Четвертий рік повномасштабного вторгнення і 12-й рік російської агресії Україна зустрічає в моменті, коли на Заході все гучніше говорять про перспективу "швидкого миру", через перемовини з росіянами та виконання їхніх вимог щодо здачі територій Донбасу.

Натомість факти вперто руйнують цю логіку, адже війна, задумана Кремлем як коротка і переможна, стала для Росії стратегічною помилкою, що пожирає людський ресурс, консервує економіку та на роки вперед позбавляє країну майбутнього розвитку.

24 Канал проаналізував матеріали західних медіа, присвячені 4 роковинам повномасштабного вторгнення Росії в Україні та розібрався, чому майже ніхто не вірив в американські передбачення щодо російського вторгнення, як Володимир Путін руйнує майбутнє Росії своєю одержимістю Україною та як жителі Донеччини сприймають перспективу їхньої передачі під російське управління.

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну американська та британська розвідки зробили те, що на той момент вважалося нереалістичним. Їм вдалося в деталях спрогнозувати план російського повномасштабного вторгнення – від основних напрямків удару до деталього опису політичних планів Кремля.

Втім, ЦРУ та МІ6, як власне і сам Кремль зробили критичну помилку в ключовому аспекті – оцінках можливостей України чинити опір російській агресії.

Видання The Guardian опублікувало великий матеріал щодо підготовки до повномасштабного вторнення Росії. Стаття описує настрої, очкування, сумніви та сподівання багатьох учасників тих подій, включно з українським військово-політичним керівництвом, яке до останнього ставило під сумнів заяви тодішньго президента США Джо Байдена про неминучість війни.

Якщо озирнутися назад, ЦРУ та МІ6 ще з осені 2021 року були переконані, що Володимир Путін готується до повномасштабної війни, а не просто до локальної ескалації в межах Донецької та Луганської агломерації. Вони намагалися пояснити партнерам в Україні та Європі, що Кремль спробує захопити Київ та силою зміни україську владу на більш лояльну до себе. Однак головна проблема полягала в іншому – їм тоді майже ніхто не повірив.

Перші серйозні сигнали про підготовку Москви до війни з'явилися ще навесні 2021 року, коли Росія почала стягувати війська до кордонів України та в окупований Крим. У Вашингтоні це сприйняли як можливу прелюдію до війни, а президент США Джо Байден настільки занепокоївся, що вирішив діяти напряму. Для початку він провів особисту зустріч з Путіним в Женеві, сподіваючись таким чином задобрити російського диктатора та вмовити його скасувати свій план щодо України.


Джо Байден під час зустрічі з Володимиром Путіним в Женеві, 2021 рік / Фото Білий Дім

І здавалося, що Путін дослухався застережень Байдена, російський диктатор на якийсь час зменшив свою агресивну риторику та оголосив завершення військових навчань неподалік українських кордонів, яке тривалий час використовував як підставу для стягування військ поближче до України. Однак, зрештою це не спрацювало, а сам Путін опублікував свій псевдоісторичний текст про "єдність росіян та українців", чим лише підживив тривогу американців.

Паралельно Штатам вдалося зібрати купу розвідувальної інформації, де були і перехоплення розмов російських військових, і свідчення джерел в оточенні російського диктатора, ознаки прихованої мобілізації резервістів та супутникові знімки накопичення військ та техніки поблизу українських кордонів та в Білорусі.

Зрештою стало очевидно, що мова не лише про "важелі впливу" у переговорах з американцями, а про реальну підготовку до майбутньої війни. Російський план, яким його побачили американці, передбачав багатовекторний наступ, зокрема з півночі, через Білорусь, висадку десанту в Гостомелі та швидкий марш на Київ.

Згодом Лондон повністю підтримав американські оцінки. На закритих брифінгах у Брюсселі глава МІ6 Річард Мур фактично підтвердив, що ризик повномасштабного вторгнення реальний. Втім, реакція більшості європейських розвідок досі залишалась скептичною. Франція та Німеччина плекали сподівання, що Володимир Путін все ж раціональний політик і навряд чи розпочне війну, яка за всіма ознаками виглядає помилкою.

Ба більше, The Guardian описує сумніви європейців через призму 2003 року, коли американські посадовці використовували фальшиву аргументацію щодо наявності в Іраку хімічної зброї та підтримки Садамом Хусейном терористів Аль-Каїди, як підставку для проведення військової операції на території цієї країни. Зрештою в очах європейців це кидало тінь і на американські розвідданні щодо Росії.

Зрештою, скепсис європейців безпосередньо вплинув і на Київ. Президент України Володимир Зеленський отримував суперечливі сигнали, коли з одного боку лунали тривожні попередження з Вашингтона та Лондона, з іншого – заспокійливі меседжі від преиздента Франції Еммануеля Макрона та німецького канцлера Олафа Шольца, які до останнього вірили, що Путіна ще можна відговорити через діалог та дипломатичні канали.


Еммануель Макрон спілкується з Володимиром Путіним в Кремлі, 7 лютого 2022 року / Фото Спутнік

Сам Зеленський також переймався, що публічна підготовка до війни спричинить паніку серед населення, економічний обвал та зіграє на руку Кремлю, якому за такого сценарію не знадобиться жодного пострілу, щоб отримати контроль над українською столицею.

У результаті політичне керівництво України до останнього не погоджувалося на запровадження воєнного стану. Натомість, військове керівництво діяло більш рішуче, хоч і з обмеженнями. Тодішній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний наполягав на підготовці країни до найгіршого сценарію, проводив закриті штабні навчання і, фактично, готувався до війни без формального дозволу згори.

На додачу, воєнна розвідка та окремі підрозділи СБУ фіксували аномальну активність російських спецслужб та відкриті спроби задіяти "п'яту колону", через низку проросійських політиків всередині України.

Паралельно тодішній очільник ОП Андрій Єрмак отримував заспокійливи повідомлення з Москви. Дмитро Козак, який на той момент очолював весь український напрямок в Кремлі, преконував Єрмака, що ніякого вторгнення не буде. Як з'ясувалося згодом, для самого Козака початок повномасштабної війни також став несподіванкою, а сам він не входив до обмеженого кола російських посадовців, яким Путін заздалегідь повідомив про свої плани.

Козак навіть спробував вмовити Путіна продовжити переговори по Україні, коли російський диктатор 21 лютого зібрав Раду Безпеки Росії, щоб отримати особисту згоду від всіх присутніх про "визнання незалежності ЛНР та ДНР", але фактично мовилось про початок війни проти України.


Засідання Ради Безпеки РФ 21 лютого 2022 року / Фото Спутнік

Парадокс всієї підготовки до повномасштабного вторгнення полягав у тому, що американська розвідка спрацювала майже ідеально, однак її висновки здавалися надто радикальними, щоб у них повірили. Американці та британці правильно побачили намір Кремля, але самі ж помилилися в іншому – вони так само очікували швидкого падіння України.

Власне, таким чином США та Велика Британія підживлювали і скептицизм в Києві. Як тоді казав сам Зеленський, якщо союзники дійсно бачать пряму загрозу, тоді чому заздалегідь не надають кращої зброї для відбиття нападу.

Зрештою, цей ключовий прорахунок зіграв одночасно проти всіх. Україні довелося відбивати перші атаки російської армії власними силами, отримавши від союзників напередодні лише протитанкові засоби та ПЗРК, що згодом військові експерти опишуть як "зброю для партизанської війни".

Водночас Кремль, який сподівався на падіння Києва протягом перших кількох тижнів, отримав чотири роки затяжної та виснажливої війни, втратив міжнародну репутацію та ледь не повністю вичерпав економічні резерви РФ.

Повномасштабне вторгнення, яке Кремль планував як блискавичну операцію, за чотири роки перетворилося на структурну пастку для самої Росії, пише видання The New York Times. Станом на сьогодні, загальні втрати Росії – убитими та пораненими – можуть сягати 1,2 мільйона осіб, з них більше 300 тисяч загиблих.

Видання констатує, що це набагато більші цифри, ніж втрати будь-якої великої держави у війнах після 1945 року. Сам Кремль, вочевидь, офіційних даних не розкриває, однак аналітики найперше дивляться на інші показники, такі як демографія чи ринок праці, які вже сьогодні свідчать про масштаб російських втрат.

Однією з ключових проблем для Москви сьогодні стає економіка. Наразі близько 40% федерального бюджету Росії йде на оборону та безпеку. Ще приблизно 9% – на обслуговування дефіциту, який Москва свідомо нарощує для продовження фінансування війни. Фактично ж, майже половина російського бюджету сьогодні поглинається війною та її наслідками. Для країни, яка десятиліттями говорила про "стабільність" і бюджетну дисципліну, це виявився радикальний розворот.


Російська агітація служби за контрактом із вказанням суми виплат для новобранців / Фото Getty Images

Росія стрімким темпом проїдає так званий Фонд національного добробуту, ліквідні резерви якого скоротилися з приблизно 113 мільярдів доларів до близько 55 мільярдів. Та поки між провідними світовими державами – США та Китаєм йде боротьба за першість у галузі штучного інтелекту та високих технологій, Москва вкладає кошти в танки, снаряди та виплати своєму гарматному м'ясу.

Зрештою, витрати Росії на війну наврядчи вдасться конвертувати в майбутньому у розвиток, тож фактично це безповоротнє спалювання грошей.

У перші роки війни здавалося, що російська економіка навіть демонструє зростання завдяки чисельним військовим замовленням та нафтогазовим надходженням, пише CNN. Можна сказати, що Путін переграв очікування багатьох експертів, які пророчили неминучий крах російської економіки під тиском західних санкцій у перші роки війни. Ба більше, за даними МВФ у 2025 році Росія навіть формально стала дев'ятою економікою світу, обігнавши Канаду та Бразилію.

Однак це зростання було забезпечене великими вливаннями у військовий сектор, а сьогодні ж Росію наздогонають наслідки, із дефіцитом робочої сили, перекосами у виробництві, боргами компаній-виробників військового обладнання та високими обліковими ставками Центрального банку для стримування інфляції.

Пріоритет оборонної промисловості створив гострий дефіцит кадрів у цивільних секторах, де навіть за свідченнями самих росіян, сьогодні бракує сотень тисяч робітників. Додаємо сюди великі "підйомні" для новобранців і ще більші компенсації сім'ям загиблих та отримуємо бюджетну модель, яка працює лише за умови постійного вилучення та мобілізації ресурсів, вочевидь, з тих же ж цивільних секторів економіки.

Проблему поглибило також природнє старіння населення та еміграція молодих та освічених людей. Кілька мільйонів росіян виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення в Україну, а молодь всередині самої Росії все більш скептично ставиться до ідеї продовження війни. Згідно з опитуваннями, 59% росіян віком 18 – 29 років підтримали б вихід з України без досягнення цілей Володимира Путіна.

Одна з попередньо задекларованих причин вторгнення, а саме розширення НАТО на Схід, також мала зворотний ефект. Фінляндія та Швеція приєдналися до Альянсу, ледь не вдвічі збільшивши сухопутний кордон Росії з НАТО.

Водночас санкції та ізоляція від західного світу та тамтешніх ринків збуту змусили Москву в швидкому темпі переорієнтуватися на Китай. Аналітики наголошують, що відносини стали асиметричними, коли Росія все більше залежить від Китаю як покупця нафти та постачальника технологій. Фактично Кремль, який говорив про "суверенітет", опинився в позиції молодшого партнера відносно Пекіна.

За цим також послідувала низка провалів на Близькому Сході та в Латинській Америці. Кремлю не вдалося запобігти падінню режиму Башара Асада в Сирії та бодай якось вплинути на удари США та Ізраїлю по Ірану. Не вдалося також врятувати свого союзника у Венесуелі, якого американські спецпризначенці вилучили з власної резиденції в Каракасі та доправили в Сполучені Штати на суд.

Путін зробив війну проти України головною ціллю своєї політики. Обмежені успіхи на фронті, програми з вербовки контрактників без впливу на суспільні настрої – частково стабілізували ситуацію для Кремля. Однак стратегічно Москва вже заплатила величезну ціну: демографічну, економічну, технологічну й геополітичну. Зрештою і західні, і навіть російські аналітики гадають щодо головних питань: чи можливо ці процеси в принципі розвернути назад та чи усвідомлює сам Путін масштаб накопичених проблем.

Та поки триває "російське виснаження", сам Володимир Путін продовжує висувати до України максималістські вимоги під час переговорів. Ідея обміну територій Донецької та Луганської областей на ефемерний мир, яку останніми місяцями просувають у межах переговорних ініціатив, натрапляє на жорсткий спротив там, де ця угода мала б реалізовуватися – серед жителів підконтрольної Україні частини Донеччини.

Видання The New York Times випустило репортаж з прифронтових міст Донеччини з метою оцінити ідею обміну їхніх домівок на російські обіцянки зупинити війну з перспективи місцевих жителів.

Зрештою, журналісти видання роблять доволі однозначні висновки про настрої у регіоні. Для багатьох місцевих перспектива опинитися під російським контролем сприймається не як закінчення війни, а як відкладена гуманітарна катастрофа. Люди, які роками живуть у прифронтових містах, бачили, що відбувається на окупованих Росією територіях – репресії, примусова паспортизація, зникнення людей, тортури, відсутність соціального забезпечення. Тому для них будь-які гарантії на папері не виглядають переконливо.

Навіть ті, хто говорить про свою втому від війни, не вірять у стабільність такого миру. Ключовим страхом лишаєтье те, що поступка Донеччини не зупинить війну, а лише відкриє наступний її етап. Саме цим аргументом публічно оперує і Володимир Зеленський, наголошуючи, що одностороння відмова від Донбасу не лише суперечить Конституції України, а й створює плацдарм для нових російських атак в майбутньому.

Втім, під публічним тиском та від загальної втоми опитування показують, що близько 40% українців теоретично готові прийняти територіальні поступки – але лише за умови жорстких і надійних гарантій безпеки. Проблема в тому, що для жителів Донеччини ці гарантії виглядають абстрактно, адже вони мислять не далекими геополітичними рамками, а буквально переживають за те, хто врешті завтра контролюватиме їхнє місто, поліцію, суди та школи.


Діти в молодіжному центрі Слов'янську займаються з вихователькою /Фото The New York Times

Важливий моментом всього репортажу є висновок, що попри наближеність до фронту – регіон не є "мертвим простором". Великі міста, як от Слов'янськ, попри 12 років війни на Донеччині, сьогодні залишаються сповнені життям. Там працює бізнес, відкриті кав'ярні, танцювальні студії, магазини та зберігають інші аспекти нормального життя. Саме це підсилює відчуття несправедливості, адже людей фактично пропонують "віддати" без їхнього вибору, ніби це проблема, яку просто потрібно зняти з порядку денного, щоб досягти угоди.

Російський наратив, який Володимир Путін просуває роками, – про "історичну" і "культурну" єдність Донбасу з Росією – у реальності не переконує більшу частину місцевого населення. Навіть навпаки, досвід повномасштабної війни лише посилив дистанцію і страх перед російським контролем.

У підсумку Донеччина стає не просто предметом торгу під час переговорів, а соціальною та моральною межею. Для багатьох її жителів мир, що передбачає життя під Росією, не виглядає миром взагалі. Це скоріше примусова пауза перед новим насильством, яке обіцяє продовжитися в цих містах після приходу росіян, навіть якщо замовкнуть гармати.