Враження знаєте яке? Таке, що низка західних політиків… заспокоїлася. Що настав момент, коли всі побачили, що Росія не в змозі швидко перемогти Україну, що про "візьмемо Київ за три дні" не йдеться від слова "взагалі", що на цьому тлі загрози вторгнення в країни ЄС та НАТО перестають бути актуальними, а якщо дійде до ядерної війни, то тут постачанням гаубиць справу не виправиш – то куди поспішати?

Читайте також Чому смерть Путіна не зупинить війну проти України

Еволюція заспокоєння Заходу

Тобто якщо дивитися послідовно, то настрої змінювалися приблизно так.

До вторгнення і в перші кілька днів: Росія переможе блискавично, Київ впаде, з цим нічого не вдієш – ми введемо якісь санкції і "Кремль заплатить високу ціну", а там дивитимемося та танцюватимемо від реальності.

За тиждень після початку війни і донедавна: ого! Українці обороняються, стоять міцно, Київ не впав, зброю не кидають і не біжать! У Європі розгорілася велика війна, Росія – джерело ризиків, доки Україна воює, вона – стримуючий фактор, її треба підтримати якнайбільше, бо "Путін не повинен виграти". Чому він не повинен був виграти – теж зрозуміло: бо якби він виграв, то загострилися б ризики для самої Європи.

Ну, й останнім часом: чуєте, то Росія ж не перемагає! Ну, вона рухається, нагнітає, але це все надто повільно, поза графіками, натужно, з величезними втратами. Її сили перемелюються, амбіції знижуються, цілі переглядаються, ресурси закінчуються. Вони надірвуться ще на Донбасі, ніколи не візьмуть Київ, зазнають критичних втрат і точно не становлять (або не будуть) загрози НАТО. Путін, звісно, ​​не повинен перемогти; Україна, звичайно, не має програти; але при такому розкладі питання перемоги і поразки не горять прямо зараз – навіщо пороти гарячку? Ну, зруйнують ще й Сєверодонецьк, ну, ще й Лисичанськ, доведеться з цим змиритися, – війна ж, на війні без цього не буває, але до Варшави, Вільнюса або, боронь Господь, Брюсселя, точно не дійдуть.

Оголена неспроможність Росії

Росія зараз, звичайно, тисне на фронтах, на одному конкретному напрямку, паралельно втрачаючи ініціативу на Сході та Півдні, де українці вже переходять до контратак – витрати перегрупування та перекидання ресурсів на Північ.

Розвідки рапортують, що у прагненні взяти Сєверодонецьк і вийти на межі Луганської області Кремль побачив можливість хоч щось "продати" як перемогу та кинув у цьому напрямі всі ресурси. Таким чином Москва буквально оголила свою неспроможність як військова сила, здатна кинути виклик НАТО і цілком логічно, що паніка перших двох етапів у багатьох могла пройти.

І сьогодні складається повне враження, що ще пару місяців тому всі були готові діяти рішуче і швидко, відчуваючи пряму небезпеку. І санкції готові були запроваджувати, бо розуміли, що їхні гроші можуть допомагати Росії перемагати.

А сьогодні бачать, що гостра фаза небезпеки минула, не така вона (для них) була і страшна, і можна не поспішати. І дивляться на Росію, обговорюючи: як добивати її економіку – швидко чи повільно? А, може, поторгуватися? А, може, ну їх, українців, з тими гаубицями – американці по ленд-лізу все потрібне підвезуть, нехай і трохи згодом, але й поспішати нікуди? І з нафтою питання відкрите: якою мірою нам треба зазнавати незручностей і збитків, якщо... якщо українці і без санкцій їх б'ють і тримають?

Що там відбувається у кулуарах, ми не знаємо. Практика показує, що політика навіть у відкритих та демократичних державах найчастіше вирішується кулуарно і лише потім оформляється у публічні заяви. Але виглядає, повторюю, це так.

Тут дуже складно зробити якийсь висновок і якось підсумувати. Враження – штука суб'єктивна, що вдієш. Але головне, тим не менш, у тому, що коли основою політики визначаєш необхідність, щоб хтось "заплатив високу ціну", дуже важливо не забувати, хто ж її все-таки має заплатити.

Путін вже просить переговорів із Україною – дивіться відео: