СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

Дмитро здобув освіту інженера-педагога, до повномасштабної війни займався туризмом, а тепер дивує львів’ян та гостей міста смачною кавою. Але цим чоловік не обмежується – каже, що любить робити щось незвичне. Крім того, він активно допомагає нашим Збройним Силам.

Зауважте 24 канал збирає історії українців, які втратили дім через війну, але знайшли його знову

До російського вторгнення Дмитро працював із дітьми – організував табір та спроєктував 2 мотузкові парки. Переїхавши в інше місто, він не полишив своєї улюбленої справи, тому вирішив зробити маленький мотузковий парк у Львові. Тепер 5 тарзанок настільки радують дітей, що часом дитячий майданчик поруч залишається порожнім.

Попри те, що у Львові чимало людей уже встигли полюбити його каву, а діти неймовірно радіють новим розвагам, Дмитро мріє про повернення до рідного дому. Історію чоловіка, що надихає і є прикладом для інших, читайте у межах проєкту СВОЇ на 24 каналі.

Наша розмова почалася з того, що Дмитро вирішив пригостити нашу команду артоматною кавою. Кожен із нас міг обрати спеції, які йому до душі. Готуючи каву, чоловік розповідав нам, як з'явився цей метод у давнину. Приготування кави на піску Дмитро називає незвично звичним способом. І вона справді смакує зовсім по-іншому.

Ранок 24 лютого змінив життя всіх українців. Хтось прокинувся від вибухів, а хтось від тривожних дзвінків. Що ви можете пригадати про той ранок? Як дізналися, що почалася повномасштабна війна?

Ми живемо не у Херсоні, а на лівому березі, у містечку Гола Пристань. Біля нього є такий собі дачний кооператив. Ми там живемо кілька років, побудували дім своїми руками. Там і жили собі – діти, ми з дружиною, собака.

Коли того ранку подзвонив мені сусід і сказав, що почалася війна, я, чесно кажучи, спросоння навіть не зрозумів, що відбувається.

До того була паніка серед людей, але я не дивився новини, не слідкував за цим і жив звичним життям, мав плани. Через тиждень нарешті удвох ми мали летіти на Кіпр в похід з дружиною. Через три тижні мали летіти в Туреччину на Лікійську стежку – у мене вже навіть були квитки куплені. І те, й друге не вийшло.

Я опинився у Львові. А чому тут? Моя дружина львів’янка, а відповідно у мене львівська теща. А де львівська теща – там львівська квартира (посміхається).

Тому ми знали, куди їдемо. Ми швидко зібрали все, що у нас було під рукою. Це була 6 або 7 ранку, ще темно. Дзвінок: "Війна". Я розумів географічно: от тут Крим, а через 100 кілометрів, а то і менше – ми, а далі міст через Дніпро. Якщо його б "гепнули", то ми б без варіантів залишилися в окупації. Тому треба було швидко переїхати через міст.

Добре, що діти були навчені швидко збиратися, ми ж з ними ходили в походи – найнеобхідніше вони знають. Швидко закинули в машину рюкзаки, забрали собаку і поїхали. Через півтори години після того, як ми переїхали міст, там почалися активні бойові дії.

Якщо б ми збиралися пізніше, можливо би й не виїхали. Міст той залишився цілий, але тоді ми не знали, чи не зруйнують його. Тому треба було швидко рятувати сім’ю, дітей. Так ми опинилися у Львові. Ми їхали 3 дні. Паніка на дорозі, затори… М’ясорубка була.

Виїзд з регіонів, де йдуть бойові дії, або там, де все тимчасово захопили окупанти – небезпечний і складний. Як вам вдалося виїхати? Що для вас було найстрашнішим тоді?

Ми не розуміли, чесно кажучи. Усвідомлення того, що відбувалося, не було. Пам’ятаю, над нами пролітали ракети. Ми їх бачили. Бачили, як горіла уже всім відома Чорнобаївка – Херсонський аеропорт, з якого я, до речі, мав вилітати на Кіпр.

Аеропорт горить. Паніка, затори на дорогах, люди в шоці просто. Що робити? Як би хто не готувався до війни, до неї ніколи не можна бути готовим. Вона завжди буде несподіваною. І вона шокуватиме. Особливо цивільних.

Після того, як ми переїхали у Львів, почали шукати роботу. З цим було важко, але сім’я велика, треба її прогодувати. Треба допомагати хлопцям з передової. Ми мусимо бути міцним тилом – хтось стріляє, а хтось подає набої. Якщо я не стріляю, тоді я повинен подавати ті набої. Кожен повинен щось робити для перемоги.

Так власне і з’явилася ця штука (кавотяг – 24 канал). Це, напевно, якась певна доля щастя і певна доля цілеспрямованості.

Чи допомагав вам хтось освоїтися у Львові? Розумію, що для дружини це місто не нове, але все ж у таких умовах могли виникати певні труднощі.

Є у мене львівські куми. До речі, цей кавотяг робився у гаражі на Левандівці. Я називаю його "Локомотивний завод "Левандівка", а депо прописки – Херсон. Так навіть на табличці кавотяга написано.

Він має повернутися на Херсонщину, бо там він прописаний.

Як взагалі з’явилася ідея зробити кавотяг?

Була ідея кави на піску. Коли в нас був мотузковий парк, ми вирішили зробити таку собі невеличку кав’ярню.

Ми все робимо і робили натуральне. Спеції натуральні. Все має бути чесно, відкрито, щоб люди бачили, як робиться ця кава. Мені взагалі подобається такий формат інтерактивної кухні. Моє хобі – це кухня.

Я багато років працюю в Карпатах інструктором у лижній школі. Активний відпочинок у Карпатах взимку. Влітку походи, сплави, узимку – Карпати, лижі, санки, бобслей. І там я так само роблю гастро-екскурс. Якщо ми на Закарпатті – повинна бути закарпатська кухня. Могли варити бограч на вогні, щоб кожен був дотичним до цього процесу. Так само це працює тут з кавою – кожен так само може долучитися до процесу, доторкнутися.

І як відбувалося власне конструювання кавотягу? Ви зателефонували куму і сказали: "Маю тут одну ідейку"?

"Чуєш, куме, мені треба гараж на тиждень-два. Пусти, будь ласка, в гараж".

Приїхав туди та й почав працювати. Ось і монометр купив на ринку. Це все така собі стилізація та інсталяція на тему залізниці.

Ця конструкція у мене давно була в голові – котел, труба, відро, в якому підігрівається вода, щоб пришвидшити процес приготування кави. Мені це все нагадує старенького паровоза – труба попереду, котел ззаду.

У мене є ще ідея купити собі картуза такого, як у залізничника. Але зараз дуже спекотно. Коли стане прохолодніше – тоді буде.

Кавотяг у процесі створення
Кавотяг у процесі створення / Фото Дмитра Сивака

Хто ще вам допомагав після переїзду до Львова?

По-перше, я тут не сам. Разом із нами приїхали ще 3 кумів з Херсонщини разом зі своїми родинами. Зараз ми живемо всі разом. Теща напевно дуже рада, але благо, вона просто золота людина.

Один кум знайшов уже собі житло у Львові й переїхав, а з рештою ми і далі живемо разом. З такими цінами і з нашими доходами дещо важко знайти квартиру.

Дмитро почав у Львові власну справу
Через труднощі в пошуку роботи Дмитро вирішив почати власну справу / Фото Назарія Лазура

Ми часто зголошуємося на різні ініціативи. Треба щось допомогти перенести – так, треба розвантажити гуманітарку – так. Так ми разом собі й купи тримаємося.

Я скажу таку річ – я дуже не люблю, коли мені допомагають. Навіть інколи хочеться, щоб ніхто не заважав. Найкраще не заважати. Якщо не будемо заважати, то все само собою буде – і бізнес буде йти.

Я боюся допомоги, бо я себе тоді відчуваю зобов’язаним. Я не хочу бути зобов’язаним, я хочу робити те, що я роблю. Якщо ти неспроможний робити щось – значить ти і не можеш це робити. Хто хоче – той шукає можливості, а хто не може – причини. Я не бачу жодних причин, щоб щось не робити. У мене є 2 руки. 2 ноги, голова, чого б і ні?

Так, немає своїх інструментів, але за невеликі гроші на OLX можна знайти. Мої інструменти залишилися на Херсонщині, але добре, що кум вивіз зварювальний апарат. Апарат є – немає кабелів. Пішли, купили, зварили цей кавотяг.

Чи залишився у вас хтось із близьких чи друзів на Херсонщині?

Так. Мобільний зв’язок дуже поганий – його майже немає. Є іноді інтернет від якихось невідомих провайдерів.

Іноді мої батьки виходять на зв’язок. Вони залишилися там. Та й загалом багато чого мого залишилося там.

Чи не планують батьки якось виїхати з Херсонщини?

По-перше, немає можливості. По-друге, питання куди їхати і як залишити господарство.

Ми пережили лихі-90, а на Херсонщині зараз те саме. І навіть гірше, бо зараз ходять з автоматами. Ми це пережили і маємо це пережити.

Ми переживемо. Відіб’ємо Херсон.

Часто до мене підходять люди і питають чи правда, що у Херсоні всі проросійські, і я питаю: "А звідки ви це все взяли?". Я херсонський, мене знає багато херсонських людей і я багатьох знаю. Ну так, є "ватніки", не буду брехати, але їх там десь 5%. Зараз ситуація яка – більша частина виїхала з Херсона на підконтрольні Україні території. Тобто залишилася менша частина Херсона і концентрація "ватників" зросла. Але попри таку концентрацію, попри те, що туди завезли "тітушок", люди виходять на мітинги під автоматами, продовжують жити і продовжують чекати. Це факт.

Тут наша розмова вимушено перервалася, адже Дмитро на робочому місці, тому зібралася черга охочих посмакувати ароматної кави. Приїхали навіть постійні клієнти. Дмитро розповів, що вони інколи по кілька разів на день приїжджають до нього. Розмови з клієнтами здебільшого починалися з фрази "Добрий день! Вам як завжди?".

Після такої робочої паузи ми продовжили нашу розмову.

До Дмитра на каву приїжджають люди з різних районів Львова
До Дмитра на каву приїжджають люди з різних районів Львова / Фото Назарія Лазура

Львів і кава це фактично синоніми. Чи не було страшно починати тут справу, пов’язану з кавою?

Я розумію, що так сталося, що багато років тому Львів отримав статус кавової столиці України. Але останнім часом, коли дуже багато мережевого або франшизного бізнесу, кава присутня завжди і всюди, але її якість дуже сильно впала.

Назва "кавова столиця" залишилася, але чи знаєте ви багато місць у Львові, де роблять смачну каву? Їх можна, мабуть, на пальцях перерахувати. Я не хочу образити львів’ян або львівську каву, просто це тенденція, яка продиктована зароблянням грошей. Це бізнес. Нічого поганого в цьому немає, і я не претендую на те, щоб мій бізнес перебивав чийсь інший бізнес.

Моя кава міцна і незвична. Вона незвично міцна. І взагалі не всі львів’яни її зараз можуть сприймати. Багато людей приходили сюди, тому що це зараз модно. Прийшли, спробували і такі: "Дякую, але додайте мені сюди літр молока".

Зараз, бачте, яка ситуація. Вона стосується не лише Львова, але, мабуть, і всього світу, де кавові машини стоять навіть у супермаркетах. Ми заходимо в АТБ і бачимо кавову машину. Куди б ми не зайшли, можна побачити кавовий автомат, який навіть без людей робить каву і, чесно, не найгіршої якості. Тут справа в іншому – це (кавотяг – 24 канал) просто альтернатива при звичній каві. У людей є альтернатива і право обирати те, що їм до смаку.

Кавотяг
Кавотяг у робочому стані / Фото Дмитра Сивака

Тому, чесно кажучи, мені не було страшно узагалі. Коли я приїхав з Херсона у Львів – кави я не побачив. "Кавова столиця" України не здивувала мене кавою, на жаль. Є класні місця, але їх мало. Тому ще один кавотяг, який за день обслуговує максимум 100 людей, погоди не зробить.

У вас зараз, мабуть, уже є чимало постійних клієнтів?

Зараз багато людей приїжджають до мене з різних районів Львова не перший раз. Перший раз приїжджають, тому що це модно і розпіарено. Люди приїжджають покуштувати, й одні повертаються, інші – ні.

До мене приїжджають ті, хто цінує. От зараз приїхали хлопці. Вони постійно приїжджають сюди, інколи навіть по 2 – 3 рази на день саме за кавою з кардамоном.

Є такий дуже відомий серіал, особливо у Львові – "Кава з кардамоном", але місць, де такої кави можна випити тут дуже мало. Автомати не роблять такої кави. Треба, щоб було зернятко, справжнє. Ціленьке, щоб його от роздушити. Це окрема культура.

У кожному регіоні України є свій діалект і Львівщина далеко не виняток. Чи виникали у вас проблеми з тим, що, можливо, інколи було важко зрозуміти людей, які приходили?

Філіжанки, коліжанки… По-перше, я швидко вчуся. По-друге, для мене такі мовні речі не є проблемою. Я не соромлюсь перепитати, якщо чогось не розумію. Та й тим паче у мене вже багато років львівська дружина.

Узагалі мені це цікаво. Коли ти щось не дуже розумієш, тоді з’являється певна цікавість. Ми завжди замахуємося на щось більше, ніж ми знаємо зараз. Це рухома діюча сила, яка рухає нас уперед. Ми прогресуємо завдяки цьому.

От бачите, навіть ті самі мотузки (мова йде про тарзанки поруч – 24 канал) – вони просто інакші. Якісь нові горизонти у дітей з’явилися – все, вони вже тут. З часом воно так само набридне і діти гратимуться чимось іншим. Так само й мені було цікаво дізнаватися якісь нові слова, звороти.

Дмитро дивує львів'ян ароматною кавою
Дмитро дивує львів'ян кавою з кардамоном / Фото Назарія Лазура

До слова, про тарзанки. Вони настільки є незвичними для того парку, що на них катаються не лише діти, але й часом дорослі не проти згадати безтурботні роки та повеселитися. Щонайменше наша команда не втрималася від нагоди покататися на тарзанках у львівському парку.

Чесно кажучи, якихось складних слів, яких би я не знав, не було. Хоча ні, брешу, було одне – цінамон, бо замість кориці я додав у каву кардамон. Але нічого, посміялися та й на цьому ситуація вирішалася.

Знаю, що ви зараз активно займаєтеся волонтерством та допомогою нашим військовим. Як ви знаходите час, працюючи щодня?

Раніше я ще й займався фізичним волонтерством – розвантажували фури, вантажили вагони, сортували. Зараз я більше, напевно, віртуально допомагаю. Є інтернет, є купа знайомих. Я займаюся більше організаційною роботою. Я собі працюю до 20:00, о 21:00 я приходжу додому й до 00:30 сиджу в телефоні, організовуємо процеси. Шукаємо тепловізори, передаємо бронежилети, шукаємо каски. Шукаємо гроші, шукаємо сітки і хто зможе їх зробити. Зараз якось так.

Тут нашу розмову перервали чергові клієнти Дмитра, щоправда, вони прийшли не по каву. Дмитро також продає лимонад, який дуже смакує дітям, що граються у парку. Особливо в таку спеку, яка була в день запису нашої розмови.

Та навіть цей, здавалося б такий звичний процес, Дмитро і тут зробив незвичним – він пропонує дітям навмання обирати лимонад із заплющеними очима. Дітям, вочевидь, такий інтерактив подобається.

Ми знайшли, як поєднувати одне й інше. Є можливість заробляти, відповідно є можливість допомагати ще й фінансового, окрім організаційного або руками. Більша частина заробітку з цього кавотягу йде туди. У мене там дуже багато друзів, яких я особисто знаю. І на конкретні частини йде допомога конкретним людям. Мене так само знають особисто багато людей. І вони довіряють моїм знайомим, яких я рекомендую. Якось так і виходить волонтерити.

більшість заробітку Дмитра іде на ЗСУ
Більшість виручених коштів іде на підтримку наших воїнів / Фото Назарія Лазур

Чи з’явилися у вас за час перебування у Львові люди, яких ви можете назвати друзями?

У мене дуже багато друзів, особливо тут. Багато з них – діти. Я живу в цьому районі. Іду собі по вулиці, посміхаюсь і кажу "Добрий день". І це багатьом дітям, мамам з дітьми.

Мені весело дивитися, як ці діти сміються. Бо ми маємо перемогти для них. Не для себе, для них. Якщо ми зараз не будемо знаходити час на дітей, тоді для чого ми воюємо? У них має бути дитинство. Якщо хоча б отак будемо робити, то воно буде. Життя продовжується. Ми маємо жити. Маємо вижити і пережити.

Чи можете ви сказати, що Львів став вашим другим домом?

Я хочу додому. Я дуже хочу додому. Важко мені у Львові.

Дмитро після переїзду у Львів зміг облаштуватися у новому місті, почати власну справу, здобути любов та прихильність дітей, які щодня приходять на тарзанки, має постійних клієнтів, які радо приходять до нього за смачним напоєм. Однак чоловік, як і всі, хто вимушено через війну переїхав, сумує за власним домом та мріє повернутися туди.

Чимало людей вагаються чи варто їм виїжджати зі своїх міст та сіл, інколи навіть бояться. Щоб ви порадите тим, хто зараз на тимчасово окупованій території або в зоні бойових дій?

Давати якісь поради звідси – ми не маємо ні морального права, ні інформаційного. Ніякого права. Ті, хто там залишаються, не є зрадниками. Вони є героями. Треба ставитися до них, як до героїв. Так, є можливість – треба виїжджати. Але є ті, хто не мають можливості.

Розумієте, давати якісь поради, будучи у Львові, чи в Польщі, чи взагалі у Канаді – не треба. Я завжди казав: "Класно бути патріотом України на ПМЖ в Канаді". Найкращий спосіб. А ви отак, під дулом автомата будьте патріотом. Коли херсонці збиралися на мітинги, які ніхто не організовував, ніхто не проплачував, самі особисто збиралися, і їм тикали в пузо автоматом – оце героїзм.

Мені прикро, що дехто вважає, що у Херсоні зрадники чи "сєпари" одні. Ні. Ми маємо бути єдиними, Україна має бути єдина. І коли ми будемо єдині, тоді ми переможемо. Навіть може і війни б не було у нас, якщо б ми були єдині. А коли нас розділяють, через те й війна. Не через "русский мир". Він прийшов, щоб нас поділити, а ми взяли і повелися. І ми самі допомогли тій пропаганді нас поділити. Не потрібно. Зараз дуже актуально бути єдиними.

Мені дуже прикро, коли дехто з українців ділиться на більших українців і менших українців. Ось це дуже прикро. Ми так ніколи не переможемо. Ця війна буде завжди, постійно. Треба цього позбутися, треба це якось викоренити.

Піднімати питання, які нас розділяють, не потрібно. Потрібно шукати не у чому ми відмінні, а в чому єдині. У чому ми однакові, у чому ми будемо разом. Ось це треба шукати.

Херсон - це Україна
Херсон – це Україна / Фото з твітеру ХерсOn

Так, Україна – дуже багатонаціональна країна. Вона велика, вона не може мати один діалект. Не мову, а діалект. У Херсоні говорять суржиком. Я вважаю, що це діалект. У Львові також частково говорять суржиком, але польським. У Луганську – так само суржик, тільки десь туди, інший суржик. І цих суржиків дуже багато. Я багато подорожую і моя професія пов’язана напряму з подорожами. Я там багато з ким спілкуюся, і мені дуже цікаво дізнаватися якісь нові слова, які відрізняють одну територію від іншої. І це круто.

Ми дуже різноманітні. Ми дуже яскраві. І кожен з нас несе оцю яскравість, свій якийсь такий колір. І оця велика палітра українців, вона за рахунок того і є, що ми всі різнокольорові. Ми отакі всі різні. І на цьому треба ставити акцент. Завдяки тому, що ми різні, ми такі класні, ми такі яскраві. Не можна розмальовувати свій лише в один тон. Це буде нудно, правда?

Як я уже зрозумів, очевидним є те, що після перемоги найперше ви повернетеся до рідного Херсона. А що ви робитимете там після повернення?

Дістану діжку самогону свого, поставлю великий казан на березі озера. І ми будемо варити плов і багато пити. А потім підемо в похід.

Щодня новини з Херсонщини дають все більше надії на те, що звільнення міста від російських окупантів от-от відбудеться. Цього чекає вся країна, а особливо ті, для кого Херсонщина – рідний дім.

Зараз частково окуповані Миколаївщина, Херсонщина, Запоріжжя, Донеччина, Харківщина та не здається Луганщина, на околицях якої досі тривають бої. Немає жодних сумнівів, що ми повернемо всі наші території. Повернемо і наш Крим. Повернемо свої домівки. Про цю війну ми згадуватимемо, як про страшний сон, у якому проміннями світла були люди – ті, хто захищав нашу країну, робив усе для перемоги, допомагав тим, хто покинув свою домівку.