Сотні тисяч мешканців Маріуполя опинилися у блокаді. Без води, їжі, тепла та зв'язку. Окупанти відрізали їх від світу. Перші тижні загарбники, які оточили місто, не випускали людей із нього та не впускали туди гуманітарні конвої.

Читайте також 2 тижні пекла: юна жителька Маріуполя показала відео страхіть, які вона пережила

З Ганною я навчаюся на одному курсі в університеті. Як сьогодні пам'ятаю повідомлення про те, що вона понад 2 тижні не виходить на зв'язок. Тоді я й дізнався, що вона живе в Маріуполі. Та, на щастя, їй вдалося вирватися з пекельної блокади. У межах проєкту "Інтерв'ю24" Ганна Будянська розповіла 24 каналу, що їй довелося пережити в рідному місті, яке окупанти перетворили на руїни.

Коли почалася війна, багато людей виїхали зі своїх міст. Наприклад, в Маріупольській міській раді сказали, що до моменту блокади місто покинули близько 140 тисяч осіб. Чому ти з родиною вирішила залишитися?

Я живу у східному районі, на лівому березі Маріуполя. У нас є мікрорайон Східний – він крайній. І в нас усе ще почалося, здається, 19 лютого. Ще тоді було чути вибухи. Однак 24 лютого вони стали сильнішими.

Ми не виїхали з міста просто тому, що в нас немає машини. Та коли ситуація загострилася, ми вирішили йти пішки. Це було 18 березня.

Тобто ви пішки виходили з Маріуполя?

Так, пішки з Маріуполя до селища Мелекіне. Відстань між ними близько 25 кілометрів.

У нас були розряджені телефони. Тому скільки ми йшли – не знаю. Можливо, годин 5. Мені відчувалося так.

Вам довелося весь цей час, від 19 лютого до 18 березня, сидіти у підвалах?

Ні-ні. 19 лютого були сильні вибухи. Тоді ми виходили у перегородку під'їзду. У нас вона з бетону, тому можна сховатись. Якби туди щось впало, то, можливо, можна було б вийти, навіть якби були завали. А вже 26 лютого наші знайомі вивезли нас у центр міста.

Там (російські окупанти – 24 канал) почали все руйнувати – усі будівлі, які були біля нашого будинку. Усе горіло. Снаряди падали по дворах, по ринках. Лікарні, садочки – бомбили все, що можна було. Ну і драмтеатр розбомбили дуже… Ви, напевне, бачили ті фото. А ми якраз недалеко від нього жили.

Коли окупанти влучили в драмтеатр, мій дім був як желе – ходив хвилею разом із підлогою.

розбомблений драмтеатр у Маріуполі
Розбомблений драмтеатр у Маріуполі / Фото з фейсбука Павла Кириленка

Чи були у вас запаси води, їжі? Адже ви фактично три тижні були в блокаді.

Ні, ми не запаслися продуктами. Дехто скуповувався у магазинах, а ми не такі запасливі. У нас, здається, залишився мішок картоплі, трохи крупи якоїсь, трішки сала, і цукерки – більше нічого не було. Їли ми один раз на день, і то не дуже таку ситну їжу. Готували на вогні, бо газу не було дуже довго. І дотепер у Маріуполі немає газу. Води не було, світла, мережі – нічого. Ми були відрізані від всього.

Чи привозив вам хтось воду?

Воду нам привозили добровольці. Вони возили її до останнього. Водій підвозив воду, сам ховався в укриття, а люди, яким було нестрашно, підходили й набирали собі. А ще ми сніг топили або з даху зливали воду, коли на ньому танув сніг чи збирався дощ.

Чи могла б ти якийсь один конкретний день назвати найстрашнішим?

Останній. Якраз після цього ми вирішили піти з міста. Пішли, тому що вже чекати не можна було. 17 березня ми стояли у під’їзді на першому поверсі. Вибухи були настільки сильні, що навіть залізні двері у під’їзді відчинялися від цього.

Наслідки обстрілів у Маріуполі
Як виглядає Маріуполь після обстрілів окупантами / Фото Нацполіції

Ми всю ніч провели у напівпідвальному приміщенні – це магазинчик, який був у нас в будинку. Вночі ми всі сиділи на стільцях, намагалися спати якось. Потім, десь о 4 ранку, здається, почали дуже сильно бомбити неподалік. У нас вибило вікна.

На вулиці, здається, було десь -10 градусів. Було дуже холодно, вікон не було, лунали дуже сильні вибухи. Снаряд влучив у якусь квартиру в будинку навпроти – вона почала горіти.

Будинок навпроти горить, у нас вибиті вікна, дим іде у вікна, холод -10.... І після цієї ночі ми вже вирішили йти разом зі своїми сусідами з під’їзду пішки.

Це ви фактично просто вирішили ризикнути?

Йшли під обстрілами та під мінометами. Ну, а що лишалося робити? Залишатись там було просто неможливо. Деякі бабусі там залишилися, бо майже всі пішли.

Скільки людей вийшли пішки з міста разом із вами?

З одного під’їзду людей 8 десь з нами вийшло. Ми йшли по центру міста… Я дуже сильно дивувалася. Я не думала, що окупанти усе там зруйнували. А вони зруйнували все, що лиш можна було.

Тільки водонапірна вежа стояла. Не знаю, що з нею зараз, от тоді тільки вона вціліла: може, там окупанти сиділи – не знаю. Ще в нас поруч собор був, його не розбомбили – там російські окупанти сидять. Тому він і цілий. Може, тому і водонапірна вежа теж ціла.

Наслідки обстрілів у Маріуполі
Наслідки обстрілів у Маріуполі / Фото "АЗОВ – Маріуполь"

Увесь центр просто погромлений. Усе чорне, димить, горить, літають літаки, скидають міни...

Коли ми були в Маріуполі, то виходили на вулицю готувати їжу. Було складно, тому що літаки літали кожні 10 хвилин, можливо, і 5. Нам потрібно було залишати їжу на вогні і бігти у під’їзди. Потім поверталися. І так знову. І так кожен день. Літак скидав десь від 2 до 6 мін.

У вас понад 2 тижні не було зв’язку, не було доступу до будь-яких новин. Після тих обстрілів, про які ти згадала, ви просто вирішили піти з міста, не знаючи, що коїться за його межами?

Ну, виходить, що так. Ми бачили, як туди їдуть машини і їм вдавалося проїхати. Тому ми вирішили – чому б не піти? Адже залишатися було набагато небезпечніше, ніж іти. Ще й центр – його бомбили найбільше. Там залишатися не можна було.

Зараз дані про загиблих в місті дуже сильно різняться. Кожен каже різні цифри. І це зрозуміло, адже в місті катастрофічна ситуація. Людей доводиться хоронити у братських могилах. Що ти знаєш про це?

Я коли йшла, то вже не бачила багато трупів, але наші попутники бачили. Вони казали, що бачили мертвих людей, які лежали на вулицях.

Я чула, що коли хтось помирав, то його хоронили у своєму ж дворі. Похоронна служба не встигала всіх забирати. Ще чула, що наш маріупольський морг просто переповнений. Там на подвір’ї залишають тіла загиблих, тому що нема куди їх складати. На кладовищі зараз важко поховати когось.

Багато людей ще під завалами. Ті, хто жив дуже близько до Драмтеатру, казали, що наші азовці витягнули звідти всіх, кого могли. Можливо, там були ще ті, хто вижив, але вони померли привалені. Їх просто не змогли витягнути. Ну і діти там були також, багато… Я чула, що врятувалися 133 людини.

Загиблих може бути набагато більше?

Загинули щонайменше 300 людей, але реально ця цифра більша. Це за офіційними даними 300 – це ті тіла, які вдалося витягнути з-під завалів.

Зруйнований драмтеатр
Зруйнований Драмтеатр у Маріуполі / Фото Maxar

У підвалі сиділо 50 людей і зверху на сидіннях у Драмтеатрі десь 1 500. Ми також першу ніч були в підвалі Драмтеатру, але це було задовго до того, як його розбомбили. Просто нас покликали, сказали, що там стіни товсті по 80 сантиметрів і можна сховатися. Але я розуміла, що це питання часу, коли його розбомблять, тому що це інфраструктура в самому центрі. Тим паче біля нього були мітки на люках намальовані, їх засипали.

Є дані, що близько 30 тисяч маріупольців вивезли в Росію. Будучи в Маріуполі, ти чула, що вивозять людей в Росію?

У мене так друга вивезли в Росію. У моєї мами вивезли колег з роботи.

Згодом мій друг сказав, що це Червоний Хрест вивіз його до Донецька.

До речі, про Червоний Хрест. Я не зразу дізналася, мені про це сказали пізніше, але у нас у місті можна було заряджати телефони – нижче від Драмтеатру стояв Червоний Хрест, і там дозволяли підзарядитися. Там був генератор. А потім їх теж розбомбили. Я телефон так і не зарядила.

Обстріляна будівля Червоного Хреста
Обстріляна будівля Червоного Хреста / Фото полку "Азов"

Як ви добиралися далі з Маріуполя?

Ми пішли у Мелекіне. Нам залишалося пів години йти, може, менше, але нас підвезли люди, які їхали на авто.

Потім ми шукали місце, де можна залишитися на ніч. Нам сказали йти у школу, де стояли ліжка. У тій школі були поранені, люди з інвалідністю, старі люди й діти, тому місць не було вже.

У школі була вчителька, яка сказала, що хоче нас прихистити на ніч. Ми пішли з нею, познайомились. До речі, ми зараз дуже гарні знайомі. У неї нам сподобалося, але треба було йти далі.

Ми шукали варіант, як дібратися до Бердянська. А з цим були проблеми. І в Мелекіному, і в інших селах з бензином дуже сильні проблеми. Але моя мама пішла на пошуки бензину і нашкребла його у чоловіка, який продавав літр за 100 гривень. Мама цей бензин купила і принесла. Знайшовся водій, який сказав, що за бензин може нас довезти хоч до Дніпра. Але мені здається, що це була не його машина – я не знаю, як можна було не знати свою машину – він почав заливати той бензин і повністю його розлив. Тому до Мангуша, наступного селища, довелося йти пішки – ще десь 12 кілометрів.

Коли ми дійшли до Мангуша, там нас на ніч прихистила мами начальниця, яка живе в селищі. Наступного дня ми намагалися упіймати бодай якесь попутнє авто, але ніхто не зупинявся. Та через день ми натрапили на мікроавтобус. Людей у ньому було багато, але і ми змогли вміститися. Він довіз нас до Бердянська за 700 гривень з людини.

Це високі ціни.

Мені здається, це ще недорого, тому що були ціни і вище. Нас довезли до Бердянська, де ми залишилися у Центрі розвитку дітей. Ми пробули там 2 дні, хоч і планували залишитись лише на день. Однак нам не вийшло виїхати, бо евакуаційні автобуси, які везли до Запоріжжя, трохи затрималися і приїхали ввечері. А це вже була комендантська година. Тому ми поїхали на наступний день.

Було 22 евакуаційні автобуси. Ми проїжджали 18 блокпостів. Як каже моя мама: "5 хвилин їдеш і 30 хвилин стоїш на блокпості". Лише останні 3 блокпости були українські – до того все були рашисти. У нас перевіряли тільки чоловіків. Однак наші знайомі, які їхали в останніх автобусах, розповідали, що у їхніх навіть жінок перевіряли.

Потім ми проїжджали дорогу через Василькове. Там розставлені міни, тому автобуси об’їжджали їх дуже обережно. Світло в автобусах було вимкнене і ми помалу їхали попри міни.

Так ми приїхали до Запоріжжя, а вже звідти нас знайомі забрали до Кам’янського.

Зараз про Маріуполь говорять дуже багато у світі. Що б ти сказала, якби мала нагоду звернутися до світу, як людина, яка це все пережила й бачила на власні очі?

Я би просила, щоб усі сили кинули на Маріуполь. Його бомблять зараз, здається, набагато сильніше, ніж усі міста. Нашим хлопцям (військовим – 24 канал) важко справлятися, тому їм треба більше допомоги – більше людей, більше зброї.

Ще нам потрібні ППО, винищувачі, адже без цього неможливо – авіація дуже страждає.

Дуже хотілося б, щоб якась країна допомогла вивезти людей, тому що я знаю, що російські окупанти не погоджуються, щоб усіх вивезли. І гуманітарку нашу не пускають. Наприклад, з Дніпра люди зібрали 8 великих машин гуманітарки, і вони стояли під Маріуполем. Окупанти просто не пускають гуманітарку в той час, коли люди в місті сидять без їжі. Вони беруть тим, що немає ні газу, ні світла, ні води, ні мережі – просто винищують маріупольців, які залишились.

Що ти зробиш найперше, коли нарешті закінчиться війна?

Я хочу повернутися до Маріуполя, побачити свою квартиру цілою і забрати хоча б якісь речі. У місті жити вже неможливо, навіть якщо квартира ціла. Там все зруйновано. Треба чекати, поки все відбудують.

Хочу забрати речі і жити десь у спокійному місці, можливо, у Львові. Знайти роботу, навчатися далі, залишитися в безпеці. Поки не знаю...

Просто забрати речі хоча б. Коли стане тихо. Коли закінчиться війна.