Я поговорив з трьома провідними політологами про те, як радянська спадщина досі впливає на нашу політичну культуру – і що з цим робити. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Читайте також То чи закінчиться війна в Україні найближчим часом?

Артем Бронжуков (заступник директора аналітичного центру "Політика"), Станіслав Желіховський (кандидат політичних наук, експерт-міжнародник) та Максим Несвітайлов (політолог, експерт-міжнародник) дали розгорнуті інтерв'ю для освітнього проєкту про політичну культуру України. Їхні висновки збігаються у ключових моментах, і це має насторожувати.

Ми хочемо в Європу, але думаємо по-радянському?

"Українці демонструють запит на сильного лідера, який зможе навести порядок, поєднуючи це з прагненням до демократії та європейської інтеграції, що створює певний дисонанс", – пояснює Артем Бронжуков. Це не просто статистична аномалія. Це наслідок того, що наша політична культура формувалася під впливом століть бездержавності та радянської окупації.

Станіслав Желіховський додає важливий нюанс: "У нас є висока недовіра до державних інституцій. І це не тому, що українці не довіряють своїй державі. А якраз оце той спадок негативний, коли українці не довіряють взагалі будь-яким державним утворенням, які панували на цій землі".

Цифри підтверджують: довіру українці виявляють лише до Збройних Сил та інституту президентства. Усі інші державні інституції залишаються об'єктами глибокої недовіри. І це проблема, яка заважає будувати справжню демократію.

Максим Несвітайлов використовує сильну метафору: "Це як психологічна травма родом з дитинства. Ти можеш до пуття і не пам'ятати, що там де було, які саме події призвели до того, що у тебе є ця травма, і ти поводишся саме таким чином, як поводишся, але воно буде з тобою, поки ти не розбираєшся в цьому".

Важливо й те, що експерти незалежно один від одного вказують на три ключові проблеми:

  • винищення національної еліти,
  • комплекс меншовартості,
  • відсутність тяглості державності.

Якщо перші дві причини інтуїтивно зрозумілі, то от "відсутність тяглості державності" викликає питання. Відповідь дає Бронжуков: "Часткова відсутність державності, але така квазідержавність – козацька доба і гетьманщина – впливала на те, що в Україні не дуже сприймається сильна рука. Ми завжди говоримо про якісь швидкі зміни, у нас є якийсь запит на месію".

І, на правду, Україна завжди була під гнітом. Як сказав мені один політолог: "На роду написано плакати кров'ю". Але це не те, чого ми насправді хочемо. Хоч маємо надзвичайно криваву війну та разом із тим маємо й шанс. Шанс назавжди забути, що таке "на роду написано плакати кров'ю".

Здавалося, повномасштабна війна має стати переломним моментом у подоланні радянської спадщини. Частково так і сталося – зросла довіра до армії, почала стиратися регіональна поляризація "схід – захід".

Але Несвітайлов попереджає: "Здавалось, що повномасштабна війна має стати переломом нашого відходу від радянських наративів. Але через те, що державні політики не будуються, ми діємо ситуативно, ми діємо реактивно, ми не діємо проактивно".

Результат? "Зараз зменшуються темпи переходу людей на українську мову, багато хто повертається на російську. Все більше з'являється не просто російськомовного, а російського контенту знову в інформаційному просторі. І це все дуже погано", – констатує експерт.

Желіховський підтверджує: "Ми бачимо, що Росія на наступний рік заклала вдвічі більше грошей на пропаганду, ніж на минулий. У них навіть на оборонку зменшились бюджети, а на пропаганду вдвічі зросли. Це розуміння ними, що українська контрпропаганда на межі, що в Україні цей сплеск національної єдності не переріс у розуміння національної ідентичності".

Зауважте Це крик душі: до чого призводить мобілізація важкохворих і як це шкодить підрозділам

Як викорінити "совок"?

Що ж робити? Відповідь, як завжди, на поверхні. В нас самих. Всі троє експертів сходяться на кількох основних рекомендаціях:

  • системна політична освіта,
  • національна інформаційна політика,
  • робота з історичною пам'яттю,
  • формування нової еліти.

Але ж це так само очевидно, як казати, що зранку сонце сходить, а ввечері заходить. І державні інституції повинні б були цим піклуватися. "У нас немає національної інформаційної політики. Вона відсутня. Вона просто відсутня", – б'є на сполох Несвітайлов. Він порівнює українські зусилля з російськими: "Центр протидії дезінформації в Україні – жалюгідне явище в порівнянні з тим, що роблять росіяни, в порівнянні з тим, які виклики є перед нами".

Бронжуков резюмує: "Для подолання дисонансу та вироблення чіткого бачення майбутнього України необхідно сформувати нову національну еліту, яка буде керуватися інтересами держави, а не власним збагаченням".

У всьому цьому нагнітанні я не хочу, щоб у вас, як у читача, склалося враження, ніби в нас усе тільки погано. Сам факт існування України та збережена державність цей аргумент відкидають. Але неприємне становище вказує на те, що робиться недостатньо, аби змінити статус-кво.

Чи готова і чи вміє держава ухвалювати кардинально нові рішення для зміни цього статус-кво? І найголовніше запитання: чи дозволить буденність війни ці зміни?

"Якщо ми не зробимо цієї роботи зараз, після війни, коли є вікно можливостей, – попереджає Желіховський, – ми ризикуємо повернутися до старих патернів. Тоді євроінтеграція залишиться формальною: інституційно ми будемо у Європі, але ціннісно продовжимо жити в СРСР".

Несвітайлов ще категоричніший: "Ініціатива в цій історії може йти тільки зверху. Суспільний запит критичний не сформується для цього, тому що люди ніколи не зрозуміють, для чого їм це потрібно. Це має бути більш системна історія від частини громадянського суспільства, але однозначно підтримана на найвищому владному рівні".

Час вичерпується, але надія є. Коли я почав цей освітній проєкт, то не очікував, що всі троє експертів незалежно один від одного скажуть майже одне й те саме. Це або означає, що проблема справді очевидна, або що ми всі настільки звикли до неї, що вже навіть не помічаємо.

Желіховський правий: у нас є вікно можливостей. Воно не буде відкритим вічно, але воно є зараз. Інакше ми продовжимо жити в СРСР, навіть коли формально будемо в ЄС.