Дуже часто, коли українці чують про російську пропаганду та вплив російських наративів на Заході, до голови перш за все приходять фабрики тролів, великі ботоферми в соцмережах або телеведучі міжнародного відділку якого-небудь Russia Today. Але найбільш ефективний вплив Кремля часто працює набагато менш очевидно.

Обличчям наративів, які працюють на користь Росії, часто стає не пропагандист, який гучно кричить в екран, а професор престижного західного університету, що стримано та аргументовано пояснює своїй аудиторії, чому у ситуації з Росією "не все так однозначно". Не співробітник російської спецслужби, а популярний письменник. Не державний телеканал чи доморощений філософ на кшталт Олександра Дугіна, а відомий англомовний подкастер або інтелектуал із мільйонами переглядів.

Для пересічного західного читача чи глядача такі люди автоматично мають вищий кредит довіри. Саме тому боротьба за громадську думку на Заході давно ведеться не лише через медіа. Вона ведеться через університетські кафедри, книжкові полиці, конференції, релігійні групи, подкасти та соціальні мережі.

24 Канал спробував розібратися, як працює цей набагато менш помітний вимір російського впливу. Допоміг розібратися в тонкощах цього питання австрійський експерт з дезінформації Дітмар Піхлер, головний аналітик віденського аналітичного центру INVED.eu. Піхлер звертає увагу на те, що значна частина сучасних антиукраїнських наративів поширюється не безпосередньо Росією, а вустами людей, які часто навіть не асоціюють себе з кремлівською пропагандою напряму.

WhatsApp 24 Канал – у WhatsApp Підпишіться, щоб не загубити і читати перевірені новини Додати

Сьогодні саме в цьому і полягає головна проблема. З умовним пропагандистом RT усе зрозуміло. Набагато складніше, коли схожі тези лунають від людини з науковим ступенем, викладацьким досвідом або репутацією незалежного мислителя.

Сьогодні Кремль значно частіше працює непрямими методами. У багатьох випадках людина може навіть не усвідомлювати, що поступово почала дивитися на міжнародну політику через рамку, яку роками формували російські медіа, експерти та інформаційні кампанії.

Один із найяскравіших прикладів, який у 2024 році переріс у гучний американський скандал, – політичний коментатор Тім Пул. Його YouTube-канали та акаунт в Х роками збирали мільйони переглядів, а сам він позиціював себе як незалежний голос проти "мейнстримних медіа".

Аж поки американські слідчі не виявили, що медіамережа, з якою він та ще низка правих інфлюенсерів співпрацювали – проєкт Tenet Media – за даними Міністерства юстиції США фінансувалася співробітниками російського державного телеканалу RT через складну систему посередників. Загальна сума фінансування сягнула майже 10 мільйонів доларів.


Тім Пул пише, що саме "західні сили" почали прямі атаки проти РФ /Скриншот одного з постів блогера в Х

Сам Пул запевняє, що нічого не знав про походження цих грошей. Але менше з тим, сама історія показала значно важливішу проблему: сучасний вплив Кремля дедалі частіше проходить через людей, яким західна аудиторія довіряє сама по собі, бо вони виступають з антисистемних позицій.

Для України це створює особливий виклик. Росії навіть не обов'язково переконувати мільйони західних громадян напряму. Достатньо переконати кількох окремих людей, яким ці мільйони вже звикли довіряти.

Історія показує, що Кремль чудово розуміє цей принцип. Ба більше – Москва освоїла цю технологію ще тоді, коли замість YouTube були книжкові клуби, замість подкастів – університетські аудиторії, а замість інфлюенсерів – захоплені радянським експериментом західні інтелектуали.

Варто розуміти, що значна частина сучасних антизахідних, а слідом і антиукраїнських наративів не народилася разом із російським вторгненням у 2022 році, і навіть не з анексією Криму у 2014-му. Корені цієї проблеми значно глибші й сягають сталінських часів.

Вже у 30-х роках минулого століття Радянський Союз безліч західних діячів відвідували Радянський Союз, виправдовували дії більшовиків та популяризували у себе вдома соціалістичну ідею. До прикладу ірландський драматург Джордж Бернард Шоу публічно захоплював "радянським експериментом", наголошував, що там "немає безробіття", а громадяни – "щасливі". Це лише підігравало ілюзіям навколо успішності соціалістичного устрою. Слідом за ним на аудієнції у Сталіна встигли також побувати німецький письменник Ліон Фейхтвангер, британський футурист Герберт Веллс та багато інших.

Та найбільш злочинною виявилася діяльність Волтера Дюранті, очільник московського бюро газети The New York Times, який свідомо приховував Голодомор в Україні 1932 – 1933 років. Він буквально дезінформував світ, цинічно заперечуючи штучний голод та зводячи геноцид до "тимчасових труднощів". Дюранті фактично розв'язав руки сталінському режиму та став інформаційним щитом для Кремля.

У другій половині 20 століття Радянський Союз також мав цілу армію симпатиків серед західних інтелектуалів, письменників, викладачів та громадських діячів. Більшість із них не були напряму пов'язані з радянськими спецслужбами та навіть не отримували грошей від Москви. І саме це робило їх особливо цінними. Радянська пропаганда працювала найкраще тоді, коли її озвучували не радянські чиновники, а поважні західні мислителі, переконані у власній правоті.


Симона Де Бовуар та Жан-Поль Сартр у московському аеропорту Шереметьєво, 1962 рік / Фото ТАСС, AFP

Одним із найвідоміших прикладів став французький філософ Жан-Поль Сартр. Навіть коли на Заході вже накопичувалися свідчення про ГУЛАГ, політичні репресії та масові злочини сталінського режиму, значна частина лівих інтелектуалів продовжувала бачити в Радянському Союзі насамперед спробу побудувати справедливіше суспільство.

Серед симпатиків Москви в різні роки також були письменники Ромен Роллан, Ліон Фейхтвангер та низка інших впливових діячів європейського культурного середовища.

Дітмар Піхлер

Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu

Те, що вони так любили, було не Радянським Союзом, яким він був насправді. Вони любили свою власну ідею Радянського Союзу. І багато хто з них, коли зрештою потрапляв туди, переживав глибоке розчарування.

Для покоління, яке пережило Першу та Другу світову, соціалізм часто виглядав привабливою альтернативою. При цьому не буквальне його втілення руками радянських функціонерів, а таке от утопічне уявлення про "країну Совєтів", що виникало в головах освічених західних спільнот.

Москва швидко зрозуміла цінність цього явища. Західний професор, який захоплювався радянською системою, був значно кориснішим за чергового дипломата з радянського посольства. Йому довіряли, його цитували, його запрошували на конференції та телеефіри. Його слова сприймалися як незалежна думка.

Після розпаду СРСР могло здатися, що ця історія залишилася в минулому. Радянський Союз зник із політичної мапи світу, але механізми поширення впливу нікуди не поділися. Ба більше, вони виявилися напрочуд живучими.

І якщо раніше Москва працювала через політичні клуби, друковану пресу та університетські кола, то у 21 столітті це місце поступово зайняли YouTube, TikTok, подкасти та соціальні мережі. Саме там сьогодні формується нове покоління західних симпатиків Кремля.

В сучасному світі інформаційна екосистема Кремля вже значно складніша. Вона не має єдиного центру, не завжди координується напряму з Москви й часто працює через людей, які самі не вважають себе частиною російської пропаганди.

Серед найвідоміших західних критиків політики США та НАТО можна знайти людей із дуже різними поглядами. Одні працюють в університетах, інші збирають мільйони переглядів на YouTube, треті будують політичну кар'єру на антисистемних настроях.

Серед найбільш відомих постатей – американський економіст Джеффрі Сакс та професор міжнародних відносин Чиказького університету Джон Міршаймер. Обидва протягом багатьох років критикували політику розширення НАТО та пояснювали російсько-українську війну насамперед помилками Заходу.

Важливо розуміти! Ні Сакс, ні Міршаймер не є російськими агентами й не позиціюють себе як прихильники Кремля. Проте частина їхніх аргументів щодо причин війни регулярно цитуються російськими державними медіа та збігаються з окремими тезами російських дипломатів про те, що саме Захід є головним винуватцем конфлікту.

Саме в цьому і полягає особливість сучасного інформаційного впливу. Для його ефективності не завжди потрібна пряма координація. Достатньо того, що впливовий експерт озвучує думку, яка підтверджує вже заведену картину світу для певної аудиторії.

Популярність цих наративів пояснюється не лише академічними титулами тих, хто їх просуває. Це закладене у просте й зрозуміле пояснення складних міжнародних криз. Якщо проблема полягає не в агресивній політиці Кремля, що розбудовувалася десятиліттями – від часів війн у Чечні та Грузії, а банально в помилках Вашингтона чи Брюсселя, світ знову стає більш логічним і передбачуваним.

На іншому кінці цього спектра перебувають блогери та політичні інфлюенсери. Одним із найвідоміших прикладів є американський коментатор Джексон Гінкл, який відкрито підтримує Росію, Китай та Іран, регулярно атакуючи західні уряди та інституції.


Добірка постів Джексона Гінгла в Х / Джерело INVED.eu

Втім, найбільш показовим є навіть не існування окремих популярних блогерів чи політичних спікерів. Значно важливішим є формування цілих інформаційних екосистем, де подібні погляди постійно підсилюють один одного. Дітмар Піхлер наголошує, що сучасні технології дозволяють швидко об'єднувати людей із різних країн навколо спільних антизахідних наративів.

Дітмар Піхлер

Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu

Раніше для цього були потрібні партії, організації або політичні рухи. Сьогодні достатньо кількох популярних сторінок і алгоритму, який постійно рекомендує схожий контент.

Частина таких спільнот відкрито симпатизує авторитарним режимам по всьому світу. Інші використовують значно м'якшу риторику, але зрештою також приходять до схожих висновків щодо України, НАТО та західних демократій.

Особливо активно такі мережі почали зростати після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а пізніше – після війни в Секторі Гази та загострення ситуації на Близькому Сході. У багатьох випадках саме ці події стали точкою входу для нової аудиторії.

Дітмар Піхлер

Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu

Якщо якийсь канал або сторінка постійно продукує контент, вигідний Росії, його дуже легко підсилити. Боти, мережі акаунтів і штучне збільшення взаємодій змушують алгоритм вважати цей контент популярним і рекомендувати його дедалі ширшій аудиторії.

У результаті користувач може почати зі звичайного ролика про війну в Газі, а вже за кілька тижнів опинитися в інформаційній бульбашці, в якій його будуть переконувати, що саме НАТО винен у війні проти України, Росія лише реагує на загрози з боку Заходу, а авторитарні режими насправді захищають світ від американського чи європейського "імперіалізму".

Особливість цієї системи полягає ще й у тому, що вона не потребує єдиної ідеології. Достатньо спільного ворога. Саме тому поруч в одному інформаційному просторі нерідко опиняються академіки, блогери, конспірологи, політичні активісти та представники радикальних рухів. Вони можуть не погоджуватися між собою майже в усьому, але водночас просувати схожі наративи щодо України, альянсу чи зовнішньої політики США.

Одна з найбільш дивних частин цієї ситуації полягає в тому, що в новій антизахідній інформаційній повістці поруч нерідко опиняються люди, які за інших обставин, навряд чи погодилися б сидіти за одним столом.

Крайні ліві, крайні праві, антиглобалісти та радикальні "антисистемники" дедалі частіше знаходять спільну мову тоді, коли говориться про зовнішню політику Росію.

На перший погляд, це виглядає парадоксально. З одного боку – ультраліві активісти, які десятиліттями виступали проти капіталізму, НАТО та американського впливу у світі. З іншого – ультраправі націоналісти, які ненавидять комунізм, виступають проти міграції та мріють про повернення до традиційного суспільства.

Здавалося б, між цими таборами не може бути нічого спільного. Але коли мова заходить про Росію, ці політичні крайнощі нерідко починають дивитися в один бік.

Для частини радикальних лівих Кремль залишається спадкоємцем держави, яка колись кинула виклик західному капіталізму. Сучасна Росія давно не є комуністичною країною, але для багатьох представників так званого "антиімперіалістичного" середовища вона досі сприймається як сила, що протистоїть США та західному світовому порядку. Тому самому – “однополярному світу”.


Добірка публікацій у соцмережах західних ультралівих спільнот / Джерело INVED.eu

Саме тому в деяких ультралівих колах можна побачити дивне поєднання симпатій до Росії, Китаю, Ірану, Куби, Венесуели або навіть Північної Кореї. Попри величезні відмінності між цими режимами, їх об'єднує одна риса – вони всі конфліктують із Заходом.

Дітмар Піхлер

Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu

Для багатьох із цих людей не має значення, що Росія робить усередині країни. Не має значення вторгнення в Україну. Не має значення переслідування опозиції чи гомофобія. Для них важливо лише те, що Росія є антизахідною державою.

Окрему роль у цій історії відіграють сучасні постколоніальні підходи, популярні в західній академічній спільноті. Початково вони були спрямовані на переосмислення колоніального минулого Європи та критичний погляд на глобальний баланс сил. Та з часом навіть це, як здавалося, позитивне прагнення до саморефлексії починає працювати проти самих західних суспільств.

Колись постколоніальний підхід мав допомагати зрозуміти іншу сторону. Але частина активістів перестала аналізувати ці режими й почала з ними ідентифікуватися,
– пояснює Піхлер.

У такій системі координат будь-яка сила, що конфліктує із Заходом, автоматично отримує певний кредит довіри та симпатії – навіть якщо йдеться про авторитарний режим, який сам пригнічує власне населення.

Втім, не менш цікава історія відбувається на протилежному політичному фланзі. Для частини ультраправих Путін став символом прямо протилежних цінностей. Праві часто розглядають Росію не як спадкоємця Радянського Союзу, а навпаки – як бастіон традиціоналізму, консерватизму та спротиву глобалізації.


Портрет Путіна на мітингу євроскептиків у Римі / Фото Getty Images

Саме тому російський президент Володимир Путін протягом багатьох років мав популярністю серед різноманітних європейських та американських праворадикальних рухів.

Одні бачили в ньому противника ліберальних еліт. Інші – захисника національного суверенітету. Треті – символ боротьби проти наднаціональних структур на кшталт Європейського Союзу.

У результаті виникає парадоксальна ситуація, коли радикальні середовища з протилежних кінців політичного спектра починають говорити схожими словами.

У нас є проросійські ультраправі. У нас є проросійські ультраліві. І дедалі частіше вони сходяться в одному: виступають проти підтримки України, проти наших інституцій і проти ліберальної демократії,
– каже Піхлер.

Виходить так, що люди, які не можуть домовитися практично ні про що, раптом починають використовувати схожі аргументи щодо України. Одні звинувачують НАТО в "імперіалізмі". Інші – у "глобалізмі". Одні бачать у Росії спадкоємця радянської системи. Інші – фортецю традиційного світу.

Дітмар Піхлер

Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu

Українці зробили свій вибір. Вони сказали: ми хочемо бути ближчими до Європейського Союзу. Ми хочемо бути ближчими до НАТО. Ми хочемо бути частиною Заходу. І саме тому багато радикальних антизахідних активістів не згодні підтримати Україну. Українці обрали нас, і саме за це деякі люди ненавидять Україну.

Саме тому сучасний російський вплив не можна пояснити лише пропагандою чи окремими інформаційними кампаніями. Він значною мірою спирається на вже наявні політичні образи, страхи та розчарування всередині самих західних суспільств.

Для України проблема російського впливу на Заході значно ширша за питання репутації. Кожен політик у Вашингтоні, Берліні чи Парижі ухвалює рішення не у вакуумі. Він дивиться на соціологію, реакцію виборців, медійний порядок денний та настрої власної аудиторії. Саме тому інформаційна війна завжди була для Кремля не менш важливою, ніж війна звичайна.

Якщо достатня кількість західних громадян починає вірити, що Україна сама спровокувала конфлікт, що допомога Києву лише затягує війну або що відповідальність за неї потрібно "розділити між усіма сторонами", рано чи пізно це починає впливати й на політичні рішення конкретних урядів.

Тому російські наративи майже ніколи не намагаються переконати західну аудиторію полюбити Кремль. Їхнє головне завдання значно простіше – посіяти сумнів. Потрібно переконати людину, що вона не знає всієї правди. Що "обидві сторони однакові", що відповідальність потрібно розділити, що все значно складніше, ніж здається.

Для західних суспільств цього часто буває достатньо, адже саме свобода думки, розвинена там за роки демократії – часто й несе на меті вміння та бажання ставити щось під сумнів.

Водночас неправильно було б говорити про якусь всесильну російську пропаганду. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну показало й іншу сторону цієї боротьби.

Попри десятиліття російських інформаційних операцій, Україна змогла знайти на Заході величезну кількість союзників серед журналістів, істориків, письменників, військових аналітиків та академічного середовища. На думку Піхлера, одна з причин полягає в тому, що після 2022 року Захід нарешті почав дивитися на Східну Європу не лише через російську оптику.

Дітмар Піхлер

Експерт з дезінформації, головний аналітик центру INVED.eu

Ми дивилися на регіон через Москву. Через Санкт-Петербург. Ми майже не помічали інших народів, які перебували під контролем або домінуванням Росії.


Американський історик Тімоті Снайдер на зустрічі з президентом Володимиром Зеленським / Фото Офіс Президента

Американський історик Тімоті Снайдер став одним із найвідоміших популяризаторів української історії для західної аудиторії. Енн Епплбом роками пояснює природу російського авторитаризму. Аналітики Філліпс О'Брайен, Марк Галеотті та Майкл Макфол регулярно беруть участь у дискусіях про війну та допомагають спростовувати популярні російські міфи.

І це лише найвідоміші приклади. Війна продемонструвала, що правда також здатна формувати власні мережі впливу. Просто вони працюють повільніше, менш емоційно і значно рідше потрапляють у заголовки чи влучають в алгоритми.

Для України це означає, що боротьба за західну аудиторію не закінчується ніколи. Недостатньо лише спростовувати російські наративи. Потрібно розповідати власну історію, пояснювати свою позицію, працювати не лише з друзями України, а й з тими, хто сумнівається.

І головне – не варто намагатися розділити світ на "правильних" і "неправильних" людей. Адже серед тих, хто сьогодні підтримує Україну, можна знайти лібералів і консерваторів, лівих і правих, атеїстів і релігійних, академіків і блогерів.

Зрештою, якщо Росія десятиліттями будувала міжнародні мережі впливу навколо власних міфів, то Україні доведеться будувати власні – навколо фактів. І, на відміну від багатьох авторитарних режимів, у цьому Київ має одну важливу перевагу. Йому не потрібно вигадувати реальність – достатньо просто показати її світові.