2023 рік був складним для України. Рік мірявся і смертями великих людей, і малими перемогами на фронті, і трагедіями та співчуттями. Попри усе, українці продовжують донатити як малим підрозділам, так і великим фондам, не опускаючи рук.

Українці припинили мріяти та чекати на швидку перемогу. Більшість стали реалістами та зрозуміли, що історія про "2 – 3 тижні" – лише надумана казка. Натомість для нашої перемоги потрібно працювати усім, аби наближати її кожного дня.

Яким був 2023 рік для волонтерів і чого очікувати від 2024 року – у великому інтерв'ю з Катериною Соляр для 24 Каналу розповів засновник благодійного фонду Сергій Притула.

Варто прочитати У 2023 році ЗСУ знищили у 2,5 раза більше росіян, ніж у 2022: підсумки року на фронті

У вас написано, що тут "руснявий куточок". Я його називаю "мертвим куточком". Це так?

Ваш неймінг не позбавлений логіки. Тут дійсно дуже багато є речей, трофеїв, які належали колись живим росіянам, зараз їх немає. Тобто амуніція, шоломи, документи, медалі, паспорти і так далі. Багато всякого різного. Записнички якісь, блокноти.

Сергій Притула
Речі окупантів у фонді Сергія Притули / Скриншот з відео

Дехто каже про те, що захисники щось зберігають, пов'язане з війною. Однак переважна більшість каже, що не хоче взагалі нічого мати в спогадах про цей період часу. Що далі буде відбуватися з цим куточком?

Цей куточок вже неодноразово виконував правильні функції. В якийсь момент він розрісся до таких розмірів, що ми просто віддали частину нашої експозиції у Національний історичний музей, а потім ми проводили неодноразово виставки різного штибу і в галереї Д12. Нас часом запрошують на якісь форуми, де ми виставляємо свій стенд, куди ми теж беремо, наприклад, БпЛА.

Він досить гарно зберігся, бо бригада, яка його посадила, подарувала нам. Ми все, що треба, зсередини витягли. Ми фактично візуалізуємо свою роботу цими трофеями, і вони теж збирають донат.

Цей стенд подорожує за кордон, я так розумію?

За кордон ні. Взагалі, коли я останній раз перетинав кордон, прикордонники підходять і кажуть: "Дмитрович, ви часом не маєте якихось гільз розмальованих чи тубусів?". Я кажу: "Та ні", – на що вони кажуть: "Якщо маєте, то ліпше лишіть, бо поляки завертають, якщо знаходять відстріляний тубус з-під мухи, чи якусь ще байду з-під джавеліна, чи якісь гільзи".

У нас же українці такі метикуваті, в нас нічого не пропадає, в нас все йде по другому колу. Розмальована гільза має бути продана на аукціоні десь у Братиславі, Берліні чи в Бірмінгемі.

Однак кажуть, що зараз це трохи на кордоні проблемно, тому я не ризикую, зайвий раз подібних речей не роблю.

Повне інтерв'ю з Сергієм Притулою: дивіться відео

Як зараз змінилася допомога з-за кордону? Наскільки російська пропаганда почала впливати на другий рік війни?

Вона нікуди не зникала з першого дня повномасштабного вторгнення. Ба більше, вона дуже активно працювала для того, щоб створити хороше підґрунтя для росіян в сенсі виправдання цього вторгнення і так далі.

Величезна кількість країн Європейського Союзу були просто пронизані такою раковою хворобою російської пропаганди. Інформаційна політика росіян, корумпування політичних верхівок або фінансування якихось маргіналів в різних країнах – все працювало на те, що в один прекрасний день Європа змирилася з тим, що Україна – це нібито якась "країна 404", немає громадянського суспільства, правлять олігархи, російськомовних принижують, утискають, російську церкву забороняють і так далі.

Відбулося все з точністю до навпаки. Тут потрібно віддати належне західним журналістам, які стали першим геймченджером в цій війні, ще до HIMARS, Abrams, Patriot. Саме західний журналіст перевернув стіл і помножив практично на нуль спроби російської пропаганди впливати на порядок денний у Європі після повномасштабки.

Дві тисячі західних акредитованих журналістів, які були в цей момент в Україні, змогли на власні очі побачити звірства росіян і розказати про них західній аудиторії. Ця війна є дуже медійною, ця війна є дуже насичена контентом. Швидкість передачі інформації тотальна. Війну фактично можна дивитися в режимі онлайн. І світ здригнувся.

Світ здригнувся, тому що "русскій", який раніше в них асоціювався з "very funny accent, my comrade, I will kill your relatives". Тобто це вже не смішні росіяни з ведмедями, балалайками, балєтом, Достоєвським і водкою. Це просто гвалтівники, вбивці, крадії і так далі.

І дуже добре, що ці журналісти відкрили очі своїм аудиторіям на цей факт. І навіть в тих країнах, де суспільства були проросійські налаштовані, вони почали підтримувати Україну.

Що робить фонд в цьому контексті? Ми намагаємося працювати з тими середовищами, які не підтримують Україну або вагаються. Вбивати час на те, щоб по третьому колу ходити до тих, хто нас і так підтримує – це не зовсім правильні витрати часу.

З таких важливих кейсів, які були у 2023 році, це візит великого пулу латиноамериканських журналістів з 9 чи 10 країн, різного штибу, телеведучі, "акули пера", блогери, інфлюенсери. Латинська Америка програна нами начисто. Тобто взагалі.

Притула
Сергій Притула розповів про роботу фонду / Скриншот з відео

Є модне словосполучення Global South. Ми там росіянам жахливо поступаємося в контексті дипломатичної роботи, інформаційної роботи і так далі. Спілкування з тими людьми, які чують іншу версію подій щодо війни, не тільки російську, а українську версію. Ба більше, аргументовану, проти якої дуже важко заперечувати – це допомагає, тому що вони потім повертаються до себе і говорять зі своїми читачами, фоловерами і кажуть, що є ще така думка.

Нещодавно до нас заїжджала делегація з Індонезії, людей 20 приїхало, такий різношерстний пул: від депутата парламенту до духовних лідерів. Індонезійці зробили такий, як їхній міністр каже, мирний план. Ми цей мирний план почитали, взялися за голову, зрозуміли, що люди погано орієнтуються в ситуації.

Тому треба говорити, тому що без діалогу буде вакуум. І цей вакуум будуть далі заповнювати росіяни. Тобто все, що від нас залежить в контексті комунікації з урядовими і неурядовими структурами – ми це робимо.

Кожного тижня тут є якийсь пул іноземних гостей: дипломати, журналісти, громадські діячі, представники civil-society і так далі. Інша справа, що не всі вони можуть фонду допомогти.

Коли ми зустрічаємося з японською урядовою фундацією JICA, таке як USAID, тільки японське. І я сиджу і представнику їхньому 40 хвилин "розпинаюся". Розказую, які ми проєкти робимо. Ось вам мілітарний напрям, ось вам гуманітарний, ось вам навчання цивільних, центри готовності цивільних. Ось таку мережу зараз, 84 центри вже по Україні відкрилися.

Найбільша мережа підготовки цивільного населення до опору. Тобто, вибачте, але немає державної такої програми. І в нас 18 областей, ми 30 тисяч людей вже вивчили. Коротше, ось вам військова школа "Боривітер", з якою ми працюємо. Ось меню, може чимось допомогти? А він каже: "Так ми ж урядова організація, ми фондам не можемо допомагати, ми ж з урядом працюємо. Все добре, йдіть, благословляємо".

Дивіться також "Свято наближається": Притула поділився потужним відео з "подарунками" для окупантів

Тим не менше навіть коли наші закордонні гості приходять до нас, щоб почути якусь інформацію, це теж дуже важливо. Є міжурядова комунікація, є військово-політичне керівництво, але є громадянське суспільство, на яке західні демократії теж дуже сильно орієнтуються.

Для них наш фонд, який працює на землі. Ми тримаємо руку на пульсі, ми розуміємо потреби територіальних громад на деокупованих територіях, ми комунікуємо зі шпиталями, у нас величезна мережа контактів з військовими, і ми чуємо. Ми чуємо ці потреби, ми їх групуємо, аналізуємо, ходимо щось вирішувати і кажемо, як усе є насправді. Тут люди радіють, тут люди сумують.

Українці за кордоном допомагають чи заважають?

Є така проблема, відверто. Я був кілька разів за останній рік у закордонних відрядженнях, відповідно, Варшава або Краків – це екологістичний хаб. І кількість російськомовних українців на вулицях цих міст трошки зашкалювала, як на мене, під час війни.

Я скажу, коли мені було соромно. Будучи у Варшаві, коли до мене підійшли українці польською мовою пояснюючи мені, що у них є боксик, мовляв, киньте донат для України. Я пояснюю, що я з України, я завтра туди повертаюся, давайте я передам. Вони відмовились, бо допомагають біженцям військових, діти яких виїхали. От у цей момент мені було соромно, тому що я розуміла, що це накладає і на нас...

Люди бувають різні, бульбашки теж бувають різні. Усе одно хороших людей більше. Усе одно наші за кордоном стараються з усіх сил, люди донатять, люди теж виснажуються, навіть за кордоном.

Люди міняють інфраструктуру свого перебування, комусь соціалки недостатньо, хтось знайшов роботу, хтось хоче, щоб діти вчилися не в державній школі, а в приватній, це все коштує грошей. Тому відбуваються абсолютно, хоч часом і прикрі, але, на жаль, природні процеси після майже двох років війни.

І далі легше не буде, але ніде правди діти, і ви важливу тему підняли, що хочеться все-таки трошки більшої активності наших людей за кордоном, тому що іноді вулиця впливає, іноді вулиця стає аргументом.

Те, що відбулося по європейських столицях після початку вторгнення Ізраїлю в Сектор Гази, у відповідь на цей абсолютно страшний, божевільний, варварський напад ХАМАС. Вулиці європейських столиць заполонили представники арабського світу з акціями на підтримку Палестини. І там всі, вибачте, офігіли від того, наскільки це було потужно.

Відверто, мені бракує 100-тисячного маршу українців до Капітолія. Мені бракує умовно 5 тисяч людей на площі перед Європарламентом для того, щоб пришвидшувати якісь важливі процеси під Європейською Радою.

Мені здається, що ми могли б пушити і прокачувати якісь питання набагато швидше. Я ж пам'ятаю, як люди виходили з флешмобами Free Leopard, одягали леопардове для того, щоб німці пошвидше дали леопарди. Зараз від німців треба груба ракета, а ми не тиснемо. Це при тому, що мільйон українців зараз в Німеччині.

Мені здається, що є певна проблема комунікації між людьми, попри те, що є всякі чатики в телеграмах і так далі. Та немає людей, які могли б проявляти в тій чи іншій країні масштабне лідерство для того, щоб об'єднувати ці ком'юніті.

50 тисяч в Естонії, 80 тисяч у Бельгії. Гаразд, з естонцями в нас усе гаразд – це одні з найбільших супортерів України. Але в тих країнах, де надто повільно приймаються рішення, там мав би бути відчутний тиск української громади.

Ви бачите, нас продовжують вбивати. І ваша повільність у нас обраховується не годинами, не хвилинами, не секундами, а людськими життями.

Я дуже сподіваюся, принаймні, я б хотів, щоб Світовий Конгрес Українців спробував пропушити цю історію. Бо ж, зрештою, в нас була мережа Євромайданів: Євромайдан-Прага, Євромайдан-Берлін, Євромайдан-Париж і так далі. Хтось мусить координувати українців.

Більшість з тих людей, які виїхали, не повернуться до України. Це не означає, що ми хочемо їх списати і забути про них. Ні, ці люди мають стати важелем української держави на вирішенні низки питань, які нам важливі в Європі. Це наш ресурс впливу.

Особиста історія, яку мені розказали. Хлопець, який опинився у Франції ще 3 – 4 роки тому, до повномасштабного вторгнення. Він постановник, створює балет. Він каже, що кожного разу, коли він приходить забирати якусь посилку від батьків на пошту, у нього питають паспорт і кажуть: "Українець?". У всіх виникає питання, що українець робить у Франції, коли там повномасштабне вторгнення. І чому ти тут, а не там? І чому я маю допомагати тобі, коли ти тут, а не там? Якщо говорити про донати, які йдуть від українців, які тут, і українців, які за кордоном, вони рівнозначні чи це важко відстежити?

Це не важко відстежити, вони далеко не рівнозначні. Просто подібні речі за кордоном, про які ви зараз розказуєте, попахують подвійними стандартами. Ви бачите, коли біженці тікали від війни в Сирії, ніхто не питав, чого вони тут, а не там, в Сирії, де війна.

Приймали біженців з арабських, африканських країн у разі якихось військових конфліктів. Тому не треба дивуватися, що з України теж пішов великий потік біженців. Чоловіків серед них, слава Богу, не більшість.

84% українських біженців – це жінки та діти, а 16% – це чоловіки.

Зверніть увагу Це абсолютно інший світ: директор "Повернись живим" анонсував розширення фонду на США та Європу

Повернімось до донатів.

За грудень валютних надходжень на рахунки фонду було 7% від загальної кількості донатів за місяць. Це вже трошки краще, ніж було у жовтні. В жовтні було 5%. У грудні розпочалась якась приємна активізація.

Минулого року (2022 рік – 24 Канал) було краще. Минулого року було на піку десь до понад 20%, у середньому було 10 – 12%. Впродовж цього року посипалося. Однак посипалося так само як всередині країни. Люди, які робили певні збори за день – два, зараз роблять тиждень.

Про донати всередині країни. Я все частіше чую про те, що люди перестали довіряти фондам. Не знаю, з якої причини. Але вони говорять: "Я краще буду допомагати адресно. От людині потрібно, я їй куплю, передам або зберу зі своїми родичами, або зі своїми знайомими. Буду забезпечувати конкретну особу".

Більшість так і робить. Не більшість, а приблизно половина. Згідно з соціологією, якою ми час від часу тут оперуємо, приблизно 46 – 48% українців донатять безпосередньо у підрозділи, де служать їхні друзі, знайомі, близькі, рідні. Донатити підрозділам – це нормально. Донатити волонтерам, яких ви знаєте особисто – це нормально.

Але донатити великим фондам – теж вкрай необхідно. Я наведу кілька аргументів.

Перше. Оскільки фонди, як ви кажете, великі, ми і працюємо у великих масштабах. Ми купуємо не 5, 10, 20 дронів. Ми беремо одразу 200, 300, 400 дронів.

Якщо цей дрон в Україні можна купити за 200 з чимось тисяч. Наприклад, беремо Mavic 3T. Якщо знайдете, де його купити в Україні дешевше, ніж за 200 – 205 тисяч, то ви взагалі великий молодець. Але ви не знайдете.

Партію, яку ми завезли місяць тому – 155 тисяч. Тобто ми на кожному цьому M3T зекономили мінімум 50 тисяч гривень. А ми завезли цих дронів 60. Три мільйони гривень економії на одній покупці, яку ми скерували на закупівлі іншого майна.

Тобто ми знаємо, де брати, де знайти найкращу ціну. Тому що мої сидять тут, мають вигляд інтелігентів, але це насправді хорти закупівель. Антон може "прочихвостити" 27 країн, 150 продавців і знайти найоптимальніший варіант по закупівлі тої чи іншої номенклатури.

Притула фонд дрони
Частина закупленої фондом Притули партії / Скриншот з відео

Друге. Ми купуємо те, що не можуть купити інші. Навіть якщо об'єднається 20 волонтерських ініціатив з невеликими бюджетами. Останній раз, коли ми зібрали на 101 БпЛА "Морок" з дальністю польоту 800 кілометрів, з БЧ 30 кілограмів. 277 мільйонів гривень – це ж не цяцьки, а номенклатура, яка потрібна.

У деяких речах спочатку волонтери щось викупляють, потім держава вже приходить за ними. Те саме відбулося з протимінними тралами, які ми назбирали в серпні, законтрактували. Держава в цей момент їх в Україні чомусь не збиралася купувати. Вже потім виділили пів мільярда гривень.

Тобто не зможе підрозділ, попросивши волонтерів свого міста: "Скиньте нам гроші, ми купимо собі БТР". На один ще, може, знайдуть якогось спонсора. Але завезти їх сотню і розбити на чотири бригади – це трохи складніше. І складно менеджерити навіть подібні процеси.

Тобто ті, хто купував хоча б раз бронетехніку в Британії, знають, які кола пекла треба пройти по експортній ліцензії, по UK Custom Service, по транзитних ліцензіях через весь Євросоюз, про Міністерство економіки і розвою Польщі для того, щоб перетнути кордон, документи під інвойс, валютний контроль. Тобто це окрема історія.

Не секрет, що українці люблять шукати у всьому зраду і перемогу. Середини в нас немає. Ми намагаємося до того якось апелювати, але ні. Тому традиційне питання, чи це ви спеціально на фонд просите гроші, щоб 20% з нього забрати? Чужі гроші в нас люблять рахувати традиційно найбільше.

Мені не важко повторити в мільйонний раз. Усі гроші, які люди донатять на рахунки фонду на армію або для українців, які постраждали від військової агресії, якщо ми говоримо про гуманітарний напрям фонду, 100% йдуть на допомогу армії або постраждалим.

Тобто людина, яка донатить 100 гривень, вона знає, що фонд на армію використовує не 96, не 87, не 82, а 100 гривень. Це принципова позиція моя, яку я привив іншим людям тут на фонді. Ми в цьому режимі живемо.

За рахунок чого ми виживаємо? І тут ми кожного місяця у Сергія Притули чи на ресурсах фонду бачимо отаке полотно подяк. Спочатку ми дякуємо тим, хто підтримує наш мілітарний напрям, бізнесам. Потім дякуємо бізнесам, які підтримують гуманітарний напрям. А потім у нас грядка компаній, які донатять нам на інституційну діяльність.

Якби ми відбирали хоча б якийсь відсоток з цих грошей, я б зараз з вами не балакав. Я б тут сидів і мене б обдували. Але нам доводиться бігати, "колядувати" постійно. Це те, що відбирає у мене достатньо багато часу. Бо колектив великий, 105 людей, у всіх сім'ї.

Ми не є надто привабливим роботодавцем на ринку праці в Україні. У нас не найвищий рівень заробітних плат. Умовно кажучи, середній по ринку, десь навіть менший. Але тут люди знаходять інші мотивації у плані роботи, тому що у нас дуже багато людей працює з Донеччини, з окупованих територій, Маріуполь, Донецьк, є люди з Херсонщини, Запорізької області. Для них це можливість впливати на стан справ. Вони розуміють, що своєю роботою допомагають нашим захисникам відвоювати їхні домівки, в кого вони ще збереглися.

Я знаю, що на комерційних каналах не люблять, коли називають назви комерційних компаній. Але клініка GARVIS у Дніпрі – півтора року вони були одними з перших, хто почав фінансово підтримувати фонд для того, щоб ми мали можливість платити людям якусь зарплату, якусь канцелярію купити і так далі.

Півтора року невеличка клініка у Дніпрі донатила нам кожного місяця 200 тисяч. Це стало для нас великою підтримкою.

Зараз, з 1 січня, вони переходять на підтримку інших волонтерських ініціатив, але я жодного разу не скажу: "Ой, куди ж ви від нас йдете, не йдіть". Ні, підтримувати треба й інших волонтерів. І для нас ця клініка зробила більше, ніж навіть могла. Те саме Work.ua, охоронна система Ajax, ROZETKA, Нова Пошта, Uklon, львівський бізнес.

Є пані Наталя, нотаріус з Житомира. Вона кожен місяць донатить нам на інституційку 10 тисяч гривень. Так, цього не вистачить на зарплату навіть однієї людини. Але це 10 тисяч гривень, з яких ми можемо купити папір, яким можемо заправити транспорт. Це, зрештою, піде комусь надбавкою до зарплати за добре виконану роботу.

Тому ми даємо собі ради. Дякую за те, що даєте можливість вчергове розвінчувати всю цю міфологію про якісь там відсотки, які відбирають, і так далі. Це відверто неприємно.

Подібні речі ширять дві групи людей:

  • Перша – це російське ІПСО, у якого завдання, в принципі, не змінювалися і змінюватися не буде. Їм вкрай важливо підірвати довіру до волонтерського руху. Людина, яка не довіряє волонтеру – не донатить. Волонтер має менше донатів – купує менше майна. Менше майна доходить до меншої кількості підрозділів. Зруйнована довіра дорівнює недопостачання воякам на нулі.
  • Друга – дійсно є там любителі "зрадофільства", люди, які клінічно нікому не довіряють. Вони клінічно переконані, що добрі справи мають робитися тихо, все решта – це театр. Ба більше, вони не вірять в альтруїзм. Це якраз ті люди, які, коли виходили активісти і захищали якісь зелені насадження по містах чи не дозволяли руйнувати історичні пам'ятки, на них дивилися і казали: "То їм заплатили. Бо хто буде виходити просто так?". Тішить тільки те, що подібних людей менше, ніж тих, які вірять, донатять, підтримують.

І тому я люблю більше часу проводити на вулиці, аніж в соцмережах. У соцмережах можна повіситися від того, що робиться в коментах. Я це називаю "бал сатани". А на вулиці ти йдеш, зустрічаєш живих людей, які кажуть: "Дякую тобі за цю роботу". Це дуже мотивує.

Є ще й третя категорія людей, які свого часу приймали заспокійливе у вигляді "двох – трьох тижнів". А тепер дослухаються і кажуть, що фонд Притули, посилаючись на деяких цих персонажів, таке собі "дно з використанням коштів". І вони потім приходять і розказують про те, що "поважний чоловік", який зараз невідомо де перебуває, далеко за кордонами України, певно, сказав про те, що він же ж мав доступ до Офісу Президента, мав можливість поспілкуватися з Притулою, значить він "точно знає, що говорить".

І що далі? Я просто занадто старий, щоб займатися всерйоз цією "галіматньою". Чесно, я намагаюся розподіляти свою життєву енергію, часовий ресурс так, щоб це приносило якомога більше користі людям, які мене оточують, фонду, який живе дуже насиченим, бурхливим життям.

Мене часто запитують. Робить якийсь там дурачок "висер" у мій бік. До мене зразу прилітають: "Як ви будете реагувати, як ви прокоментуєте?". А для чого я маю коментувати?

Я вже аналогію проводив. Летить горобчик і какнув на мене. Я маю прибігти додому і в фейсбуці описувати свої враження від того, що на мене какнув горобчик? Поділитися душевними стражданнями? Поставити людям питання, чи варто мені наздогнати горобчика і какнути на нього? Не пам'ятаю, хто це сказав, але мені дуже сподобалося.

Енцефалітний кліщ кусає не тому, що в нього є злі наміри заразити тебе, просто він так живе. І так само є певні персонажі. Тут, щоправда, камінчик ще в українське суспільство полетить. Дуже легко зачаровуватися такими заспокійливими інтонаціями і приємними вуху прогнозами.

У той самий час, коли дехто розказував про "2 – 3 тижні". Я дуже чітко пам'ятаю, кінець березня, квітень минулого року, коли я казав людям, що ми контрактуємо різні речі, БпЛА, оптику і так далі, розуміючи, що воно прийде через 3 – 4 місяці. Але і війна ця надовго. Мені казали: "Що ти розводиш паніку? Ти ж не орієнтуєшся, ти пеньок. Тут люди з таких високих кабінетів, кажуть, що ще чуть-чуть". І що далі?

І весь цей рік ми вигрібаємо питання, що ви перегріли питання перемоги.

Це страшне. Це відверто біда.

Це треба клепати по губах, по головах тих людей, які всю весну 2023 року працювали над тим, щоб в головах українців між словом "контрнаступ" і словом "перемога" з'явився знак дорівнювання. Включно з людьми на високих посадах.

Коли заступник міністра оборони виходить і каже: "Коли ми підемо в контрнаступ, росіяни здригнуться". Чувак, від чого? У нас є літаки F-16, щоб прикривати цей контрнаступ? Чи в нас було достатньо сучасної бронетехніки? Чи, може, це від доброго життя фонд Притули збирав на протимінні трали? А як ви без них?

Питань насправді багато щодо цього. Але я людина цивільна. Я дивлюся, як військові між собою комунікують. Радості від того, що людям створили таку політику залишених очікувань, у військових теж не особливо було. Тому якщо хочете знати, то так, я апологет занижених очікувань, тому що вони мають більш реальний вигляд. А якщо стається щось краще, то радість наша виростає в два рази.

Люди питають наступне: "Так виходить, що ми бачимо купу анонсів далекобійних дронів, ми чуємо слова "помстимося" від президента та політиків, але нічого не відбувається. Був якийсь несерйозний обстріл Росії, але не більше того. Кількість "помстимося" явно не відповідає кількості дій. Нічого, що можна назвати "око за око", щоб було би хоча б схоже на еквівалентну відповідь, не було. Хочеться розуміти, це технічне питання чи політична воля?".

Це недостатній рівень володіння інформацією людини, яка пише подібне запитання. Даруйте, але підніміть трошки статистику за цей рік, пошукайте в інформаційних потоках з Росії. Можу нагадати, як у травні-червні палали нафтопереробні заводи в Краснодарському краї і не тільки. І це "галіматня" про те, що вони нам тут шахедами, а ви купили якийсь дрон, який в Москві шибку вибив.

Він не шибку вибив. Цей борт подолав усі смуги ППО, ешелони, які є, РЕБи, він знайшов цей маршрут. Наш фонд передав у серпні дуже цікаві знаряддя для одного управління, однієї "служби Божої".

І застосування цієї номенклатури – 5 літаків на аеродромі "в капусту". Ці літаки більше не піднімуться і не полетять скидати керовані авіаційні бомби або крилаті ракети в бік українських будинків.

Не треба розповсюджувати це зрадофільство, що вони нас тут товчуть, а ми у відповідь, типу, нічого. Робота робиться, але не забувайте так само, що на тому боці в рази більше засобів ППО і тих самих засобів радіоелектронної боротьби. Тому завжди українські розробники в пошуку. Це постійні гонки на випередження, хто кого. Наша інженерія їхнє ППО, чи їхнє ППО нашу інженерію.

Помста за масовані обстріли?

Вона відбувається кожен божий день у різний спосіб. Ми просто чомусь звикли міряти все симетричними відповідями, а відповідь може бути абсолютно асиметрична.

Вони нам прислали 100 з гаком ракет в один день. А завтра ми передамо на фронт 5 тисяч FPV-дронів. І ви нам псуєте життя цивільному населенню, а ми будемо вбивати ваших солдатів.

І наші зараз настільки вправно працюють з цими дронами. Ми регулярно спілкуємося з Сергієм Cтерненком. Він, як флагман FPV-руху в Україні, володіє часом дуже веселим контентом, яким він ділиться. За це йому честь і шана.

Але з іншого боку, я казав йому, давай трохи прикручувати цю історію. Бо FPV вбивають збори на все інше. Люди не хочуть донатити на рацію, не хочуть донатити на планшет. Бо цим планшетом треба дуже сильно бити, щоб... А от FPV – це дуже красиво, бо вона летить і розриває...

Коли наші грають в піжмурки з росіянами і за два дні луплять п'ять СУшок, це ж так само про певну асиметричність. Коли ви запускаєте нам 80 шахедів, а ми топимо до бісової мами ваш великий десантний корабель, це ж теж по красоті. Тому не потрібно там...

Я ж не військова людина, я тільки з боку дивлюся за цим всім. Моя справа проста. Військові нарізають задачі, ми їх забезпечуємо.

Однак я відверто не можу приховати свого захоплення від того, що ми виробляємо в акваторії Чорного моря. Це ж абсолютно нова буква у військовій грамоті. Тобто, країна з морським флотом, який значно поступається по всіх параметрах Чорноморському флоту Росії, просто розмазує цей флот у який хочеш спосіб.

Хочете, ми вас будемо дирявити морськими дронами. Хочете, ми вам ракету красиву? Будь ласка. Але ж для того, щоб воно там проходило, треба перед тим розвідку робити, десь влупити їм якийсь С-400. Хлопці виробляють просто чудеса. Я думаю, що після війни вони будуть їздити, читати лекції по військових академіях.

Супутник. Друге найулюбленіше питання від усіх, тому що ми говорили про те, що ми його орендували на рік з хвостиком…

Ми його не орендували, ми його купили, в цьому і різниця. Люди трохи плутають між собою, бо кейс супутниковий складається з двох частин.

Частина перша – це власне сам супутник. Він куплений, я вас вітаю, ми космічна держава. Тому що супутник "Січ-2", який Україна запустила в січні 2022 року, це був другий супутник у нашій історії. Перший був ще за Кучми, "Січ-1". "Січ-2" запустили в січні 2022 року, але так і не дочекалися від нього жодного знімку.

Тодішній керівник Державного космічного агентства України в "душероздірающому" повідомив, що наш супутник атакували російські хакери. І люди, які хоч трохи розумілися в справах, дотичних до космосу, дуже сильно сміялися. Я ж не розуміюсь в космосі, тому я просто переказую те, що чую.

Ми купили супутник, він в управлінні Головного управління розвитку Міністерства оборони України. І тому ж таки ГУРУ МО ми забезпечили ще доступ до бази супутникових знімків компанії ICEYE. В них є велике сузір'я в космосі, це понад 20 супутників, частина з яких має трекінг над Україною і прилеглими територіями: глиб Росії, Білорусь і так далі.

І доступ до цієї бази даних не є лімітований в часі, він є лімітований в об'ємі тої інформації, яку ГУР може витягнути. А скільки вони цю інформацію будуть витягувати? Два, три, чотири роки? Це вже питання до наших розвідників, а не до нас. Ми свою роботу зробили, забезпечили перший раз в історії світовій військову розвідку своєї держави подібним ресурсом.

І ще пара важливих моментів, на які хочу акцентувати. Якщо ви почуєте, що хтось каже, що наші союзники передають нам космічні знімки в режимі онлайн, запитайтеся, якої білини об'їлась людина, яка про це говорить. Чи діляться з нами союзники супутниковими знімками? Так, звичайно, діляться.

Але від моменту, коли цей знімок зроблено, до моменту, коли він приходить в бригаду, минає 24 – 36 годин. Ми постійно повинні робити дорозвідку і так далі.

Можливості, якими українці забезпечили свою військову розвідку, говорять про те, що від моменту знімочка до моменту передачі на розвідку – це чотири години.

Тобто в той момент, коли Z-воєнкори кричать про те, що нам якісь спецслужби допомагають бачити, хто там пришвартувався і з яким грузом біля берегів українського Криму, ми можемо сказати, що то робота нашого супутника?

Останнє повідомлення про роботу супутника датоване вереснем 2023 року, яке видали на офіційних ресурсах пресслужба Головного управління розвідки. Там було зазначено, що успішна атака великого десантного корабля і субмарини відбулися завдяки інформації, яка була здобута народним супутником.

Тобто для мене і для всіх людей, які були долучені до цієї історії, це, мабуть, найвища нагорода за всі ті старання і за витримку. За весь той хейт. Я не розумію причин, чому люди не хочуть просто порадіти за себе, за націю, за народ, за країну, за наші можливості. Це просто настільки круто, що на голову не налазить. Але віра в якісь фейки чомусь у низки людей переважає.

Тим не менше, те повідомлення ГУР закінчувалося прекрасними словами. Народний супутник продовжує працювати в інтересах української розвідки. Тому "цей дощ надовго".

Чи допомагає фонд нашим розробникам і виробникам продукції наших літаючих елементів?

Ми допомагаємо. Просто в Україні "мавіки" не виробляють. У нас немає нічого подібного, якогось аналогу. Було б щось таке українського виробництва, ми б купували.

Це ще аналогу "Шахедів" не почали робити.

Так вони робляться. Все є, все працює. У 2024 році буде дуже багато масштабовано хороших речей.

Росіянам буде непереливки, нам теж буде важко, але ми стаємо сильніші в технологічному сенсі, і мене це дуже сильно радує.

Тому що всюди, де можна замінити на полі бою людину якоюсь машиною, це потрібно робити і масштабувати. У нас просто іншого вибору немає. Нас мало, ми маємо берегти кожне людське життя. І сподіватися на партнерів це, звичайно, добре, але це шлях в нікуди.

Ми велика держава з великими потужностями. У нас хороша інженерія. У нас є виробничі площі і люди, які вміють крутити гайки. Ми можемо і маємо самостійно виробляти більше мін, снарядів, дронів, БПЛА. Все, що тільки можна тут робити, все треба робити. Тому, повертаючись до вашого питання. Треба швидше.

Ми підтримуємо українських виробників в той спосіб, що ми купуємо у них їхню продукцію у той момент, коли держава ще тільки чухає потилицю і думає, чи купувати. Звичайно, є виробники, у яких на потік процеси поставлені. І сотні комплексів в рік. А є люди, які тільки стали на якийсь шлях, але у них з'являються цікаві ідеї. Їм потрібні якісь оборотні кошти для того, щоб масштабувати виробництво.

Ми, як фонд благодійний, не можемо давати їм гроші на первинні етапи стартапу, на якийсь розвиток. Тому що це безвідповідальне ставлення до коштів наших донорів. Донори дають гроші для того, щоб ми купували для військових щось готове, а не ризикували їхніми коштами, інвестуючи в перспективненький стартап.

А якщо не взлетить? То ви завтра перша прийдете до мене, відкрутете мені голову за те, що ми вклали гроші кудись не туди.

Принцип такий. Щось з'явилося цікаве на ринку пропозиції, ми беремо, віддаємо військовим. Військові "обкатують", кажуть, які є недоліки, які переваги. Переваги лишаємо, недоліки, будь ласка, виробник виправляє. Виробник виправляє, ми віддаємо знову воякам. Вояки тестують, кажуть: "О, тепер "ляля". І тоді ми кажемо: "Будь ласка, заверніть нам 3 – 4 штучки". Те, що ми тягнемо по бюджету.

У такий спосіб у виробника з'являються кошти, які він реінвестує, він закуповує ще більше комплектуючих і так далі. Плюс у нас великий фонд, на нас іноді дивляться як на певний дороговказ. От якщо фонд Притули тут законтрактував щось, то люди розуміють, що у нас там достатній рівень експертизи, ми не беремо гниле щось, що потрібно буде докручувати, допрацьовувати, а беремо готові технічні рішення. Тому після нас зазвичай до виробників стає черга.

Хочу процитували міністра фінансів, який сказав "сам не знаю". Так він відреагував на питання, куди йдуть гроші. Про те, чому військові досі купують собі речі власним коштом, якщо держава виділяє на сектор оборони 5 мільярдів гривень. У вас є розуміння, щоб пояснити, куди йдуть гроші держави? Чому ще й досі волонтери мають збирати величезні кошти на те, щоб забезпечити наших військових?

Річ у тім, що до кінця війни волонтери і будуть це робити. Не буде такого дня, коли вийдуть військові і скажуть: "Хлопці, дівчата, волонтери, дякуємо, у нас все є".

Про що мовиться Сам не розумію, – Марченко про те, чому військові продовжують купувати речі власним коштом

Я не готовий зараз роздумувати вголос, куди можуть йти кошти. Підозрюю, що у міністра фінансів може бути дійсно щире здивування, чому 5 мільярдів гривень в день недостатньо. Я можу оперувати тими цифрами, якими оперує фонд. За 22 місяці від повномасштабного вторгнення – це 6 мільярдів 277 мільйонів гривень.

Зараз на тлі цифр, про які говорить міністр фінансів, це не виглядає величезною сумою, але я порівнюю такі бюджети не з державними бюджетами, а з бюджетами за попередні роки. За 8 років АТО/ООС волонтер Сергій Притула зібрав 52 мільйони гривень. Фонд Притули за 22 місяці – 6 мільярдів 277 мільйонів. Це колосальна різниця.

Я підозрюю, що навіть 5 мільярдів гривень на день може бути недостатньо, щоб закривати всі поточні і глобальні потреби Сил оборони кількістю понад 1 мільйон осіб.

Чого йому (міністру Марченку – 24 Канал) дивуватися, хай набере міністра оборони та й запитається. В них є зв'язок. Це взагалі проблема українського військово-політичного керівництва – спілкуватися один з одним через шпальти газет, а не особисто.

У нас цього року внутрішнє питання вийшло на перший план поперед війною. Є таке відчуття? Ми почали обговорювати внутрішні питання виборів, перевиборів, агітацій, бруківки. Чому йдуть гроші на барабани, а не на Збройні Сили України. Мовляв, нехай донатить "він, а не я".

Каша така відбулася в суспільстві. Каша замішана на агресії, втомі, зневірі, пошуку винних, претензіях. І тут палка двох кінців. З одного боку, говорячи про подібні факти, наприклад, нераціональне використання коштів, ми дуже сильно демотивуємо людей. І оці фрази, типу, "йди до мера, забери в нього гроші, я тобі донатити не буду" – це влітку 2023 року було як "добрий день".

Я тільки один не розумію логіки подібної поведінки. Тому що якийсь чиновник нераціонально розпоряджається коштами – і ти злий. Але від твоєї злості страждає не чиновник, а солдат, якому не дійшла якась допомога, бо конкретно ти припинив чи припинила донатити.

Тому є клопоти, які можна вирішити в кілька способів. Насамперед, це хороший приклад для наслідування з боку українського військово-політичного керівництва.

Я щойно недаремно казав, що це погана історія – спілкуватися між собою на шпальтах газет, неважливо, закордонних чи українських. Коли Головнокомандувач і Верховний Головнокомандувач обмінюються думками не в розмові між собою, а через якісь газети, це виглядає не дуже "айс". Люди подібні речі бачать, вони їх відчувають.

Суспільство зараз дуже сенсативне, з ним потрібно дуже-дуже обережненько зараз працювати. Людей треба любити, леліяти, плекати і ставитись до них з повагою. І має бути там політична воля для того, щоб вирішувати якісь складні завдання.

І коли люди чекають пару місяців, коли вийдуть двоє людей головних в державі і на полі бою, разом зроблять селфач, щоб видихнути – то не треба пояснювати, що часу немає на якісь селфіки чи ще щось. Не треба пояснювати, що у вас робоча обстановка, тому що вона вже не виглядає робочою, коли за спиною купа людей ходить, говорить, шушукається. Подібні речі треба нівелювати і заспокоїти людей.

І те саме, що стосується зараз цього законопроєкту про мобілізацію. Це взагалі окрема історія. Мобілізацією займаються люди, які не будуть ніколи мобілізовані, тому їм трошки легше, ніж іншим, воротити подібними речами.

Однак ще навіть не подали законопроєкт на вичитку в парламентський комітет, а вже суспільство має страшенний тригер. У суспільстві паніка, тому що в межах однієї – двох пресконференцій, які, знову ж таки, окремо дають два командуючі, звучать заяви про те, що 500 тисяч людей треба.

Однак грошей на них нема, і людина, яка може бути потенційно мобілізована, що вона чує в цих словах? Завтра тебе заберуть в армію, але ти будеш голий, босий, і в тебе нічого не буде. І від цього настрій не покращується.

А ще міністр фінансів каже, що треба зменшувати споживання. І тут питання, знову ж таки, чи не почнемо ми економити на донатах?

Відверто, певна логіка в тому, що говорить пан міністр фінансів, щодо того, щоб вести дещо заощадливіший спосіб життя, вона є. Якщо ми згадаємо найбільшу світову економіку США в часи Другої світової війни, то, перепрошую, але там людей посадили на дуже жорсткі умови економії. Пальне тоді видавалося тільки поліцейським, пожежним, лікарям і священникам. Решта мали ліміт з 9 літрів на тиждень, тому що все працювало на військову машину. Тобто, пальне, гума і так далі.

А у нас для великої кількості людей не те, що нічого не помінялося, просто для деяких абсолютно відірваних від реальності людей, на жаль, частина з них – це люди при владі, у високих кабінетах. Для них нормально купити собі якийсь позашляховик вартістю 80 тисяч доларів, купити за мільйони гривень нерухомість. У той момент, коли люди ці мільйони на армію збирають по 10 – 20 гривень, копійками. Донатять від старого до малого, щоб тому бійцю стягнути. Люди просто займаються таким, від чого верне.

Так само має бути якась політична воля. Можна раз гаркнути на цих людей, і їм би мало дійти. Але їм ніхто не каже, що це "кака і бека". А самі вони не допетрають, бо не для того мама квіточку ростила, щоб вона економила під час війни.

Відчуваю, в коментарях будуть повідомлення, а що Притула собі купив за час війни, за два роки?

А от його джинси. Ні, серйозно, жінка приїхала, насварила. Я думаю, що чоловіки мене зрозуміють. У нас не буває багато джинсів. У нас бувають саме ці джинси. І я не кажу, що в мене більше нема, в мене є ще, але класні були ті.

Це коли ти ходиш в одних і тих самих джинсах постійно. І коли ти дуже довго ходиш, вони мають здатність протиратися там, де це виглядає не дуже пристойно. І жінка приїхала і сказала, що ти, як засновник великого фонду, не маєш права бути позором сім’ї. Купила мені джинси.

Зараз скажу, що за два роки я зробив один раз покупку. Це коли ми летіли в Брюссель, у Берлін, у Вашингтон, у Конгрес Сполучених Штатів. Я купив два костюми. Я державу представляю на перемовинах з депутатами Бундестагу, Європарламенту, Конгресу. Треба виглядати по-людськи.

А так, я забувся, коли я щось узагалі останній раз купував, тому що військові за два роки надарували дуже багато футболок. Був мерч "Хартії", є мерч Міністерства оборони, є мерч 25-ї бригади, є мерч гурту "Танок на майдані Конго", які завжди мені роблять "підгони". Тому я, в принципі, ні на що так толком суттєво гроші не витрачаю. Їжа, пальне, комунальні послуги – це те, що з обов'язкових речей. Але ні нерухомості, ні транспортних засобів.

Ми коли чуємо десь сусідів, які за стіною роблять ремонти – ми говоримо про те, що це така шалена віра в майбутнє України. Але якщо говорити про ремонти квартири і так далі, зараз люди можуть собі це дозволити? Це їх спосіб відпочити, трохи переналаштувати свій мозок?

Має бути якась міра. Це ж кожен випадок треба там окремо розглядати. Якщо є якась молода сім'я, яка готується, що у них з'явиться дитинка, і ту дитину хочеться привезти не в сиру вбиту квартиру, а в квартиру, в якій можна жити… Звичайно, ця сім'я буде витрачати гроші, щоб пришвидшити цей ремонт. Я просто пам'ятаю, коли у нас народжувалася Соломія – був орієнтир, до коли треба встигнути закінчити ремонти, щоб дружину з пологового привезти в гарну, світлу, красиву, чистеньку квартиру з дитинкою.

А якщо це люди, в яких і так все нормально, але їм ще бракнуло якоїсь ліпнини і люстри за 60 тисяч доларів – мабуть, це все-таки перебір. Треба трохи подумати над своєю поведінкою.

Чесати всіх під одну гребінку – це так само не зовсім правильно. З іншого боку, економіка теж має працювати. Мають працювати магазини, які продають якісь там будматеріали, тому що якщо ми зараз все позакриваємо, бо щось недоречно… Закриємо, наприклад, ресторани і туристичні агенції, то нас мільйон з гаком людей опиниться на вулиці без роботи, не всі підуть в ЗСУ, але точно, що всі, хто опиниться на вулиці, припинять платити податки.

Армію ми утримуємо саме за ті податки, які платять громадяни України і український бізнес. Тому що макроекономічна допомога, яку дають Євросоюз, міжнародні фінансові інститути, Сполучені Штати Америки – це нам на соціалку, бюджетників, на якісь інші інфраструктурні проєкти. Однак армія – це на наших з вами плечах.

Спитаю, чи втомився Притула і чи страшно?

Люди мають право втомитися, люди не мають права здатися. Це квінтесенція всього, що стосується втоми. Звичайно, що люди виснажуються. Звичайно, що це не до порівняння до тої втоми, яка є у людей, які з 24 лютого не мали ротацій і воюють, далі нас захищають.

Зрозуміло, що ми маємо бути гідні наших захисників, і ми маємо бути тим надійним тилом, який докладає максимум зусиль для того, щоб забезпечити всім необхідним нашого захисника.

Ніде правди діти. Якщо ти виснажуєшся, то твій коефіцієнт корисної дії, як підтримки, він котиться вниз. Тому потрібно все-таки про себе дбати, наскільки це можливо, якусь рекреацію робити, хоча б висипатися.

Чи я втомлююся? Мені нервів коштує те, що, вибачте, я зараз з вами балакаю. Я шмигаю носом, тому що в мене нежить, температура і так далі. Я через це на себе злий. Тому що я підозрюю, що зараз мене десь рубане, і я можу пропустити робочий день.

У моєму випадку це трошки велика розкіш. Зараз для того, щоб тримати рамку зборів і закупівель на тому рівні, до якого звикли наші захисники – не ми, не донори, а саме захисники – нам доводиться на фонді пахати майже вдвічі більше, ніж це було пів року тому. Раза в два більше, ніж це було рік тому. Це трохи вимотує.

Щодо звикання, а от ні. Ми зараз з вами говоримо після такого серйозного ракетного нальоту по всій країні, люди загинули, поранених багато. Я живу просто неподалік Лук'янівки, неподалік "Артема", тому дуже страшно, якщо відверто, коли тобі знов хата "ходить". У мене ще верхні поверхи.

Після того прильоту до ексколеги з ICTV я ще страшніше дивлюся на всі ці тривоги, шахеди, ракети. Є підземний паркінг в будинку, тому це вже питання відповідальності не тільки за своє життя. У мене троє дітей. Невже мені важко спуститися в підземний паркінг, пересидіти там тривогу, ніж наражати себе на небезпеку, на смерть, а дітей – на незрозуміле майбутнє.

Тому я ще восени, коли було затишшя, коли не було цих ракетних обстрілів. Я ще тоді казав, що цієї зими нам треба всім відповідально ставитися до прохання військових перейти в укриття. Тому будемо бігати далі.

Але тут, що важливо, що росіяни так і не зрозуміли, що цими ракетними обстрілами вони нічого, окрім ненависті, зневаги і навіть певної огиди вже до себе не викликають. Вони досі переконані, що вони нас цим налякають. Умерти дійсно дуже страшно. Всі ми живі люди, ми хочемо жити. Але це вже не та лякалка. Уже дійсно трохи адаптувалися, але нехтувати правилами безпеки точно не варто.

Традиційно кожного року президенти виходили о 12 годині й говорили нам, що цей рік був складний. Другий рік повномасштабного вторгнення був реально складним, але є відчуття, що це не останній складний рік для нас.

Рік був по*****, якщо відверто. Тобто рік був настільки жахливий з емоційної точки зору і всього іншого.

Рік мірявся смертями дуже хороших людей, яких поховали в 2023 році. Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі), Джус (льотчик Андрій Пільщиков – 24 Канал) – це люди, з якими в нашого фонду й особисто у мене були тісні стосунки.

Притула
Сергій Притула відповів, чи втомився від війни / Скриншот з відео

Рік ми все так чекали, коли з'явиться якийсь "геймченджер" на користь України. Чи дадуть нам ті F-16… Кажуть, що наче дадуть – добре, йдіть на навчання. А в якій ви нам комплектації дасьте? Це буде таке саме, як ми вже маємо? Просто F-16 називається?

І знову ж таки, якісь натяки на непорозуміння в вищому військово-політичному керівництві. І ти такий вже: "Чуваки, ну давайте, ну чесно. Треба поводити себе як дорослі люди з дорослими людьми".

В українців трохи вже вивітрилась інфантильність. Вони готові до серйозної розмови й готові чути правду, навіть якщо вона жорстока й неприємна. Якщо подивитися з плином часу, який відсоток українців півтора року тому вважав, що війна буде надовго, і який зараз, то зараз, перепрошую, більша половина країни – це люди-реалісти.

Тому я би дуже хотів, щоб 2024 рік був роком:

  • чесної розмови держави з народом;
  • втілення інновацій в царині "мілтек" (мілітарні технології – 24 Канал) і їх масштабування;
  • знаходження політичної волі від тих, від кого це залежить, щоб порубати руки людям, які замарені в корупції.

Корупція навіть в мирний час – це погано. А тут, вибачте, під час війни корупція вбиває наших захисників не гірше, ніж російські кулі. І таких людей треба нещадно карати, не дивлячись на наближення чи віддаленість від туші тої чи іншої важливої людини.

І ще для мене хотілося, щоб 2024-й рік став роком, коли в голови ряду людей повернулося усвідомлення, розуміння слова "гідність". Ми, на жаль, кудись почали запихати в одне місце. І це найбільше видно в тих відео, яких стає все більше і більше, коли працівники ТЦК просто пакують людей, застосовуючи грубу силу, маски-шоу зі зброєю і так далі.

Ми бідкаємося, що у нас немає черг добровольців до ТЦК, як це було в лютому, березні, квітні минулого року. А як вони з'являться, якщо ви робите все для того, щоб захищати країну для людей виглядало не честю, а покаранням? Трошки більше поваги до людей, тоді у них з'явиться бажання спілкуватися з військовою машиною. Тому що, я кажу, всі дорослі люди й люди мають певну відповідальність.

І якщо тобі дають повістку і кажуть: "Шановний, йди захищай державу!". Тоді дайте цій людині закрити свої справи й піти на війну. Тому що є діти, є дружина, є якесь майно, є може якісь кредити. Я навіть банально кажу – а заповіт написати й нотаріально завірити? Це треба час, пару днів.

Дайте людині закрити свою справу, бо вона йде на війну і не знає, чи вона з неї повернеться.

До таких людей потрібно ставитися з максимальною повагою, а коли до тебе ставляться, вибачте, часом як до худоби, це не дуже мотивує. І тому потрібно з самого верху вниз передати (розпорядження – 24 Канал), що, будь ласочка, до людей, яких ви запрошуєте взяти зброю в руки й захищати вас теж, ставтеся з повагою.

Якщо б я зараз просила згадати найчутливіший момент 2023 року? Яким він точно запам'ятається?

Це не стосується роботи фонду, тому що це сімейна історія. Діти ростуть і ми не так часто бачимося, тому кожен раз, коли ми перетинаємося, я дивлюся, як вони еволюціонують, прогресують.

Найменша вже так вибалакалася. В ній і в Солі дуже багато любові, такої щирої. Дмитрові стукнуло 15 років, в нього вже 180 сантиментів росту і 44 розмір ноги. І я такий дивлюсь, як життя проходить повз. Я тільки зрідка маю можливість ці речі якось бачити.

Але відверто, на тлі того, що тисячі українських дітей не зможуть більше обняти своїх батьків і тисячі українських батьків не зможуть більше обняти своїх дітей, то мої проблеми в тому, що ми рідко бачимося – вони взагалі нічого. І я думаю, що я, мабуть, не один такий в країні.

За два роки "повномасштабки" в моїх соціальних мережах син був один раз на фото, бо він приїжджав на мій випускний в Український католицький університет. І один раз була найменша донька, тому що її звати Стефанія, а це було під аукціон гурту "Калуш", відомого піснею Stefania, і це було для привернення уваги.

І у мене є якесь почуття провини. Я не можу тішитися публічно своїми дітьми, тим, як вони ростуть, який в них успіх. Хоча я дуже хочу ними похвалитися, як і кожні батьки, бо вони золоті.

Але я розумію, що багато хто не може уже подібним похвалитися. І я боюся, що це може бути неповагою до цих людей. Коротко кажучи, мені ще треба це якось проговорити з профільними спеціалістами, бо може я себе надто накручую.

А якщо говорити про роботу фонду, то дуже багато було різних світлих моментів. Була просто неймовірно тепла зустріч з командиром підрозділу "Скала" (425 окремий штурмовий батальйон – 24 Канал). Це штурмовики, які працювали на Запорізькому напрямку.

Ми привезли їм допомогу, а командира не було. Ми з заступником говорили, з бійцями, і нам треба їхати, бо в нас ще точки, куди треба розвозити (допомогу – 24 Канал). Я кажу: "Почекайте, бо командир дуже просив, щоб ви залишилися". І коли приїжджає командир, я знайомитися, кажу: "Доброго дня, я Сергій".

А він мене обіймає і каже: "Чувак, ми з тобою ще в 2014 році познайомилися під Старобільськом". Він служив у 8 полку спецназу, простим солдатом. І зараз він дослужився вже до командира такого реально крутого підрозділу штурмовиків.

А були, як завжди, дуже милі історії з дітками. Хлопця звати Маркіян, йому 8 років, він живе в місті Лева. І він надіслав лист на фонд, що він збирав на Roblox (комп'ютерна гра – 24 Канал), але ситуація така в Україні, що все на армію, все на ЗСУ. Він вкладав (до листа – 24 Канал) 12 доларів і попросив за ці гроші купити дрони для наших захисників. І він каже: "Будь ласка, коли купите дрони, назвіть один дрон Ксініс, бо це мій улюблений герой в Roblox.

Дрон "Ксініс" від 8-річного Маркіяна: дивіться відео

І ми тут реально заморочилися. Тобто, приходить чергова партія, ми відбираємо один дрон, несемо на гравіювання. Пишемо, що він Ксініс, і відправляємо в 47-му бригаду. Хлопці з "Маґури", ми їм розказали цю історію, і вони записали відео, пофоткали. Ми малому відправили це все і, мабуть, подарунки якісь там купили малому. Бо ж він хотів, щоб в нього це було. Ну то ми й скинулися.

Тому насправді робота фонду мені дуже балансує якесь виснаження тою величезною кількістю любові, яка тут просто крутиться цілодобово. Люди, які сюди приходять, навіть оці якісь подяки, грамоти. Ми вже он ту стіну заліпили грамотами й подяками у вас за спиною і потім ще при дверях готуємося. Це, крім того, що ви вже бачили на першому поверсі, там де наші "білі комірці" сидять.

Притула
Стіна з подяками та грамотами у фонді Притули / Скриншот з відео

Це те, що насправді дуже тримає на плаву. Так, іноді хочеться сказати комусь "потримай мою кукуху", але дійсно, любові в повітрі ще вистачає. І багато українців все одно продовжують дбати один про одного. А нам не байдуже на наших дітей, бо їх чужих, умовно кажучи, немає.

Ми розуміємо, що ми не можемо дозволити якомусь п'яному "п***ху" приходити в наші міста, ображати наших дітей. Тому треба продовжувати битися стільки, скільки у нас є змоги.

А допоки ми будемо битися, нам будуть допомагати в будь-якому разі. Не допомагають тільки боягузам і лінивим, а українці сміливі, роботящі й реально є прикладом для наслідування, що таке мужність і що таке сила громадянського суспільства.