Андрій з Оленою були знайомі ще змалечку, а рішення про одруження прийняли через півтора місяця зустрічань. Тоді подумали, що дізнаватись один одного будуть протягом всього життя. "І не прогадали", – наголошує Олена.

Радимо прочитати Ми готові дати бій та звільнити землі, – інтерв'ю з капітаном батальйону морської піхоти

За роки шлюбу в пари з'явився син та двоє донечок. Подружжя разом було на Майдані, а пізніше – на Донбасі. Про історію патріотичної сім'ї з Тернопільщини читайте в ексклюзивному інтерв'ю 24 каналу в рамках проєкту "Ціна мирного неба".

"На нас казали троє святих"

Андрій мав позивний "Святий", бо хотів колись стати священником. Олена – "Вишня". Важливо, що до подружжя на передову приєднався їхній 18-річний син – теж Андрій.

На нас казали "троє Святих"...Нас навіть вітали зі святом Трьох святих,
– жартує Олена.

Як ви потрапили на передову? В якому році це сталось?

Андрій: У цьому році виповнюється 30 років такій славетній організації, як УНА-УНСО "Українська національна асамблея – Українська народна самооборона" – 24 канал). Я з 1992 року в цій організації. Ми були сім'єю на Майдані. І коли почалась війна – питання взагалі не стояло. У червні 2014 року створювався курінь УНСО. Я одразу був вже там. У жовтні, після бойового злагодження, ми вже потрапили на передову.

І скільки часу ви були на фронті?

Андрій: 4 роки 22 дні.

А ви, пані Олено?

Олена: Я прийшла через рік. Тут трошки змінились обставини. Створювався 131 окремий розвідувальний батальйон. І там треба було таких посад, які, я думала, можу осягнути й принести користь. Тим більше я можу бути разом з чоловіком.

Питання "йти чи не йти" не виникало

Олена розповідає, що їхня сім'я сприйняла рішення нормально. Доньки-школярки гордились батьками.

Олена: Коли чоловік йшов, питання "йти чи не йти" не виникало. Всі зрозуміли, що чоловіки йдуть, війна почалась.

Коли пішла я, батьки згодились бути з дітьми, дівчатками. Син тоді навчався, він приїжджав додому на вихідні. Вчився у Львові. А дівчатка ще були трохи маленькими – 10 та 14 років. Проте і батьки, і вони сприйняли все навіть позитивно.


Андрій та Олена / Фото з фейсбуку Олени Ільчишин-Грех

Син прийшов на війну несподівано

Син Ільчишиних Андрій у 18 років залишив університет та приєднався до батьків. Олена зазначила, що це стало несподіванкою.

Коли прийшов син, це вже було трошки несподіванкою. Щоправда, він натякав, що було б йому 18, він вже б був на фронті. Але ми так сприймали… Насправді було дуже страшно. Бо одне – переживати за одного, інше – коли хвилюєшся за трьох,
– розповідає жінка.

А ви, наприклад, не відмовляли сина?

Андрій: Він пропав з поля зору в цивільному житті. Я вже розумів, що то…

Почав його шукати. Знайшов в батальйоні Донбас. Він якраз базувався під Маріуполем. До комбата подзвонив і домовився про зустріч. Зі своїм комбатом теж переговорили, з командиром куреня. Ну, ми так подумали, якщо він вже вирішив, то хай буде краще в нашому батальйоні.

Олена: Щоб разом були.

Андрій: Ну, принаймні, я його якщо не завжди бачив, то чув. Я був начальником зв'язку... Якщо навіть не бачиш його, то знаєш, на якій позиції він стоїть.

Олена жартує, що дітям потрібен нагляд.

Ви кажете, що ваші доньки сприйняли позитивно? Не відмовляли вас?

Олена: Вони гордились.

Андрій: У 2014 – 2015 роках по всій Україні було таке піднесення.

Донькам погрожували

Пані Олена розповідає, що до доньок телефонували люди з окупованих територій. Вони залякували дівчаток, щоб вивідати позиції батьків. Доводилось навіть змінювати сім-карти.

Донькам телефонували, лякали дітей. Спочатку сина – що батько загинув. Такі погрози були тоді часто поширені. Було питання, щоб вирахувати, де саме базується батальйон. Це все було десь в 2014 році.

У 2015 році телефонували до дівчаток. Ми старались періодично змінювати сім-карти, щоб трошки протягнути час. Крім того, змусили дітей видалитись з Вконтакті.

Боялись, і вони злякались. Ми так старались трохи менше телефонувати. Менше їм розказувати. Більше до батьків я дзвонила, хоча і за батьків переживали.

"Коли син йшов на зміну, на мені просто лиця не було"

Як це, коли на фронті крім небезпеки за своє життя, ви ще переживаєте за ваших близьких людей? Чи загострює війна ці почуття й переживання?

Андрій: Багато мінусів дає. Коли ти йдеш на роботу, і знаєш, що… Я знаю, наприклад, що твориться там, де вона, що твориться там, де син. Це трохи заважає роботі, особливо, коли загострення.

Олена: Я, наприклад, себе не бачила зі сторони, але казали, що, коли син йшов на роботу, то на мені просто лиця не було. Зі мною говорити про серйозні справи ніхто навіть не намагався. Казали, що я просто ставала сама не своя.

А як часто вам вдавалось зв'язуватись, тобто зустрічатись всім разом?

Андрій: Батальйон невеликий... Ми бачились часто, але якщо робота, то… З сином дуже рідко. Я частіше його чув, ніж бачив.

А як я поїхав, то як карта ляже. На день, на 3 дні.

Олена: Ми з чоловіком часто бачились. Жартували наші хлопці, якщо в армії час рахується один до трьох, то в нього навпаки – 3 до 1. Бо йому так дуже добре – жінка в армії. Хто подивиться, чи все нормально, чи шия невідкрита, чи чаю гарячого треба…

Щось в цьому є, але переважно це важко, коли переживаєш за трьох.

Андрій: Після закінчення цього всього розумієш, що нам дуже сильно щастило. А в момент, коли ти не знаєш, що буде за 10 хвилин – це трохи недобре…


Сім'я Ільчишиних / Фото з фейсбуку

Напружувало почуття невідомості

Яка ситуація була найстрашнішою на війні?

Андрій: Початок. Я ж закінчив офіцером, а пішов рядовим. На початку я не був кадровим військовим. Почуття невідомості дуже сильно напружувало. Перші обстріли… було по-всякому.

Олена: У мене більше було переживань за сім'ю. Я не була так далеко, як мої хлопці. Але нервова система постраждала.

На війні час ніби прискорювався

А от навпаки: які були світлі моменти серед того всього?

Андрій: Колядка в Красногорівці. Було несподівано. Гуртів я побачив стільки. Вони приїжджали до нас.

Олена: Мені взагалі здається, що час там швидше йшов. Тепер згадуєш: все ніби прискорено було. Щасливі були, коли повертались.

Андрій: З роботи повернувся, всі підлеглі повернулись, до малого подзвонив, все більш-менш рівно – все. Що ще треба?

Олена: І коли додому прийшли, довго не могли ще якимись проблемами завантажуватись. Бо як? Ми вдома всі. Навіть не знаю, чи сподівались, що ми так всі й прийдемо…

Що ви робили у вільний час поза службою? Як відпочивали?

Андрій: У 2014 році нам навіть відпусток не давали. Питання вільного часу… що таке вільний час? Ти між перестрілками артилерії ріжеш дрова – відпочиваєш. Ремонтуєш дизель – теж відпочиваєш.

Олена: Тоді дуже багато читалось гарних книг. Волонтери нам підкидали їх періодично. Ми з дому теж повивозили те, що давно перечитали. А це ж люди зі Сходу України. В них такого не було. Українську вчили, історію…

Хороші фільми. Було таке, що не було інтернету, то фільми кочували один від одного. Я зараз не можу знайти хорошого фільму, а тоді нам просто дарувалось.

Андрій: Поняття вільного часу – розмите. Випити кави – це теж вільний час…

Олена: Поспати. Погрітись, коли холод… Було, що в приміщенні -18 градусів.

Читайте також Було зрозуміло, що Росія готується захопити територію України, – інтерв'ю з головним розвідником

Після повернення додому зіткнулись з агресією

Коли повернулись, чи важко було адаптуватись, що там війна, постріли, а тут деякі люди живуть так, нібито війни немає. Чи важко було це сприйняти?

Андрій: Одні живуть, що війни немає… особливо чоловіки. Дружина йде містом, одні голови опускають, а інші навпаки хочуть довести, що вони теж тут потрібні були.

Олена: Я не була готова до агресії людей.

Вони агресивні не в конкретному випадку, вони агресивні один до одного. Саме цивільні, не військові. Я розумію, що агресію ворог підкинув. Але все одно, мені здається, люди самі себе виїдали.

Дуже дивно було на все це дивитись. І в нашу сторону теж були підсмішки... Навіть за кожну дрібницю матеріальну доводилось тиснути. Треба було заходити в якийсь конфлікт. Зрозуміло було на якось етапі, що просто так ніхто нічого не дасть, не допоможе. Навіть земельні ділянки.

Андрій: Депутати кажуть, як їм дати 3 ділянки? Кажу: "Хлопці, нас же троє було".

Олена: Ми всі троє різні люди. Ми й роботу шукали дуже довго. Нам казали: "Ви патріоти, вам грошей не треба".

Ще досі таке є? З часом погіршується?

Андрій: Стараєшся не зриватись. Ну, я стараюсь не конфліктувати. А люди цим користуються. Вони починають на голову тобі вилазити.

Трошки навчились ми. По-новому треба було жити в цьому суспільстві. За 4 роки, як я прийшов з війни, суспільство сильно змінилось. Але нічого, навчились.

Олена: Ми любимо вчитись, ми постійно вчимося. Я думаю, що ми зараз в більш виграшній ситуації, ніж наше оточення.


Сім'я Ільчишиних / Фото з фейсбуку Олени Ільчишин-Грех

Найважче – зберегти сім'ю

Війна об'єднує чи розлучає?

Олена: Більше роз'єднує. Сімей набагато більше розпалось. Склалось багато нових. Дітей багато народилось в наших знайомих атовців. Однак більше розійшлось.

Напевно, найважче – сім'ю зберегти.

Яка ціна вашого мирного неба?

Андрій: Яка ціна мирного неба після перемоги подивимось…

Олена: А взагалі-то хіба боротьба в Україні коли-небудь закінчувалась чи починалась?.. Україна завжди у такому стані.

Однак, попри те, що боротьба в Україні триває, перемога, підсумовує сім'я Ільчишиних, обов'язково буде.