Президент Франції Еммануель Макрон: "Наша мета – не бути васалами двох гегемонних держав. Ми не хочемо залежати від домінування, скажімо, від Китаю, або ми не хочемо бути надто схильними до непередбачуваності США".
У цих заявах відверто ображеного Макрона є багато чого парадоксального. І, відверто кажучи, я для себе остаточного висновку ще не зробив, чи може піти це на користь Україні, чи навпаки, тільки нашкодити. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
До теми Над Євросоюзом нависла загроза серйозної стратегічної помилки
Що не так із заявою Макрона?
Макрон говорить від імені всієї Європи, але чи це коректно? Чи всі в Європі хочуть бачити власне майбутнє без "комфортної залежності" від США чи Китаю? Десятки років насправді усіх все влаштовувало, ну, або майже все.
Припустимо, що дійсно Європа підтримає заклик Макрона і почне шукати свій "серединний шлях" (між США та Китаєм), хто візьме на себе лідерство? Франція, в якій уже домінують праві та ультраправі, а наступного року і взагалі кардинально зміниться внутрішня політична карта? Німеччина? Велика Британія? Італія? Країни Балтії? Питання наразі досить риторичне.
А розуміє Макрон, що, закликаючи Європу до "власного шляху", остаточно будуть зруйновані усі безпекові і не тільки сучасні наддержавні інституції, в яких домінують США, або які підлаштовувалися під волю США? Як мінімум, це ЄС, розширення якого завжди супроводжувалося розширенням НАТО, ну і, звичайно, саме НАТО.
Чи розуміє Макрон, що при такому сценарії уже в короткій перспективі ЄС буде не під загрозою економічної експансії від США чи Китаю, а під прямою військовою загрозою від Росії, яка тільки цього і чекає. Якщо тільки... Макрон, перш за все, не піде домовлятися з Путіним про комфортні для Москви умови співпраці, чого він, до речі, давно прагнув.
А риторика про інших потенційних партнерів для Європи в особі Японії, Південної Кореї, Австралії, Бразилії, Канади та Індії виглядає взагалі утопією. Оскільки наразі усе, що може запропонувати Європа цим акторам, – це економіка, яка сильно зав'язана на США. Черговий тупик.
Як США посадили ЄС "на гачок"
Абсолютно очевидно, що американські архітектори взаємовідносин з Європою ще після Другої світової війни зробили усе можливе, щоб "риба не зіскочила з гачка".
Саме США впродовж десятиліть слугували "безпековою парасолькою" для Європи, що, з одного боку, створило передумови для концентрації європейських держав на економічній інтеграції та розвитку ЄС як економічного блоку, але, з іншого боку, спричинило довготривалі стратегічні наслідки – насамперед асиметрію оборонних спроможностей та структурну залежність європейських союзників від американських військових і технологічних компонентів.
В обмін на надання цієї парасольки безпеки США хотіли від своїх партнерів по НАТО повної інтеграції своїх збройних сил в цю очолювану США структуру. Теоретично Вашингтон визнавав необхідність для Європи відігравати більшу роль у забезпеченні власної безпеки. Зрештою, надання більшої європейської автономії могло б призвести до рівнішого розподілу загального оборонного тягаря, що було метою кожної адміністрації США з моменту заснування Альянсу.
Але на практиці Вашингтон наполягав на тому, щоб Європа не робила нічого, що могло б підірвати провідну роль США в НАТО або панівне становище Альянсу в сфері безпеки Заходу.
Збільшення європейського внеску в загальну оборону було прийнятним і навіть заохочувалося, але воно повинно було підтримувати НАТО, читай – США, а не будь-які незалежні ініціативи. У 1998 році держсекретарка США Мадлен Олбрайт попередила членів Альянсу, що США будуть оцінювати будь-які зусилля Європи в галузі оборони з погляду того, що стало відомо як "три D":
неприпустиме применшення ролі НАТО,
дублювання її оборонних зусиль,
дискримінація з боку ЄС щодо країн, що не входять до НАТО, в питаннях оборонних закупівель.
Отож будь-які пропозиції європейських партнерів США про створення окремих штаб-квартир, автономних збройних сил або інших форм незалежності були без вагань відкинуті Вашингтоном як несумісні з провідною роллю НАТО. Тобто посилення європейських оборонних можливостей є прийнятним лише тоді, коли воно інтегрується у структури Альянсу.
Наведу додатково цифри, які яскраво показують всю проблему розгубленості європейських країн натяками Трампа про можливий вихід США із Альянсу. Наприклад, оборонний бюджет США у 2024 році наближався до 968 мільярдів доларів, тоді як витрати наступних найбільших військових економік НАТО залишаються значно нижчими:
Німеччина – близько 98 мільярдів доларів,
Велика Британія – 82 мільярди доларів,
Франція – 64 мільярди доларів,
Польща – приблизно 35 мільярдів доларів.
Отож, військовий бюджет США перевищує сумарні оборонні витрати кількох провідних європейських держав Альянсу, що підкреслює системний характер ресурсної асиметрії.
Читайте також ЄС кардинально трансформує митну політику: що чекає Україну
Ще більш помітною є концентрація американських ресурсів у сфері високотехнологічних військових можливостей. За оцінками, Сполучені Штати забезпечують близько 70 – 80 % потенціалу високоточних ударів, приблизно 80% стратегічної авіації, близько 70% військово-транспортної авіації та до 90% супутникових систем військової розвідки в рамках Альянсу. Особливо значною є частка США у сфері ядерного стримування, де американський потенціал становить приблизно 90 – 95 % сукупного ядерного арсеналу НАТО.
Отже, бачимо, що безпека, як ключовий чинник, на який зробили ставку в США під час конструювання НАТО, працює безвідмовно. Без безпеки немає ні економіки, ні соціальних стандартів, ні демократичних цінностей, адже вони є взаємозалежними. Саме безпека є їхнім фундаментом, а не навпаки.
Що буде з ЄС без НАТО?
Так, навряд чи можна отримати суб'єктність водночас, але точно потрібно до цього прагнути. І концептуально заява Макрона правильна, але з дуже помітним політичним присмаком, отримання особистої вигоди. Багато солодкого популізму і замало конструктиву як такого.
Нагадаю, ще у 2019 році в інтерв'ю журналу The Economist Макрон заявляв: "Те, що зараз ми переживаємо, – це смерть мозку НАТО. Європа має почати думати про себе як про геополітичну силу, інакше ми втратимо контроль над своєю долею". Зараз 2026 рік – такі заяви є показовими в контексті часу. За 7 років, розуміючи всі складнощі, автономізація безпеки Європи продовжує залишатися на рівні декларацій.
Тому названим Макроном країнам – Японії, Південній Кореї, Австралії, Бразилії, Канаді та Індії – безумовно цікава співпраця з Європою. Але співпраця ця переважно економічна, можливо, з технологічним присмаком, але не більше.
Ще раз повторюю: в подібних, навіть гіпотетичних об'єднаннях має бути лідер, або чітко та справедливо розписані ролі, чого, вивчаючи ретроспективу, – досягти майже нереально.
І НАТО – цьому яскравий приклад, який, до речі, цими днями святкував свій день народження (з чим його і вітаємо). Без лідерської функції США інші країни і самі починають рахувати членські внески один одного, навіть уже не очікуючи виконання статутних зобов'язань у разі потреби. Пацієнт скоріше...
Хтось мені заперечить, що у ЄС же усе працює справедливо та солідарно, але це не так. Без "безпекової парасольки" США країни ЄС навряд чи б досягли навіть подібного рівня горизонтальної синхронізації у декількох економічних блоках, а про спільну армію я просто мовчу. Як тільки постане питання, що обирати – "європейські цінності" і захищати у разі потреби, наприклад, країни Балтії, чи "кожен сам за себе" – боюся, що вибір в ЄС буде очевидним.
Ці роздуми не про критику чи, навпаки, підтримку когось – вони про реальність сьогодення. Вони про те, що курс України, особливо зараз, під час війни, має бути дуже професійним та адаптивним. У сьогоднішній конфігурації геополітичної фрагментації, Україна може ще більше посилити власну суб'єктність, не примикаючи до старої конструкції, а створюючи нову! Надаючи "безпекові послуги" як донор, а не тільки споживаючи як реципієнт.
Успішно плисти до власної мети, тільки іноді хитаючись на хвилях світового геополітичного океану і при цьому не тонути, може тільки легке та технологічне, не обтяжене лишнім судно. Тоді є шанс, тоді є майбутнє.