Ігнат Івлев-Йорк розповів 24 каналу про свою команду волонтерів, про життя людей на Сході України, а також про проблеми, з якими приходиться зіштовхуватися під час порятунку людей. Крім того, поговорили і про те, як відбувається сам процес евакуації та чому місцеві мешканці відмовляються виїжджати навіть попри постійні обстріли.
Цікаво Нас кинули у первісне суспільство, – розповідь вчителя історії про окупацію і виживання в Ізюмі
Перші евакуйовані – жінка з дитиною, у якої вбили чоловіка
Як ви почали займатися евакуацією людей?
Взагалі я займався фотожурналістикою і паралельно іноді працював в іноземних виданнях фіксером. Ми зустрічали людей у своїх сюжетах, яким була потрібна допомога різного характеру. У тому числі й евакуація.
Найперші люди, яких я евакуював, це сім'я з Берестянки – жінка з дитиною, у якої вбили чоловіка, а її зґвалтували. Я їх евакуював в Австрію. І так вийшло, що люди збирали гроші, якимись шляхами донатили через мій інстаграм. А ми надавали гуманітарну допомогу.
Евакуація людей Ігнатом Івлев-Йорком / Фото libkos
Але потім я все ж прийшов до висновку, що саме евакуювати людей з таких зон, де в них дуже складні життєві обставини, найбільш ефективно, ніж умовно, просто давати "гуманітарку", розказувати про них і робити якісь сюжети. Правда, ми ще у 2016 році доставляли гуманітарну допомогу у села, що поруч з Донецьком.
Власне, все почалося з квітня. Потім ми евакуювали людей у травні із Сєвєродонецька, куди поїхали 9 травня. Мій брат Філіп мав там гуманітарний штаб до того, як росіяни взяли місто. І він був, скажемо так, у голові евакуації в цьому гуманітарному штабі. Ми приїхали, привезли гуманітарну допомогу у місто та заодно вивезли кілька людей звідти. Серед них – один місцевий волонтер, бабуся і її донька. А потім до Дніпра вивезли і її чоловіка з сином. Зараз вони вже в Австрії.
З травня ми більш активно стали займатися евакуацією. Потім я трошки займався з "Восток SOS" евакуаціями з Бахмута, Торецька і приміських селищ. Але тоді була не така погана ситуація, звичайно, як зараз. Все було відносно добре.
Ігнат Івлев-Йорк, волонтер / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Вивезли тисячі людей: про команду та евакуацію з лінії фронту
З яких напрямків ви евакуйовуєте людей?
Соледар вже весь евакуювали. Активно працюємо у Бахмуті. Там зараз ще залишилися мешканці, десь близько 400 людей, але не на евакуацію. Вони вже не хочуть виїжджати.
Буває, що одна людина в тиждень дзвонить із Соледара й просить її звідти вивезти. Недавно ми стали працювати на деокупованих територіях: Лиман і села довкола – Ямпіль, Терни, Торське. І там дуже напружена ситуація, бо, наприклад, Ямпіль звільнили, там не стріляють. Але якщо проїхати 10 – 15 кілометрів в сторону, то там абсолютна війна. Це звільнені села, за які йдуть бої. Ось по них ми працюємо і звідти вивозимо людей.
Але лінія фронту змінюється, відповідно, наші напрямки теж. Коли з'являються нові можливості поїхати кудись, ми стараємося ними скористатися.
Евакуація людей з прифронтових міст / Фото libkos
Розкажіть про вашу команду. Скільки людей у ній?
У нас постійно змінюються люди, тому що не так багато людей готові присвятити себе і весь час такому процесу. Є мій брат, який цим займається. І є "кістяк", де може бути 2 – 3 людини. А інші – змінюються через життєві обставини. Хтось поїхав на роботу, хтось на навчання, хтось просто втомився, хтось пішов в армію.
Є люди, які пишуть і хочуть взяти участь. І якщо в цей момент є потреба у цих людях, то вони можуть допомогти. От Артем, який мені зараз допомагає, багато займався евакуацією, Андрій, який недавно з нами, взагалі був в ізраїльській армії у загоні ДСНС. Тобто вони займалися схожими речами. Трохи не такими, звичайно, за інтенсивністю, але у них був якийсь досвід у цій сфері. Тому це не просто люди з вулиці, а люди з досвідом, які можуть нам у чомусь допомогти. Це, умовно, бойовий досвід, досвід евакуації, досвід переговорів, практичний і так далі.
Літо 2022 року, Соледар / Фото з фейсбука чоловіка
Чи є у вас якась статистика, скільки взагалі вдалося вивезти людей?
Тисячі. Точно не знаю, бо я не веду підрахунки. Я знаю, що з одного Соледара понад тисячу людей вивезли. Іноді у тебе 2 людини на день, іноді 25.
Чому місцеві відмовляються виїжджати
Як взагалі відбувається цей процес?
У різних місцях по-різному. Родичі надсилають заявки, чи можемо ми вивезти з якогось населеного пункту, наприклад. Я веду свої соціальні мережі, люди бачать, чим ми займаємось.
Інколи можемо вивезти, інколи – ні. Але коли ми в'їжджаємо в нове місце, то намагаємося всіх вмовити звідти виїхати, тому що там дуже небезпечно. Звичайно, коли є адресні заявки від рідних, які чекають цих людей, – це простіше, ніж коли ти просто приїжджаєш і розповідаєш, що "ми можемо вас евакуювати з розселенням через державну програму в Кіровоградську область".
Рівень довіри людей, на жаль, досить низький до всіх волонтерів, військових, держави. Просто вони живуть у важких умовах. Є люди, які сидять в абсолютно розбитому будинку без нічого і все одно відмовляються виїжджати. Доводиться вмовляти, іноді виходить, іноді ні.
Зараз ми намагаємося грати на випередження. Не обов'язково, що ця людина загине від обстрілів, хоча це часто відбувається. Дуже ймовірно, що вона може загинути від пневмонії взимку. Можливо, не буде можливості завозити туди гуманітарну допомогу, не буде питної води. Будь-яке просте захворювання, від якого можна там захворіти, – потенційно смертельно. Тому що медична допомога там майже не надається. Єдині, хто може надати медичну допомогу, – це військові, які й так перевантажені своїми заняттями.
Донбас. Евакуація. Село Терни, сіра зона на лінії фронту / Фото – @libkos
Як пояснюєте тим людям, які не хочуть їхати, що потрібно?
Якщо люди не хочуть, то я не можу їх змусити ж. Я можу тільки запропонувати евакуацію, розповісти, що "вас чекають родичі", що за вас хвилюються. Іноді ми просимо рідних прислати відеоповідомлення своїм рідним, сказати: "Виїжджайте, ми чекаємо, тут все добре: не стріляють, не бомблять. Волонтери вас вивезуть безплатно, але лише виїжджайте".
Які основні причини того, що люди відмовляються? Чому замість того, щоб виїхати, люди часто обирають жити у підвалі без світла й води?
Люди бояться, бо вони їдуть у невідомість. Там, де вони є – стріляють, бомблять, там погано, але ти це знаєш. У всіх різні причини. Хтось не хоче їхати, бо не хоче бути тягарем для родичів. Хтось думає, що все розкрадуть із дому мародери як тільки вони поїдуть, що теж відбувається. Інші не хочуть їхати, бо кажуть: "Кому ми там потрібні?". І в принципі вони теж праві, вони особливому нікому не потрібні.
Інші не їдуть, бо просто не хочуть, живуть на своїй землі та хочуть жити на своїй землі. Вони хочуть просто бути у своєму домі. Звісно, вони б надали перевагу жити в Україні. Але, якщо будинок буде під Росією, то значить така доля. Вони все одно хочуть бути у своєму домі, на який вони все своє життя працювали та в якому жили. Деякі з цих людей ніколи не виїжджали зі свого села взагалі. А тут їх везуть до іншої області й навіть не до сусідньої, а ще далі. Це індивідуальні речі, всі вони різні, різні причини та мотивації.
Ігнат Івлев-Йорк, волонтер / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Є певна вікова категорія, яка переважає серед тих людей, які відмовляються їхати?
Загалом різні. Але є ще одна категорія людей – це ті, які виїхали, у яких щось не вийшло й потім вони повернулися. Це найбільш складно. Тому що у нас є одна сім'я, яка живе поруч з Соледаром – в одному з найважчих напрямків фронту. Там сидить сім'я з шести людей та 14-літньою дівчинкою. Вони виїжджали до Дніпра. Хтось обіцяв їх поселити, але не поселив. У них закінчилися гроші й вони повернулися назад.
І через тиждень вони спустилися у підвал і живуть там. Вони все кажуть: "Ми сподіваємося, що все налагодиться". Хоча лінія фронту за кілометр, за 800 метрів, за 600 метрів, тепер вона взагалі за 150 метрів від їх дому. Обстріли сильнішають й сильнішають. Кулеметні бої вже йдуть під вікнами.
Але вони не виїжджають, типу буде, що буде. До них приходять люди й кажуть, що "вам треба звідси евакуйовуватися, або ваша ситуація значно погіршиться". А вони все одно кажуть: "Ми сподіваємося, ми сподіваємося..." Хоча, об’єктивно тут вже немає на що сподіватися. У людей відчуття, якщо вони у будинку, то вони у безпеці.
Евакуація на Донбасі. Село Терни, сіра зона на лінії фронту / Фото – @libkos
А є взагалі дивна історія. Одного чоловіка ми забрали з Ямполя, поряд із Лиманом. Його дружина була у підвалі, а він пішов щось робити з вікнами і був приліт. І прилетіло прямо в підвал, його дружину розірвало на частини. Виходить, якщо сидів і він би у підвалі, де наче "безпечно", то і він помер би. Він вижив, а вона – мертва. Інші люди не виїхали, бо там їх рідних вбили. Вони не виїхали, а когось вбило з рідних, і тепер вони сидять там. Інші не їдуть, бо в них хтось там похований і вони за це тримаються.
Про дітей на лінії фронту і небажання батьків виїжджати
У мене великі питання до держави в тому плані, що є сім'ї з дітьми, які не виїжджають із зони бойових дій. Я можу зрозуміти, коли людина приймає рішення за себе і за своє життя. Гаразд, але ми ж не дозволимо, умовно, батькам поставити свою дитину посередині шосе і дивитись, чи зіб'є машина її, чи не зіб'є. А там приблизно така сама ситуація.
Батьки залишають своїх дітей, у кращому випадку, без років життя, що вони втрачають тільки школу на цей час. У гіршому випадку – низка психологічних проблем, з якими потім зіштовхнуться ці діти. Навіть зараз вже зіштовхуються через ситуацію, в якій вони опинилися. І я говорю цим батькам, що "те, що ваші діти тут, це – ваша провина. Тому що у вас є можливість їх звідси вивезти, а ви відмовляєтеся. Тому, ця відповідальність повністю лежить на вас, і ви повинні це усвідомлювати, що ваші діти перебувають тут не тому, що війна, а тому, що ви прийняли рішення тут з ними залишатися".
Евакуація дівчинки з матір'ю з Бахмута / Фото з інстаграм-сторінки волонтера
І тут я, звичайно, вважаю, що на державному рівні має бути щось зроблене інше, бо це абсурдно.
У нас є ще одна історія. Буквально на днях мій брат з волонтером Миколою приходили до батька, в якого 2 чи 3 дитини. Вони вмовляли його виїхати, а він відмовлявся. У підсумку, вчора його вбивають на очах у дітей, його розриває на шматки, а діти на все це дивляться. Вони залишаються без батька і тепер їх евакуюють. І це далеко не один випадок.
А ви потрапляли під обстріли, коли їхали із цивільними?
Постійно. Коли ти в такій зоні перебуваєш, будь-яка машина – ціль. Там немає такого, якщо ти на громадянській машині, то ти не ціль. Будь-який транспорт, який там є, може стати ціллю для обстрілу. Потрапляємо фактично щодня, коли ми працюємо в цих місцях. В останній раз, коли ми заїжджали, ми взагалі потрапили під кулеметний бій, буквально за 100 метрів від нас.
Соледар, евакуація 92-річної жінки / Фото – @libkos
Як би ви описали атмосферу, в якій живуть люди у прифронтових місцях?
Там багато проблем, починаючи від постійних обстрілів, продовжуючи відсутністю зв'язку, електрики, газу, постачання продуктів, питної води. Тотальної недовіри до всього, впливу цього всього на твою психіку. Я навіть не знаю з чого почати. Багато проблем у людей, які там мешкають.
"Люди не оцінюють своє життя, як щось настільки цінне"
Яка ситуація для вас була найважчою за період, поки ви займалися евакуацією?
Буває важко, коли тобі дзвонять і кажуть, що люди, яким ти пропонував евакуюватися, тепер вбиті. Таке останнім часом частіше відбувається, майже щодня. Дзвонять – там три людини, тут дві людини, там ще люди, яких ти знав, яких ти бачив. Людям, яким ти запропонував евакуацію. Завжди складно, коли ти бачиш дітей, які там залишаються. Це постійно важко. Знову ж таки, я не можу цих дітей забрати звідти силою. Найкраще, коли в тебе виходить переконати виїжджати людей з дітьми, які сумніваються. Це добре, коли в тебе це виходить, це хороший день.
Була ситуація з родиною, де живе 8-річна дівчинка. Їм треба було проїхати десять кілометрів до Лиману, де живе їхня тітка й там безпечно, а вони не хочуть. То нерви не завжди витримують таке, коли ти на це дивишся. Є різні причини. Здебільшого, напевно, це просто недовіра. Не віра в те, що ти їм кажеш. І, напевно, вони не оцінюють своє життя, як щось настільки цінне, заради чого інші намагатимуться їм допомогти, і це сумно.
Соледар, евакуація / Фото з інстаграм-сторінки чоловіка
Вони, мабуть, думають: "Навіщо ці люди там приїжджають за нами? Вони дуже ризикують, але нащо їм це потрібно? Ми тут сидимо у своєму селі, ми нікому не потрібні". Цей наратив, що "ми нікому не потрібні…" давно у людей у голові устаканився. І що Україна – розділена країна навіть на мовному рівні. Люди, де ми працюємо, в основному, російськомовні. І їм не так комфортно буде перебувати на Заході України.
Тобто вони вважають, що їх не приймуть в інших містах?
Так. Люди з Донбасу – патріоти Донбасу. До мене дядько підходить такий і каже: "Це моя земля і я нікуди не поїду". Ось у нього пряма прихильність до цієї землі. Так, йому реально поїхати, навіть у Дніпро, – це як поїхати в іншу країну, а на Львівщину – то взагалі.
Інший каже, що він ці цегли своїми руками клав і нікуди не поїде. Люди тримаються ось за такі речі. І це ніби навіть для них не матеріальне щось. Це для них відчуття дому. Там є їхнє село, є їхня комуна, їхня спільнота, де вони один одного підтримують.
А якщо вони кудись поїдуть, то держава щось надасть, якийсь мінімальний пакет на виживання. А що ще в них буде? Соціальних зв'язків у них не буде, роботи фактично теж, соціальні ліфти не працюватимуть. Я можу їм гарантувати лише те, що вони будуть у більшій безпеці, ніж там, де вони зараз. Але у людей просто зміщуються цінності, і в них не безпека стає на перше місце, а те, що я перерахував. Людей складно судити, бо спробуй посидь під такою війною стільки місяців. Це в Tik-Tok красиво виглядає, а за фактом це не дуже красиво, зовсім. Люди, які живуть там, більш боляче сприймають все, ніж люди, які ззовні думають, що "ці психопати звідти не виїжджають".
Скільки разів ви повертаєтеся в одне і те ж місце, якщо люди відмовляються їхати?
Ну це залежить від точки, оскільки фронт змінюється і доступ теж. Немає такого, що сюди ми приїдемо п’ять разів, а в інше місце один раз. Завжди треба старатися збільшувати зв’язки там, куди ти приїжджаєш. Тому що ти людина зовні. Коли ти приїжджаєш перший раз кудись, то люди можуть подумати, а ти хто взагалі такий? А коли ти повертаєшся на ці місця кілька разів, то рівень довіри до тебе відповідно виникає, тому це процес. Наприклад, я не дуже люблю займатися доставленням гуманітарної допомоги, бо вважаю, що цим людям потрібна не "гуманітарка", а евакуація.
Я готовий доставляти воду та хліб. У принципі, цим і обмежується список. Бо їжа у людей там зазвичай є, а з водою можуть бути проблеми. Коли ти приїжджаєш і роздаєш хліб, то це дає тобі можливість поспілкуватися з людьми, розповісти їм про евакуацію. І ти, мовби, не просто хтось, а хороший хлопець, який приїхав і привіз хліба людям. Це теж важливо психологічно.
Але не у всіх місцях, де ми працюємо, є можливість заїхати та завезти хліб. Тобто коли ти їдеш, а тебе обстрілюють, я можу прийняти цей ризик для того, щоб вивести людей. А для того, щоб просто завести їм хліб – я не дуже на це погоджуюсь. Особисто для себе та для своєї команди. Тому тут теж залежить від ситуації та місць, де ми працюємо.
Евакуаційна місія на Донеччині / Фото з інстаграм-сторінки волонтера
Куди ви вивозите людей та що відбувається з ними далі? Зокрема тих, які не мають родичів
Їх евакуйовують переважно до Кіровоградської, Вінницької, Полтавської областей. Залежно від стану здоров'я, від того, що людям потрібно. Я всім постійно пропоную евакуюватися до Австрії, тільки якщо це не чоловік призовного віку. Але більшість людей не хочуть їхати за кордон.
Чому саме в Австрію?
Там просто хороші умови. І в мене є контакти з організаціями, які цим займаються. Я знаю, що там їх нормально приймуть і я можу це проконтролювати. Плюс там немає війни. В Україні вона скрізь. Навіть у Кіровоградській області це типу безпечно, але не зовсім.
"Я б закликав усіх рідних не бути байдужим до долі людей, які біля фронту"
Що ви б хотіли сказати людям, які досі не наважуються їхати з лінії фронту?
Вони це не прочитають, бо там немає зв’язку. Я тільки можу сказати тим людям, у яких є рідні, щоб вони наполегливо закликали людей виїжджати звідти. Запевняючи, що ви їх приймете, що у вас є для них місце. Бо люди всі бояться їхати у невідомість. А якщо комусь телефонує його брат, сестра і говорить: "У мене є місце для тебе вдома, не хвилюйся, ми про все подбаємо. Держава тобі надає виплати, ти можеш отримати гроші, ми все тобі поможемо оформити. Ти перезимуєш і повернешся додому, коли буде спокійно".
Я б закликав рідних активніше намагатися це робити, говорити людям, що ви скучаєте, що ви їх любите, що ви їх чекаєте. Я думаю, що ці люди дуже не відчувають цього почуття. Як я вже сказав, люди поділяються на такі комуни, на суспільства. У цій комуні вони це отримують, а зовні – ні. І навіть якщо ти рідний, але ти зовні, то це важко передати. Тому так, я б закликав активно усіх рідних не бути байдужим до їх долі. Або не дивуватися потім, що вони лежать мертвими й не казати: "А що ми могли зробити?"
Евакуація. Село Терни, сіра зона на лінії фронту / Фото – @libkos
Я чесно скажу, що всім, хто мені пише, я намагаюся допомогти. Немає людей, яким я відмовляю. Але є речі, які я не можу зробити – це окупована територія, умовно. Людей, які зараз допомагають, – багато. Це організації, волонтери, допомога на державному рівні. Нею потрібно просто скористатися.
На жаль, водночас людям важко пояснити, що вони живуть в жахливих умовах – по підвалах, під обстрілами, без світла, без зв’язку та води. Людина може адаптуватися до обставин, які навколо неї, і поступово критерії допустимого в неї зсуваються. Спочатку, наприклад, може електрика не працювати дві години, потім її відключають на 3 – 6 годин. А в підсумку ти ходиш в горщик, який стоїть посередині кімнати, тому що зовні постійно тривають обстріли. Це ж не відразу все відбувається, це поступове прийняття погіршення цієї ситуації. Ми стараємось, стараємось допомагати людям.