У 2016 році Україна ратифікувала Третій факультативний протокол до Конвенції про права дитини. Це не просто ще один міжнародний документ із технічною назвою, а механізм, який дозволяє дитині звернутися до Комітету ООН з прав дитини, якщо в національній системі її право так і не було захищене. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Читайте також "А в мене немає татка": як пояснити дитині, що її батько на війні та що допоможе пережити розлуку

За задумом, процедура повідомлень мала стати останньою лінією оборони для тих випадків, коли держава не змогла виконати своїх обов'язків. Але, як свідчить аналітичне дослідження ГО "Стаття 3", за дев'ять років існування механізм так і не запрацював. Українські діти досі не мають фактичного доступу до нього.

Причини – у відсутності державних кроків, без яких він лишається формальною можливістю.

Чому цей протокол є важливим?

Факультативний протокол щодо процедури повідомлень не створює нових прав для дітей. Усі права вже містяться в самій Конвенції про права дитини та перших двох факультативних протоколах до неї. Його роль інша – він надає спосіб захистити ці права на міжнародному рівні.

І це справді унікальний інструмент. Діти можуть подати повідомлення самостійно, без участі батьків чи державних служб. Для багатьох дітей у світі така можливість стає єдиним шляхом заявити про порушення, яке національні органи не змогли або не захотіли розглядати.

Звичайно, "самостійність" залишається умовною. Мова, юридичні терміни й уміння пояснити обставини – усе це створює бар'єри. Але сам факт того, що дитина теоретично може скористатися механізмом без дорослих посередників, – важливий.

На практиці кожне повідомлення має два наслідки. По-перше, воно може поновити право конкретної дитини. По-друге, показує державі, де система дала збій. Адже більшість порушень, які доходять до Комітету, мають системний характер: недостатня робота служб, прогалини в законодавстві, процедури, які дозволяють затягувати розгляд справ.

Усунення таких прогалин – це не лише захист однієї дитини, а гарантія, що ситуація не повториться.

Чому за 9 років від України не надійшло жодного повідомлення?

Причина проста: держава не створила механізмів, які роблять процедуру доступною.

  • Не визначений орган, який відповідає за виконання протоколу.
  • Нема плану імплементації.
  • Не проведений аналіз бар'єрів у доступі дітей до правосуддя.
  • Не розроблені інструкції або пояснення для дітей, батьків, юристів чи служб.

У результаті механізм існує лише у вигляді ратифікованої угоди, без будь-якої інституційної підтримки. Виникає логічне запитання: якщо дитина хоче подати звернення, з чого їй почати? Куди звертатися? Як довести, що національні засоби були неефективними? Хто може допомогти?

Сьогодні відповідей немає. А коли немає відповідей – немає і звернень.

Як це працює у світі?

На сьогодні Третій факультативний протокол для захисту прав дитини ратифікували 53 країни. Щоб зрозуміти потенціал процедури повідомлень, достатньо подивитися на реальні приклади, як це працює у світі.

Наприклад, в Іспанії двоє дітей марокканського походження не могли потрапити до школи через плутанину з документами й затягування місцевих процедур. Національні органи не забезпечили їм доступу до обов'язкової освіти.

Комітет ООН визнав, що роки поза школою становлять непоправну шкоду, і зобов'язав Іспанію не лише забезпечити навчання дітям, а й змінити саму адміністративну практику, яка дозволяла таким випадкам виникати.

Інший випадок стався у Грузії. Трирічного хлопчика побила вихователька. Мати звернулася до поліції, але розслідування тривало роками й фактично не просувалося. Комітет встановив порушення й зобов'язав Грузію забезпечити відшкодування, а також реформувати процедури реагування в дитячих садках і підготовку персоналу.

Обидві справи показують, що механізм не підмінює національне правосуддя. Він доповнює його там, де держава з якихось причин не відреагувала належно.

Що потрібно зробити Україні?

Почати варто з найпростішого – визначити відповідальний орган. Без цього механізм не може запрацювати.

Другий крок – створити й ухвалити план імплементації. Він може бути окремим документом або частиною нової стратегії щодо виконання Конвенції про права дитини.

Головне, щоб план описував реальний маршрут: від фіксації порушення до можливості звернення до Комітету. Цей маршрут має бути зрозумілий дитині або її законному представнику:

  • куди звертатися;
  • як проходити національні інстанції;
  • як довести, що вони були неефективними;
  • які документи збирати;
  • яку підтримку можна отримати.

У воєнний час вразливість дітей лише зростає. Порушення прав – від доступу до освіти до безпеки і належного розслідування насильства – стають частиною щоденної реальності. Міжнародний механізм міг би допомогти знаходити й виправляти прогалини, які в цих умовах особливо критичні. Але він не запрацює сам по собі.

Дев'ять років – достатній термін, щоб визнати: механізм потребує не декларацій, а практичних рішень.

Факультативний протокол – це інструмент, який може забезпечити додатковий рівень захисту для українських дітей і допомогти державі вдосконалювати свою систему. Але поки Україна не визначить відповідальних і не створить план імплементації, механізм не стане реальним. Це питання організації роботи й готовності виконувати взяті зобов'язання.