555-й військовий шпиталь розташовувався в Кальміуському районі Маріуполя, неподалік металургійного комбінату імені Ілліча. Коли росіяни нанесли авіаудар по шпиталю, будівлю було зруйновано. Весь медичний персонал разом із пораненими змушений був розділитися на дві групи. Перша долучилася до українських військових на "Азовсталі", друга вирушила до металургійного комбінату імені Ілліча.
Актуально Побої, електричний струм і втрата пам'яті: історія мешканця Ізюму про пережиті тортури
Згодом більшість із них потрапили в полон: 12 квітня – всі, хто перебував на заводі імені Ілліча, 16 травня – ті, хто був на "Азовсталі". Про те, як рятували поранених та в яких надскладних умовах доводилося працювати медичному персоналу – читайте в інтерв'ю медикині Олени Бійовської 24 каналу.
"З 24 лютого почався інтенсивний прийом поранених"
Олена стала медиком ще у 1992 році, закінчивши медучилище в Білорусі. Однак працювати повернулася додому, в Україну. А через 2 роки після цього пішла на службу за контрактом. Тож зараз у жінки є понад 20 років військової вислуги.
Як ви потрапили у Маріуполь?
До Маріуполя я приїхала 1 вересня 2021 року на службу в 555-ий госпіталь на посаду операційної сестри травматологічного відділення. Працювали як зазвичай, як у будь-якій цивільній лікарні – оперували й цивільних, які зверталися до нас за допомогою, і військових. У нас в госпіталі були дуже висококваліфіковані лікарі, хоча це молодий лікарський та сестринський склад.
Ми нікому не відмовляли з людей, які до нас зверталися, і всім надавали висококваліфіковану допомогу. Все це тривало до вторгнення.
Олена Бійовська / Фото надане 24 каналу
22 лютого нас зібрали по тривозі. І ми вже почали жити у госпіталі, без виїзду додому. У нас було казармове положення. Але жодної інформації, що вторгнення буде, сказано не було. Ось 24 лютого це все почалося і дуже інтенсивно.
Ми мали бути готові до прийому поранених пацієнтів. Тому з 24 лютого почався інтенсивний прийом поранених військових, цивільних, дорослих, дітей. І ми почали надавати допомогу всім.
555-ий військовий госпіталь Маріуполя / Фото надане 24 каналу
"Це був колосальний обсяг роботи, багато поранених": про роботу в шпиталі
Як працював шпиталь з перших днів повномасштабної війни у Маріуполі?
Як почали працювати? Дуже згуртовано. Цей адреналін… У нас був один оперблок та дві операційні: менша (на один стіл) і більша (на два столи). Загалом у нас двоповерхова будівля, тому почали відкривати й операційні на першому поверсі. Так у нас вийшло 4 операційних і ще одна палата інтенсивної терапії, куди ми відвозили важких пацієнтів вже після операції. А решту пацієнтів – у хірургічне відділення на догляд до медсестер. Це був просто колосальний обсяг роботи. Поранених було дуже багато.
Ми точно не рахували, але за день це понад 40 поранених. І переважно це були важкі поранення – мінно-вибухові травми, відриви кінцівок, поранення в живіт, грудну клітку і в голову. Це було щось жахливе. Коли була якась секунда і ми з дівчатами могли десь переговорити, то було таке враження, що нас просто хотіли втопити в крові. Настільки було багато поранених і настільки був страшенний об'єм роботи, що просто не описати словами.
Але всі працювали дуже-дуже згуртовано. Кожен з нас знав свій обсяг роботи і все робилося дуже швидко. У лікарні не дуже широкі коридори, не дуже великі приміщення, але там була величезна кількість людей. І робити все треба було швидко – завезти, вивезти, покласти, розмістити, забрати. Колектив просто молодець.
Колектив медиків у Маріуполі / Фото Олени Бійовської
Скільки персоналу було у 555-му госпіталі?
Зі шпиталю це було понад 100 людей. З хірургічного персоналу з анестезіологічною службою, з медсестрами та лікарями – десь до 40 людей. До нас доєдналися і цивільні медики. Вони приходили з різних лікарень, допомагали нам. Дуже сильно допомагали. Це і медсестри, і хірурги, і анестезіологи. Однак рук не хватало, бо було багато операційних столів. Лікарів і сестер треба було більше, ніж у нас було.
А медикам пропонували евакуюватися разом з пораненими у перші дні?
Медики, зокрема, жінки, у яких маленькі діти, мали право піти надалі в декрет або звільнитися.
Чи приходилось вам "вибирати", кому надавати допомогу, а кому не надавати? Зокрема, через велику кількість поранених, які надходили до шпиталю?
На жаль, але таке "сортування" має місце під час війни. Це дуже важкі рішення. Це не було так, що скажімо, цій людині не жити й просто залишали її помирати. Ні, реанімаційні заходи надавалися до останнього. Зазвичай, це просто були поранення, несумісні з життям.
Знищений будинок у Маріуполі / Фото з телеграму "Мариуполь сейчас"
"У приміщення госпіталю потрапила бомба"
Чи отримували лікарі якісь вказівки, як мають працювати надалі, коли місто вже було оточене? Як змінилася тоді робота вашого персоналу?
Я не пригадаю точну дату, коли це відбулося, це було десь після 10 березня. У приміщення госпіталю потрапила бомба. Відділення реанімації було зруйноване зовсім. Коли я йшла по коридору і, наприклад, відкривала двері там, де у нас була ординаторська, то за дверима була просто вулиця. Тобто кабінетів з однієї сторони взагалі не було. Це було жахливо. І тоді було прийняте рішення про евакуацію персоналу і поранених власне на заводи "Азовсталь" та Ілліча.
Російська армія знищила чимало лікарень, не зважаючи на те, що у багатьох перебували поранені люди. І в 555-й шпиталь Маріуполя також була скинута авіабомба. Чому, на вашу думку, росіяни йшли на таке?
До цього дня теж скидали, але довкола нас. Зокрема, перед головним входом в хірургічний корпус було скинуто (авіабомбу – 24 канал). І у нас склалося таке враження, що вони дійсно знали, де розташовувався госпіталь. І просто у людей немає нічого святого. Ось і все.
Медики надають допомогу всім під час війни. Не має значення, хто ця людина взагалі. І скинути на госпіталь – це просто не по-людськи. Вони знали місце розташування якихось адміністративних будівель, лікарень... Все знали. На госпіталі у нас був прапор України й медичний прапор. Ми їх не знімали.
Де переносили тіла людей, які помирали у лікарні?
Тіла загиблих військових приїжджали й забирали представники частин. А цивільних забирали родичі.
Чому було прийняте рішення розділитися та піти на два заводи?
Таке рішення прийняли після того, як на госпіталь скинули бомбу. Для того, щоб не ризикувати ні персоналом, ні пораненими. Щоб ніхто не загинув. Як відбувався цей розподіл? Він відбувався сам собою. Просто між собою вирішили, я їду туди, а я туди. Тобто це було не задумуючись, це треба було якнайшвидше зробити. Ми відвантажували апаратуру, якою можна буде працювати, збирали медикаменти, матеріали, інструменти.
В операційній, де я працювала, вікна були закладені мішками з піском. Але під час однієї з операцій впала бомба і вони повилітали, всі інструменти та матеріали були у склі. Вибуховою хвилею все повикидало.
У таких умовах ми збиралися і від'їжджали на комбінат.
А як ви добиралися на завод Ілліча? Та яким побачили Маріуполь дорогою?
Уже напівзруйнованим, порожнім, без людей… Там димить і там димить. Будинки розвалені від снарядів. Дуже-дуже жахливо. Коли я йшла ще на роботу, то бачила як місто жило. І те, що я побачила, коли ми їхали до комбінату – це просто в голові не вкладається.
Маріуполь після російських обстрілів / Фото з телеграм-каналу "Мариуполь сейчас"
Повна антисанітарія й жах: про перебування на заводі Ілліча
Як виглядав Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча? Де у ньому перебували люди?
Спочатку ми приїхали, я не знаю точного місця розташування. Це був такий довжелезний тунель, вхід та вихід. У цьому тунелі зробили стелажі для поранених із дощок. Поставили пічку-буржуйку і від генератора провели світло. Але там був порох, бруд. І в таких умовах ми надавали допомогу пораненим. Це повна антисанітарія. Я б сказала, це було щось жахливе.
Неможливо було стерилізувати якісь інструменти і матеріали, тому що навіть увімкнути маленький кип'ятильник було неможливо – генератор не справлявся і світло взагалі пропадало. От в таких умовах ми і працювали. Також була обмежена кількість води.
Яка була ситуація з медикаментами для пацієнтів? Вам їх вистачало?
Спочатку, звісно, ми забрали на комбінат з госпіталя все, що могли: якісь хірургічні матеріали і медикаментозні, антибіотики та інші препарати. Спочатку була можливість надавати повний об'єм медикаментозного лікування пацієнту. Наприклад, якщо це призначення антибіотиків. Також медикаменти привозили і з частин нам, якщо не використовували. Навіть були перев'язувальні й інші матеріали.
Як ви заспокоювали себе і пацієнтів весь цей час? Що вам давало надію?
З рідними у нас не було можливості спілкуватися ще зі шпиталю. У нас не було ні зв'язку, ні інтернету, нічого. Це, напевно, десь в крові – віра в Україну, віра в українців. У те, що все буде добре, що ми переможемо. І поранені також на нас дивилися. Ми – жінки, але ми надавали їм якоїсь впевненості в цьому. Тому що вони бачили, що жінки тримаються. І словом підбадьорювали, і відношенням своїм до них.
Що особисто для вас було найважчим під час перебування у Маріуполі?
Це те, що я побачила, що зробили з Маріуполем, коли ми виїхали з крайнього бункера. І найстрашнішою для мене особисто, як для жінки, як для мами, була думка про те, що я, можливо, ніколи не побачу своїх рідних.
Маріуполь / Фото з телеграм-каналу "Мариуполь сейчас"
Скільки днів ви пробули на заводі Ілліча?
Я не пам'ятаю точних дат. Можливо десь з 14 березня до 12 квітня, до того часу, як потрапили в полон. Це були просто різні бункери. Ми багато разів переїжджали, коли була така потреба. До нас привозили поранених. Виникала небезпека бути знищеними. Тому приймалося рішення, шукали інші бункери, ми переїжджали з усім цим устаткуванням, з пораненими.
Бомби ж скидали постійно. Вони обстрілювали територію заводу Ілліча з усього озброєння. Ми працювали і не зважали на це, навіть якщо у нас лежав пацієнт на столі – проводили оперативні втручання, надавали допомогу. І під ці обстріли трусилися стіни, сипалися порохи зі стелі, пропадало світло. Але це не мало ніякого значення, ми надавали допомогу, не дивлячись ні на що.
У камері на 6 людей було 40: про полон і ставлення росіян
Як ви потрапили у полон?
Взагалі ми готувалися до прориву. Ми йшли на прорив у складі 36-ї бригади, у кінці колони. Нас почала накривати артилерія та авіація Росії. Ми були змушені спуститися у бункер, де розташовувався 1-й батальйон 36-ї бригади. Там був медпункт, де так само надавали допомогу пораненим і де ще привозили поранених. Ми там працювали також. Я навіть точно не пригадую, скільки ми там пробули. І на той момент уже завод був оточений з усіх сторін.
Було два шляхи: або залишитись у тому бункері назавжди, або потрапити у полон. Іншого варіанту не було. Частина 36-ї бригади пішла на прорив. Не знаю, чи вийшов хтось із того прориву, але дуже багато загинули.
Російські окупанти / Ілюстративне фото
А коли ви потрапили у полон, чи було до вас якесь особливе відношення, як до жінки?
Ні, не було ніякого особливого відношення. У Кам'янському в нас позабирали технічні засоби, які були. І тоді нас повезли в Сартану. Там вже відібрали документи й все решту: рюкзак, в якому була якась білизна, шкарпетки, зубна паста та щітка.
Яким для вас був період перебування у полоні? Та що давало сили не здаватися?
Психологічно та фізично було важко. Спочатку ми були тиждень в Оленівці. В Сартані ми провели буквально півтори доби, здається. А потім поїхали в Оленівку, де були тиждень. Це була камера на 6 місць. А нас в ній було 40 людей. Ще й якийсь незакритий туалет у тій камері. Антисанітарія повна.
Я жила на верхній полиці ще з двома дівчатами. Одна полиця була поломана. Всі інші дівчата жили на кожній полиці по троє, а решта – на підлозі. Отак оселедцем, хто під столом, хто на столі, хто за столом. Так ми там жили тиждень. Потім приїхали в Таганрог. І звідти почалося найважче. Психологічно важко було. Ми не знали, коли це все закінчиться. І взагалі ніхто нам нічого не говорив. Нам весь час говорили, що ми Україні не потрібні, що ми нікому не потрібні.
Це було щастя: про обмін та зустріч українського військового
Як ви дізналися, що їдете на обмін?
Ми перебували у колонії в Курській області. Потім у Таганрозі півтори доби. Нас всіх зібрали, посадили в автозаки і ми поїхали. Я так розумію, на якесь їхнє летовище. Тоді літаком нас доправили до окупованого Криму. Ми цього ще не знали, звісно, але в літаку нам не одягали мішки на голову і не закривали очі. Хоч стяжки на руки одягнули.
І десь в глибині душі ми розуміли… Просто ми стільки разів міняли місце розташування у цих колоніях… Щоб не наврочити. Навіть саме відношення до нас у літаку не було вже настільки різким, як було в інші рази. І ми все ж таки, мабуть, розуміли, що напевно, нас везуть на обмін. Але все одно між собою говорили, що ось поки не стану на рідну землю, то не буду собі подавати надію. Потім вже в Криму нас посадили в КрАЗи. Тоді з нами не поїхала охорона й ми таки зрозуміли, що їдемо на обмін.
Важливо Найпершими евакуював жінку з дитиною, у якої вбили чоловіка, – інтерв'ю з волонтером-британцем
Кого ви побачили першим, коли приїхали? І які у вас були емоції?
Це було щастя. Першим побачили нашого військового з українським прапором. І за звичкою я особисто вийшла з тієї машини з руками за спиною. А він каже: "Не треба руки за спину, ви на рідній землі".
Олена Бійовська (перша зліва) після звільнення з полону / Фото Юрія Погуяйка
Лікарі фактично воюють зі смертю. Що ви б хотіли сказати про ваш колектив, який залишився у місті та рятував життя людям там до останнього?
Вибір, звісно, був – залишатися, чи ні. Хоча він наче і був, але його й не було. Я ще тоді, коли ми перебували у госпіталі, казала дівчатам: "Знаєте, у мене два сини. І мені не буде соромно дивитися дітям, моїм синам в очі". І ось ці слова справдилися.
Сьогодні ми всі в один голос говоримо про те, що ми не шкодуємо про свій вибір, що ми по-іншому не могли вчинити. І ми можемо абсолютно сміливо дивитися в очі своїм дітям і народові України, що ми не залишили ні своїх побратимів-медиків, ні поранених. Ми залишилися надавати допомогу людям.
Багато медиків сьогодні ще залишаються у полоні. Що варто робити для того, щоб допомогти визволити їх?
Ми всі продовжуємо цю боротьбу. Я вважаю, що постійно треба оновлювати списки у всіх інстанціях, які займаються обміном наших воїнів. Постійно тримати руку на пульсі, постійно слідкувати за інформацією, постійно нагадувати про те, що медики ще в полоні. Не тільки медики, а й багато українських жінок і чоловіків.