведено офіційно. Друзям зателефонували й сказали мене забрати звідти. Далі 8 місяців перебував у стаціонарі. Лікарі мали прогнози, що не рухатимусь. Може так і було б, якби я не був упертий. Поступово відновлював пам’ять і мову. П’ять місяців не розмовляв зовсім. Процес реабілітації тривав півтора роки, аж доки не зміг пересуватись у візку, – говорить Євген.

На запитання, чи приєднався б до протестуючих того злощасного дня, відповів, що, безумовно, зробив би те, якби побачив, що "наших б'ють". Адже жив у сиротинці, а там ця фраза має особливе значення.

Кримінальної справи довго не хотіли порушувати. Виписки з Олександріївської лікарні не надали. За рішенням ГПУ від 24 березня 2015 року звернення Гаврилюка щодо заподіяння тілесних ушкоджень працівниками правоохоронних органів розглянуто й приєднано до матеріалів кримінального провадження за фактом перевищення посадовими особами органів внутрішніх справ службових повноважень стосовно громадян та журналістів під час масових акцій протесту 1 грудня 2013 року.

Мені подзвонили з невідомого номера, запропонували 50 тисяч гривень. За мовчанку. Того ж таки 2015 року. Гроші я не взяв. Якби вчинив інакше, це була б дуже велика образа для Небесної сотні, для матерів і жінок загиблих. Погрожували, що не досягну свого, а якщо не зупинюсь – посадять за грати. Але я продовжую боротьбу, – розповідає далі чоловік.

Станом на 14 грудня минулого року Генеральна прокуратура таки визнала Гаврилюка потерпілим, а Мариненка О.І., на той час начальника управління громадської безпеки Києва, – підозрюваним. Досудове розслідування завершувалося, а зібрані докази вважалися достатніми для складання обвинувального акту.

Читайте також: Волонтерський фонд "Повернись живим" шукає людей у свою команду

Матеріали досудового засідання на руки не передали, лише папір, де мене офіційно визнали постраждалим, а Мариненка – звинувачуваним. У травні, коли я звернувсь до Печерського суду, виявилось, що справу передали до апеляції, а підозрюваний знаходиться на свободі, відбувшись підпискою про невиїзд, – обурюється Гаврилюк.

Чому не було жодної повістки до суду – невідомо. Відкритим лишається й питання судової тяганини. Після нашої розмови Євген, завдяки Центру Допомоги Учасникам АТО та постраждалим на Майдані при КОДА, звернувся до Гельсінської спілки. За сприяння юристів з’явилась інформація, що його справа врешті приєднана до спільної, по якій потерпілими визнано 66 осіб, з них 27 – журналістів. Дата судового засідання вже відома – 18 грудня.

За результатами МСЕКу Євген отримав І групу інвалідності довічно у зв'язку з ураженнями опорно-рухового апарату. Але розраховувати на грошову виплату у повному обсязі не доводилося через відсутність робочого стажу. Відтак має лиш 1312 грн соціальної допомоги. Але ж за щось треба жити. Він прохав надати ІІ групу інвалідності з можливістю працювати. Одначе рішенням комісії було відмовлено.

Маючи змогу працювати на дому під постійним стороннім наглядом, чоловік повсякчас чув відмови від роботодавців.

Тільки цього року звертався до тридцяти фірм. Готовий бути хоч диспетчером, хоч працівником колл-центру. Ніхто не хоче брати відповідальність. Якось зайняв сто гривень, купив дріб’язка і от – розкрутився, – мовить далі Гаврилюк і показує на канцелярію, що нею торгує на Подолі вже третій рік.

Графік не хитрий – з п’ятої ранку до сьомої вечора щодень. Говорить, що заробіток раніше був ліпший, а нині якщо і є 50 гривень, то й добре. Євген шукає роботу. Милостиню просити не збирається. Він ремонтує взуття і хоче знову мати власну справу:

"На це не маю належних фінансів зараз. Шукаю інвесторів, які захочуть співпрацювати на вигідних умовах. Детально розписав агробізнес, який нашій країні треба. Крім того, продумав бізнес ,який не має аналогів в Україні. Галузь його – сфера побуту, продаж промислових товарів. Зможу створити конкуренцію за 2-3 роки. Яка сума потрібна? Мінімум 250 тисяч доларів".

Питання житла стоїть критично гостро. Фактично, держава двічі винна чоловіку дах над головою, і як дитбудинківцю, і як особі з інвалідністю.

Пропонували допомогти в домі інвалідів. Я сказав: "Доки рухається хоч один пальчик, поки можу хоч щось робити, в дім інвалідів не поїду". Взагалі себе інвалідом не визнаю. Бо є закон, ст. 11 Конституції України, де заборонено називати людей інвалідами. Є люди з обмеженими можливостями та інвалідністю. З іншого боку можна було б схилити голову і поїхати в цей дім, але, таким чином, юридично наді мною беруть опікунство, і я втрачаю право голосу, – продовжує розмову Гаврилюк.

Далі мають місце звернення чоловіка до посадовців місцевої та державної влади. У Центрі з надання безоплатної правової допомоги при Міністерстві юстиції України Євгену відмовлено в юридичному супроводі. Саме тому він самостійно виборює право на власні квадратні метри постійними зверненнями до державних установ. А протест виражає голодуванням загальною тривалістю у вісім місяців за два роки.

Звернення до департаменту земельних ресурсів КМДА теж не увінчалося успіхом. Гаврилюку запропонували самостійно знайти вільну ділянку. І байдуже, що пошук має здійснюватися працівниками департаменту. Ділянка знайшлася неподалік метро Славутич на Садовій, 27. Місцеві сказали, що років двадцять там ніхто не живе. Раніше був дім, а на той момент – сміттєзвалище. Та от біда, після заяви чоловіка через кілька день і сліду не лишилось від смітника, натомість – свіжовириті тунелі і бетонні плити. Робітники сказали, мовляв, їх найняли "депутатські".

До слова, Віктор Кузнєцов – координуючий Центру Допомоги Учасникам АТО та постраждалим на Майдані при КОДА – повідав наступне: "Точно така ж ситуація і з землями АТОвців, хлопці знаходять, а потім їх отак обманюють".

Євген домігся прийому Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської. Саме домігся, не інакше. Бо погрожував самоспаленням, тримаючи каністру з бензином в руках. Йому вже не сила було чути відмовки чиновників:

Переглянувши документи, Лутковська сказала, що є певні юридичні порушення та суттєві розбіжності. Красно обіцяли, що всіма моїми питаннями займуться з приводу Майдану, що добиваюсь найперше. А вже потім житло. Як результат, два місяці проморочили мізки і умудрилися на 12 аркушах дати стандартні відписки, що маю їх купу від влади. Жодне питання не вирішено.

Увага громадськості неодноразово приверталася до проблем Євгена шляхом розголосу в ЗМІ. Чоловік брав участь у марафоні "Забіг у вишиванках" на 10 км і прибув сьомим до фінішу, щоби дати інтерв’ю й показати, що люди з інвалідністю нічим не гірші й теж мають право на гідне життя.

Задля цього Гаврилюк влаштовував й одиночну акцію протесту біля входу в метро "Лівобережна" цьогоріч. Справа в тім, що до проведення Євробачення пришвидшеними темпами велися ремонтні роботи на станції, внаслідок чого нові двері виявилися завузькими та не відповідали встановленим нормам.

Ось як коментує ситуацію протестуючий:

Ширина нових дверей була 68 сантиметрів замість 92-х належних. Держслужбовці намагались довести, що це відповідає стандартам України, а мій візок неправильний. Маячня. Сказали, щоби не хвилювався, бо після Євробачення перероблять. Того б не відбулося. Майже тиждень простояв з плакатом. Мене почули журналісти. Той ремонт, що тривав місяць, переробили за 3 дні.

Те, як живеться людині на візку, ми побачили, просто провівши з Євгеном день. Ситуація з метрополітеном справді кричуща. Підйомники не придатні для пересування. Кнопки виклику не працюють, а навіть якщо загораються, то по них "можна лиш викликати "бабайку", як віджартовувався чоловік. Щоби спуститись на візку по східцях, треба залучати чотирьох випадкових перехожих. Інколи Женя чує в свою адресу закиди, що симулює хворобу. Але рук опускати не збирається.

На загал йому просто не байдуже, що відбувається довкіл. Нещодавно долучився до акції місцевих жителів разом з еко-активістами проти будівництва скандальної АЗС в Дарницькому районі й висадив кілька саджанців, придбаних за власний кошт. Нині їх повисмикувано.

Від загиблого побратима – учасника бойових дій – Євгенові дістався кіт. Кличе його Стічем. Спочатку шукав власника тварині, а далі зрозумів, що сам є його родиною. Нещодавно Стіч отримав ветеринарний паспорт. Євген жартує, що кіт тепер має безвіз і назагал більше прав, ніж у нього.

Наразі питання житла досі лишається відкритим для чоловіка та його чотирилапого друга. З 2014-го року Євген мешкав у друзів. Далі знімав квартиру, доки власник не почав піднімати суму, шантажуючи тим, що людина на візку навряд знайде дешевше.

Практично за безцінь у наркомана придбав гараж з жерсті. Але він не мій. Лиш фольга і те, що в ньому. Земля орендована. Там немає умов. Проклав кабель сам, маю світло, плачу за нього. З травня там живу, – розповідає чоловік про нинішнє "житло".

З 1 листопада оренда гаражу закінчується, якщо не продовжити – знесуть начисто. Євген Гаврилюк не має на те грошей. Не має бо, в перші дні жовтня потрапив до лікарні з хронічним загостренням давніх травм. Просто втратив тяму, продаючи канцелярію з інвалідного візка. На лікування вже пішло близько шести тисяч. Чи варто вкотре наголошувати, що й медичні препарати, котрі за 50-ти відсотковою знижкою має право придбати людина з інвалідністю, фактично зникають з аптек у перші дні поставки? Лікарні ж не укомплектовані ними у повній мірі. Тому потрібні ліки геть тяжко придбати. Крім того у чоловіка з’явилась підозра на вроджену ваду серця. Потрібні обстеження для уточнення діагнозів та продовження лікування й реабілітації.

А ще, імовірно, попереду перша зима без прихистку над головою.

Відтак ми практично вимушені вказати реквізити особистого рахунку Євгена Гаврилюка, щоби не дати людині, окраденій і зневаженій державою, померти на холоді.

Хто допоможе, як не ми з вами, зрештою? 4149499646450260 – картка пенсійного рахунку.

Фото з марафону – bigmir.net. Всі інші фото з власного архіву Євгена Гаврилюка.

Читайте також: Торгівці сувенірами побили бійця АТО в центрі Києва