США знімають морську блокаду та видають дозволи на експорт іранської нафти негайно після підписання, тобто протягом 30 днів. Заморожені активи розблоковуються в міру прогресу переговорів. Виведення американських сил із регіону відбувається лише після укладення остаточної угоди. Про це пише Ігор Семиволос.
Читайте також Як США похитнули Близький Схід і підставили власних союзників
Іран отримує потужну карту
Іран натомість зобов'язується лише зберігати статус-кво щодо ядерної програми, тобто не рухатися далі, але й не відкочуватися назад. Ядерний потенціал залишається на місці як козир для фінальних переговорів.
Це класична асиметрія поступок на перехідному етапі: Тегеран отримує економічне полегшення вже тепер, а американські зобов'язання щодо виведення сил – потім. Іран вийшов із переговорів набагато сильнішою стороною, ніж виглядало публічно.
Найбільш резонансна цифра документа – зобов'язання США разом із регіональними партнерами забезпечити фінансування реабілітації та економічного розвитку Ірану в розмірі щонайменше 300 мільярдів доларів.
Але не менш важливою є формула розподілу: заморожені кошти "використовуватимуться для будь-яких платежів остаточним бенефіціарам, визначеним Центральним банком Ірану". Жодного зовнішнього контролю над розподілом. Жодного механізму верифікації, куди йдуть гроші.
Це означає, що питання "хто є реальним розпорядником ресурсів" – уряд чи КВІР – вирішується не угодою, а внутрішньою боротьбою в Тегерані. І саме Центральний банк, який перебуває під впливом силових структур, стає першим фільтром розподілу. З огляду на історичний патерн – після кожного великого зовнішнього шоку КВІР розширював економічну присутність, а не звужував – важко очікувати іншого результату.
Таким чином угода не вирішує питання розподілу, а загострює його. 300 мільярдів при слабкому арбітрі всередині системи і без зовнішнього контролю – це не стабілізатор, а детонатор для фракційної боротьби.
Іран "повторює, що ніколи не вироблятиме ядерну зброю", але це декларація, не верифікований механізм. Доля збагаченого матеріалу і "всіх інших ядерних питань" відкладена на остаточну угоду через 60 днів. Статус-кво зберігається.
Це означає, що Іран входить у фінальні переговори з повним ядерним потенціалом в руках. Якщо JCPOA 2015 року вимагав від Ірану демонтажу центрифуг і вивезення збагаченого урану – нова угода поки що не містить нічого подібного навіть як декларативну мету. Ядерний файл залишається відкритим, і це найсильніша карта Тегерана на наступні 60 днів.
Документ містить одну принципову річ: Ізраїль у ньому відсутній повністю. Ліван згадується лише як фронт припинення вогню – без жодних деталей щодо "Хезболли", її роззброєння чи майбутнього статусу. Регіональна мережа іранського впливу, яку Тель-Авів вважає екзистенційною загрозою, залишається поза рамками документа.
Це або свідомо відкладено на остаточну угоду, або є найбільшою потенційною точкою зриву всього процесу.
Вашингтон і Тегеран домовилися між собою. Але Нетаньягу під цим не підписувався. І саме це пояснює, чому Тегеран читає документ як перемогу, а Тель-Авів – як зраду, хоча ізраїльський прем'єр і намагається продати її ізраїльтянам як "перемогу". Його остання промова – це вершина політичної еквілібристики.
Угода зафіксувала результат, але не вирішила розбіжності. Наступні 60 днів покажуть, чи є це початком стабілізації, чи лише паузою перед наступним раундом. Хоча я думаю, що це вже фінал. Часу на нову партію вже немає.