Наприкінці січня 2021 року Роман звільнився зі служби. Пішов на фронт, коли йому було лише 22 роки, у 2018. Останні два роки служив у штабі. Зараз згадує ті часи з особливою ностальгічною ноткою. "Напевно, через те, що ти потрапляєш в особливе середовище. У людей там виникає особливий емоційний зв'язок", – пояснив він.

Радимо почитати На нас казали "троє святих", – зворушлива історія, як на війну пішли батько, мати й син

Утім виправдовується: "Чим більше минуло часу, відколи звільнився, я все менше відчуваю причетність до того. Тому що війна ще не закінчилась, а люди залишаються і продовжують служити. Тому мені здається, що вони мають більше моральне право розповідати про війну, аніж я, який відслужив 3 роки і звільнився".


Нагородження пам'ятною відзнакою Командувача морської піхоти ВМС ЗСУ / Фото Zalevskiy Victor

Відчував гостру потребу піти на війну

Коли починався Майдан у 2014 році, Роман навчався в Тернопільському технічному коледжі. Пізніше став головою студради. Тоді почалася АТО. Вже зі студентами їздив у Київ і долучався до допомоги армії як волонтер, збирав гроші. Потім працював журналістом – спочатку в Тернополі, а згодом і в Києві.

Продовжував волонтерити, але відчувався той незакритий гештальт. Відчувалось, що треба зробити щось більше,
– згадав Роман.

Це зрозумів після однієї з поїздок, бувши ще журналістом. Тоді з делегацією євродепутатів їздив по прифронтових містах знімати наслідки обстрілів. Це було влітку 2017 року.

Тоді так гостро відчулося, що треба бути тут, але не в ролі журналіста,
– наголосив він.

Пішло кілька місяців, щоб позакривати всі справи і піти служити.


Борщ на навчаннях "Сі-Бриз – 2019" / Фото Zalevskiy Victor

Можеш окреслити якусь одну ціль, заради чого ти йшов на війну?

Попри те, що в мене досить патріотичні переконання, свою роль зіграла приналежність до "Пласту" (національна скаутська організація України – 24 канал). З юнацького віку виховання йшло на патріотичних, українських прикладах.

Зрозумів, що те, про що ми слухали пісні і читали книжки – сталося насправді. Тут було якесь усвідомлення внутрішнє. Я про це дітям читав, проводив заняття, їздили на тренування в табори. І ось це все сталося в реальному житті. Було якесь таке гостре відчуття всередині, що це треба зробити.

Найважче було отримувати звістки про загиблих

Коли тобі було найважче? Якийсь переломний момент і чим це закінчилось?

Загалом неприємні моменти були під час другої ротації, коли я вже був у складі штабу. Частина бойових підрозділів виконували безпосередні задачі й отримували повідомлення про те, що у нас є вбиті...

Це важке відчуття, особливо, коли ти знав людину й усвідомлював, що нічого з тим зробити не можеш.

Особливо зараз, коли я вже звільнився і бачу повідомлення про те, що батальйон вже перебуває в ротації і був один загиблий, він возив продукти машиною. У нього влучили. Я цю людину оформлював на службу, я його пам'ятаю… Це найбанальніші, але сумні, важкі моменти.

Про того, кого залишив вдома та перший переломний момент

Кого ти залишив вдома, коли йшов на війну, і що втратив? Тебе хтось чекав же: батьки, друзі, дівчина, робота.

Тоді залишив насамперед батьків, брата, які були вдома, які довго і лагідно звикали з тією думкою, що я піду служити.

Звичайно, була дівчина, з якою ми почали зустрічатися буквально за два місяці до того, як я пішов служити. Я її одразу попередив, що прийняв таке рішення. І ми вирішили попри все продовжувати свої стосунки. Зараз вона моя дружина, тобто все склалося добре. Я їй вдячний за терплячість і підтримку, коли вона чекала в Києві, а я був у Маріуполі.


Роман почав зустрічатись з дівчиною за 2 місяці до служби / Фото з фейсбуку бійця

Звичайно, що робота. Але це таке. В армії була зміна всіх моделей поведінки, стосунків загалом.

Коли ти потрапляєш в армію, особливо в навчальний центр, коли на кілька років молодші за тебе хлопці щось там на тебе кричать, розказують, що ти маєш робити, хоча в цивільному житті ти був доволі успішною людиною, – це був трохи переломний момент.

З іншого боку, коли повертаєшся з армії в цивільне життя, було десь таке саме відчуття.

Що я втратив? Я б не сказав, що я щось втратив. Розлукою це також не можна назвати. Навіть десь з окопу можна подзвонити мамі чи дівчині. Важко лише усвідомлювати те, що за тебе переживають батьки, дівчина, друзі, знайомі.

Потрапив під обстріл, поки була черга іти в душ

Можеш згадати свій найперший день, коли зібрав речі, тебе відправили на потяг і ти приїхав на Схід? Що тоді відчув?

Спочатку я приїхав у Миколаїв в навчальний центр. Там ми місяць вчилися опановувати військову справу. Потім випадково мене розподілили не в 503-ій, а в 501-ий батальйон. Поки вирішувалось питання з переводом, я був там.

Потім було 13 травня 2018 року. Ми сіли з товаришем в машину, повантажили речі й поїхали в Маріуполь. Тоді наша рота була в селищі Водяне. Пам'ятаю той вечір, коли нам сказали переночувати. Я подзвонив додому розповісти, що вже на новому місці. І тоді було чутно, як артилерія працює.

Тоді й прийшло усвідомлення, що ти тут для того, для чого спершу і йшов. Будеш воювати.

Найперше усвідомлення того, що ти тут, прийшло на третій день. Тоді було моє перше чергування о 6 ранку. Ми з товаришем стояли в окопах, за 600 метрів до сепаратистів. Було відносно спокійно. Десь там прострілювали "зільонку" – територію між нашими посадками.

А потім, коли сонце сходило, коли дуже погано видно їхній рубіж, вони починають працювати – або артилерією, або мінометами. Почали обстрілювати наші позиції з двох сіл. Таким було перше бойове чергування.

Вже після того усвідомлюєш, що від тебе нічого не залежить. От все, ти нікуди не дінешся.


Роман Борщ / Фото з власного архіву

Одразу тоді після закінчення наряду була черга нашої позиції іти в душ, приймати польову баньку у Водяному. Ми, ідучи зі своїх позицій, потрапили під стрілковий обстріл, лягли на землю. Почекали, поки вони перестріляються, і пішли далі.

Розумів, що щось може статися, не пощастить, коли ти банально ідеш митися. Такі речі на початках трохи перевертають твоє уявлення про життя.

Провівши там кілька місяців, звикаєш. Інстинкт самозбереження притуплюється. Потім було легше, не було страху, ти просто робиш свою роботу.

Посттравматичний досвід

Після цього стресово повертатись у звичайне середовище, але в мене адаптація пройшла досить безболісно. Знаю, що є люди, які в силу свого досвіду і всього пережитого, дуже важко повертаються до нормального життя.

Але, розуміючи свій стан зараз, згадуючи все, розумію, що посттравматичний досвід був. Він проявлявся не в агресивних формах. Було хіба якесь загострене відчуття справедливості. Часом десь дуже гостро міг реагувати на якісь дрібниці.

Наприклад?

От ти йдеш, а там "лупашить" музика російських виконавців. У Тернополі. На всю площу. І ти думаєш, що це таке? Ти проти цього воюєш, ризикуєш життям, а всім все одно.

Утім, війна допомогла й знайти друзів

Війна, попри біль та страх, дає багато. Наприклад, друзів. У тебе є друзі, з якими ти служив і ви досі спілкуєтесь?

Звісно є. Ми час від часу можемо десь списуватись, зараз активніше спілкуюся з тими, з ким останні 2 роки служив у штабі. Є кілька людей, з якими ми безпосередньо воювали. Є в мене добрий друг, з яким винаймали квартиру.

Ця дружба є дуже міцною. Часто цивільна дружба – інша. На війні все зовсім інакше. Там у тебе немає вибору, особливо якщо ти з людиною живеш в бліндажі, ти нікуди звідси не дінешся.

Доводиться ділити спільний побут. Оскільки це ще й стресова ситуація, там люди показують себе справжнього, хочуть вони цього чи ні. Такі обставини.


Роман каже, що на війні люди показують себе справжніми / Фото Zalevskiy Victor

І вже після того, коли ви переходите в більш-менш нормальні умови, то розумієте, що вас щось вже пов'язує. Через це ця дружба міцна, цінна. Прекрасні люди мені зустрічались.

Коли я приїжджав по роботі в Маріуполь, зайшов в гості в частину – таке враження, що додому повернувся.

Повернувся, щоб створити сім'ю

Як ти почувався, коли написав заяву на звільнення, і що відчув, коли повернувся додому після того, як закінчився термін?

Це було раніше прийняте виважене рішення, що буде лише один контракт і все. Велику роль у цьому зіграла сім'я. Вже наприкінці контракту я одружився. Розумніше тоді було прийняти рішення повернутися в Київ на свою основну роботу.

Звичайно, що кожен військовий, коли пише заяву на звільнення, відчуває певні піднесені емоції, тому що ти про це думаєш ледь не від перших місяців служби.

Але потім, коли повертаєшся, то розумієш, що в тебе була твоя умовна рутина – перші 3 роки жив за розпорядком, звик до певної моделі відносин. Служба циклічна. І вже потім розумієш, що цього всього не буде, ти належиш сам собі і стає трохи страшно, навіть дискомфортно повертатися в цивільне життя. Але у мене були вже свої плани. Є сім'я, як-не-як.


Роман Борщ з дружиною / Фото з фейсбуку Борща

Скучаю за армією, але однаково розумію, що за потреби (оскільки я резервіст) піду куди треба буде. Це морально правильно і за законом так має бути.

Стереотипи про військову службу зруйнувала морська піхота

Морські піхотинці – це такі собі українські командос, їх ще називають військовою елітою. Чому саме морська піхота?

Я ще журналістом дізнався про окремі частини, знав окремих людей. Але якось буквально за день – два до звільнення з роботи, один з наших воєнкорів порадив дві частини, між якими можна обрати, бо там є хороші люди, хороша підготовка.

Тож якщо вже йти і 3 свої роки присвячувати чомусь, то краще це зробити в більш якісному середовищі. Хоча я ніяк не применшую роль інших військових частин. Але для себе я вибрав морську піхоту.

Мені порадили 503 батальйон. Наш командир – Вадим Сухаревський – це легендарний військовий. Він – перший, хто дав наказ відкрити вогонь по російських найманцях ще у 2014 році, попри наказ не стріляти. Це вольовий, хороший і адекватний командир. Мені дуже пощастило.


Вадим Сухаревський / Фото People's Project

Попри те, що є якісь укладені стереотипи про військову службу, в 503 батальйоні було все дуже адекватно. Я не буду говорити про інші частини, бо я там не служив.

Очікування перевищили реальність

Які були очікування про ситуацію на фронті та якою була реальність? Чим вона відрізнялась?

Насправді реальність перевищила очікування в позитивному сенсі. Це, напевно, через підрозділ, у який я потрапив. Оскільки є певні стереотипи про армію, мовляв, нема забезпечення, все крадуть, погано годують, всі бідні, голі та босі.

Але насправді, потрапивши туди, розумієш, що все необхідне тобі видали, гроші платять, їсти є що. Зараз розумію, що це дуже залежить від керівництва на місцях. Дуже багато стереотипів зруйнувалися.

Зверніть увагу 7 днів пекла в аеропорту, 2 тижні полону й терапія театром: історія кіборга Ярослава Гавянця

Попри війну, були й приємні моменти

Думаю, що в армії, як і в житті, є хороші моменти, є й погані. Розкажи про свій найтепліший спогад з армії, коли зрозумів, що все може скоро закінчитись.

Було багато і радісних, і сумних. Є один із таких емоційних спогадів. Це було 22 жовтня 2018 року, коли батальйон виходив з ротації й повертався в пункт постійної дислокації, у Маріуполь. Це була година 11 – 12, я зібрав речі, вийшов, сів в машину позаду (вона була без критого верху). Ми рушили.

Тоді зрозумів, що пів року, кожен день, кожну секунду могло щось статися. Ти повертаєшся з війни. Ти живий. Цей момент дуже запам'ятався.

Загалом попри все в мене дуже позитивні спогади про армію, про людей, з якими я служив.

Яка ціна твого мирного неба?

Не треба забувати, що війна триває, ми продовжуємо воювати 8-й рік. Частково втрачається розуміння цінності того спокійного життя. Я це сам по собі починаю відчувати, перебуваючи вже пів року тут.

Ціна цього – насамперед життя і здоров'я людей, які пішли воювати.

Це той час, який люди, бувши успішними на своїх посадах, маючи сім'ю, дітей, батьків, – залишають, ставлять на паузу і йдуть воювати.

Це твій характер, твої нерви, загальне світосприйняття, яке змінюється, ментальне здоров'я.