Перші дні великого вторгнення важко описати словами. Вони складалися з тривог, дзвінків, новин, спроб діяти швидко й правильно, поки мозок ще здатний працювати. Але найстрашнішим було навіть не це. Найстрашнішим стало відчуття внутрішнього паралічу, коли ти начебто рухаєшся, вирішуєш питання, підтримуєш інших, але всередині поступово втрачаєш ґрунт. Втрачаєш зв'язок із собою, зі своїми сенсами, зі своїм "я". Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Зауважте Що потрібно для перемоги над Росією і чому це роблять навіть самі росіяни

Війна – це не тільки ракети, фронт і окупація. Війна – це ще й величезна психологічна машина, яка щодня перемелює людську увагу. Вона стирає здатність думати довго, планувати, зосереджуватися, будувати. Вона змушує жити короткими реакціями: новини, страх, тривога, дія, виснаження, і знову по колу. І в якийсь момент людина перестає жити – вона просто функціонує.

Саме в такому стані я вирішила перечитати книжку Едіт Еґер "Вибір". І ця книжка зробила зі мною те, що іноді не можуть зробити ні розмови з друзями, ні психологічні поради, ні мотиваційні тексти, які виглядають правильними, але не працюють, коли тобі справді страшно.

Вона повернула мені одну просту, але фундаментальну думку: навіть тоді, коли зовнішня реальність здається неконтрольованою, людина все одно може зберігати внутрішню свободу.

Коли війна забирає відчуття вибору

Едіт Еґер – психотерапевтка, яка пережила Аушвіц. Вона була підлітком, коли її сім'ю депортували, вона втратила батьків, пройшла через голод, приниження, страх і смерть, які важко уявити. Її історія не з тих, що читаються "для натхнення". Вона занадто жорстка, занадто чесна і занадто реальна, щоб перетворювати її на красиву легенду.

Однак "Вибір" не про героїзм у класичному сенсі. Це книжка про те, що навіть у ситуації, де в людини забрали все – права, ім'я, свободу, життя як таке – залишається те, що не можна відібрати остаточно. Залишається здатність обирати власну внутрішню позицію. Залишається свобода вирішити, ким ти будеш у цій реальності: жертвою чи людиною, яка не дозволяє зламати себе повністю.

Це звучить як філософія, поки ти не переживаєш кризу. Але під час війни ця думка стає дуже практичною, навіть фізично відчутною. Бо війна не просто лякає – вона позбавляє нас відчуття вибору. Вона нав'язує ілюзію, що ми приречені, що майбутнє вже написане кимось іншим, що від нас нічого не залежить. І це один із найнебезпечніших психологічних ефектів війни, тому що людина, яка вірить у власну безсилість, перестає діяти.

Вибір – це не оптимізм, а внутрішня дисципліна

У перші тижні повномасштабного вторгнення я дуже чітко побачила, як психіка намагається перейти в режим "завмри". Це природна реакція: коли ти не можеш контролювати зовнішні обставини, мозок шукає спосіб хоча б не відчувати. І тоді виникає спокуса нічого не вирішувати, нічого не планувати, просто перечекати.

Але війна не залишає можливості перечекати. Вона щодня вимагає рішень. Вона змушує діяти, навіть коли ти виснажена, навіть коли не розумієш, як буде далі. Саме тут книжка Едіт Еґер стала для мене опорою, тому що вона не пропонує "вірити в краще". Вона говорить про інше: про відповідальність за власне життя навіть тоді, коли життя здається зруйнованим.

Вибір – це не про красиву фразу "я обираю бути щасливою". Це про внутрішню дисципліну не віддавати себе війні повністю. Не дозволяти страху знищити твою здатність мислити, відчувати, любити, працювати, створювати. Не дозволяти темряві стати єдиним станом.

Іноді вибір проявляється не в героїчних рішеннях, а в дуже простих речах: піднятися з ліжка, не зірватися на дітей, не втратити контакт із командою, не зламати власні цінності, не перетворити себе на механізм, який працює лише на виживання.

Вибір жити – це теж форма спротиву

Ми багато говоримо про спротив як про військові дії, волонтерство, донати, роботу на економіку, підтримку фронту. Усе це безумовно важливо. Але є ще одна форма спротиву, про яку рідше говорять, хоча вона не менш фундаментальна.

Ворог намагається знищити не тільки нашу територію. Він намагається знищити нашу здатність жити повноцінно, будувати, планувати, мріяти, розвивати культуру, виховувати дітей, створювати бізнеси. Він хоче, щоб ми стали виснаженими, зневіреними, внутрішньо порожніми, щоб ми перестали вірити в майбутнє.

І тому вибір жити – це теж спротив. Вибір працювати, створювати, розвивати, говорити своєю мовою, читати книжки, залишатися людьми – це не дрібниця і не "ескапізм". Це боротьба за власну психіку і за власну країну.

Бо культура, пам'ять, мислення і здатність відчувати – це те, що робить нас суспільством, а не натовпом, який можна загнати в страх.

Книжка, яка повернула мені свободу всередині

"Вибір" не заперечує біль і не романтизує травму. Вона не каже, що все залежить від нас, і не вдає, що достатньо "правильно мислити", щоб пережити катастрофу. Навпаки, Едіт Еґер дуже чесно говорить про те, що людина може бути зламана. Але водночас вона показує, що навіть у стані зламаності можна залишатися живою.

Читайте також Російську та російськомовну літературу в Україні планують заборонити, – очільниця Мінкульту

Можливо, саме ця думка стала для мене ключовою у перші місяці війни. Я не можу контролювати те, що відбувається навколо. Я не можу зупинити ракети. Я не можу змінити минуле. Але я можу контролювати, чи дозволю війні забрати мене всередині.

І тоді я зробила свій вибір: не здаватися.

У цій книжці є багато фраз, які залишаються з тобою як внутрішній код доступу до сили. Ось кілька з тих, які я пам'ятаю і які не раз повертали мене в реальність:

  • "У нас завжди є вибір: бути в'язнями чи бути вільними".
  • "Найбільша в'язниця – у нашій голові".
  • "Травма – це не те, що з нами сталося. Це те, що відбувається всередині нас у відповідь".
  • "Свобода починається тоді, коли ми перестаємо чекати, що минуле зміниться".
  • "Ніхто не може забрати в тебе те, що ти обираєш всередині".

Я не знаю, чи можна врятуватися книжкою повністю. Але я точно знаю, що іноді книжка здатна зробити те, що здається неможливим: повернути людині право на внутрішню свободу в момент, коли зовнішній світ перетворюється на хаос.

Якщо мене запитати, що таке читання під час війни, я відповім так: це не про втечу від реальності. Це спосіб не дозволити реальності знищити тебе зсередини.

Бо поки ти здатна читати, думати і відчувати, ти все ще жива.

А поки ти жива – ти можеш обирати.