У межах проєкту СВОЇ 24 канал поспілкувався з Валентиною про історію її евакуації з Луганщини. Жінка розповіла про допомогу українським військовим, виїзд з Рубіжного та страшні картини, які й досі не може забути.
Не пропустіть Не знаю, як мене не вбили: переселенка з Маріуполя про сварку з кадирівцями і чоловіка в полоні
Валентині – 53 роки. За фахом жінка – бухгалтер, але вже не мала можливості працювати за спеціальністю, тому доглядала бабусю та допомагала їй. До невеличкого міста Рубіжне, що на Луганщині, вона переїхала 4 роки тому з Біловодського району. Там вони з сином придбали квартиру, однак хлопець проживав у Львові.
"Ми дуже багато плакали": як для сім'ї почалася війна у 2014 році
Як ви відчували цю війну з 2014 року?
Знаєте, у нас не було бойових дій. У Біловодському районі, де я проживала, ми їх тільки чули. Син тоді навчався в університеті в Луганську, закінчив 3 курс. Коли почалася війна, він саме складав сесію. А я тоді чула гул літаків та постріли.
Ми дуже плакали. У мене син досить сентиментальний чоловік і ми дуже плакали, було прикро, що все так відбувається.
Чи думали взагалі, що може початися повномасштабне вторгнення?
Я просто не хотіла в це вірити. Я взагалі не могла зрозуміти, що таке сталося і це відбувається у нас так близько.
У Станиці Луганській стояв блокпост, великі мости були зруйновані й нам було дуже чутно всі ці вибухи та постріли. Місце, де я жила, розташоване у низині, тому гулом все проходило, але ми цього не бачили.
А багато моїх друзів проживали у Сєвєродонецьку, вони телефонували й розповідали, як на той час з Лисичанська люди тікали, як перепливали річку у нічних сорочках.
До мене не доходило, що це справді відбувається, тобто мій мозок не сприймав все це. Я не могла повірити чи не хотіла вірити, що це дійсно відбувається.
Захід сонця у Рубіжному до повномасштабної війни / Фото надане 24 каналу
"Люди були як зомбі, не розуміли, що відбувається": про події 24 лютого
Чи пригадуєте, як для вас почався ранок 24 лютого? Як дізнались про повномасштабне вторгнення росії?
Я прокинулася зранку і мені зателефонувала моя знайома й каже: "Валя, набирай воду, почалася війна". Я сиділа у себе в кімнаті й чекала, поки вона скаже, що пожартувала.
Було страшно, але я не могла повірити, що це справді починається повномасштабна війна. Хоча напередодні, коли путін визнав так звані "днр/лнр", як республіки, у мене закрався такий страх, що це неспроста – щось відбудеться. Адже 8 років він їх не визнавав і тут раптом зробив це.
Тож коли 24-го мені зателефонувала знайома і сказала, що почалася війна, я швидко зібралася і вийшла на вулицю. Мені треба було побачити, що відбувається навкруги.
Коли я побачила людей, то це було зовсім інше місто. Всі люди йшли, як зомбі, ніхто не розумів, що відбувається. У нас лунала сирена майже весь день. Ні в кого не можна було запитати, що робити.
Але я не могла розкиснути й пішла до бабусі, бо вона мене чекала. Я дуже відповідальна, якщо сказала, що прийду, то мушу розбитися на друзки, але виконати.
Варте уваги "Я – у безпеці, а рідні тряслися в підвалі": Іван з Бородянки про війну і власну справу у Львові
І от я прийшла до бабусі, а у неї 3 поверх і будинок розташований так, що вікна виходять на проїжджу частину, а навпроти – банки. Біля них були натовпи – люди знімали гроші, у магазинах все зміталося з полиць. Люди були настільки стурбовані та налякані, що все зносилося.
Але були касири, які говорили, мовляв, нічого в нас не буде, чого ви такі налякані. Але ми вже чули постріли, десь щось бахкало.
Мозок не хотів сприймати, я сподівалася, що все зупиниться. Не може ж такого бути, що почнеться повномасштабна війна.
Моя рідна сестра живе у Марківському районі й вона мені телефонує й каже: "Валю, у нас по трасі йде колона російських танків". Я зрозуміла, що буде щось страшне.
"Під кулями возили бійцям гарячу їжу": життя у Рубіжному та допомога ЗСУ
Валентина розповіла, що вони зі знайомою у Рубіжному допомагали військовим та плели сітки на їх потреби й до початку повномасштабного вторгнення. Тож 24 лютого жінки почали готувати їжу для українських військових, які стояли неподалік міста.
Ми почали співпрацювати з тими людьми, які знали, що це наші українські й вони допомагатимуть. Вони почали нам допомагати – хто картоплю дасть, хто буряк, хто капусту, хто олію. Передали нам багато грошей. І ми почали готувати й возити хлопцям за місто, де вони стояли.
Знаєте, коли почалося 24 лютого, воно в мене й досі не закінчується. До виїзду всі мої дні були злиті. Я не пам'ятаю, який був день, що й коли.
Я знала, що мені треба було прибігти вранці до бабусі та допомогти їй – я попередила її доньку, що або я кидаю роботу, бо мушу годувати хлопців, або я допомагаю їй та біжу у своїх справах. Ми це з нею узгодили.
Зверніть увагу "Було страшно зупинитися десь у полі": як Яна із 8-річною донькою евакуювалися з Києва
Ми пекли хліб і пиріжки, варили борщ та винаймали машини й вивозили туди хлопцям. Купували теплі речі, бо було ще холодно.
Одного ранку мені знайома надіслала фото перших "прильотів". Мабуть, це був ще лютий. Десь 26 – 27 лютого. Був перший "приліт" й зруйновано перший будинок.
Було страшно, але мій внутрішній голос, чи Божа поміч, чи якась самоорганізація підказували, що я не повинна розкисати. Я сама собі сказала, що не можу цього робити, мені треба організуватися.
Росіяни вщент знищили Рубіжне / Фото з телеграму Дениса Казанського
Що можете пригадати про спілкування з нашими військовими?
Було дуже шкода їх. Я постійно плачу, коли згадую. Коли ми приїжджали, вони раділи й не вірили, що ми, рубіжани, під кулями та вибухами їдемо й веземо їм гарячу їжу. Тому дуже дякували.
Хлопці – молодці, дуже нас обіймали.
Потім вони вже забороняли до них туди приїжджати й говорили, що це небезпечно. Я пам'ятаю, що у березні поїхала до них востаннє й вони мені сказали: "Пані Валентино, ви мусите виїжджати". Вони вже планували відходити у місто, бо росіяни підходили ближче.
У нас зник зв'язок, не було світла та води. Останні рази я вже збирала сніг і топила його, щоб приготувати їжу. Газ ще був.
Так виглядає "рускій мір" у Рубіжному / Скриншот з відео Квентіна Соммервіля
Чи багато людей у місті лишилося на той момент?
На той час люди ще були й дуже багато. Мало хто виїздив, переважно їхали з Сєвєродонецька. Я бачила фото, тоді ще був інтернет, що у нас робилося на залізничних вокзалах – просто жах. Коли син наполягав, щоб я виїжджала – я боялася того страшного натовпу. Там творилося якесь жахіття.
А потім евакуація з рубіжанського вокзалу припинилася й коли я захотіла виїжджати – шукала перевізника, щоб мене вивезли у Лиман Донецької області. На той час евакуація відбувалася вже звідти.
Мені знайома дала номер телефону перевізника й він нас вивозив. Нас виїжджало 6 людей і ще я вивозила сліпого чоловіка. Я думала він поїде до батька, який живе у Вінницькій області, але ми приїхали у Львів і він залишився зі мною та сином.
Колони спалених машин і нерозірваний снаряд на дорозі: виїзд з Луганщини
Якою була дорога у Львів, як довго ви добиралися?
11 березня я додзвонилася до перевізника і він сказав, щоб завтра ми були готові. Я спиталася о котрій годині ми виїжджаємо, а він відповів, що не може поки сказати, просто треба було бути готовими.
Валентина згадала, коли почалася повномасштабна війна, вона постійно перебувала вдома вдягнена та взута. Навколо все так гриміло, що взагалі з'явився страх роздягнутися, тому вона завжди була напоготові.
З 11 на 12 березня мені знайомий написав повідомлення й попросив збігати вранці до жінки в сусідній будинок, бо в неї розрядився телефон і не було зв'язку. А я заряджала телефон у працівника ДСНС, який жив у будинку поряд й мав генератор. Тоді зв'язку як такого не було, але смс доходили.
Вранці, як тільки почало світати, "Гради" дуже гатили. Це було так страшно. Я вибігла на вулицю, а там була прямо заграва. Я побігла цю жінку попередити, щоб вона лишалася вдома – за нею мала приїхати машина, щоб вивезти її з сином.
Як тільки я забігла додому – приїхав перевізник. Ми сіли, в мене була невелика валізка, я взагалі з собою нічого не брала.
До теми Вони прийшли вбивати і вкрали у нас радість, – сім'я з Маріуполя двічі втратила дім через росіян
Валентина залишила ключ від своєї квартири сусідці. Жінка з кішкою жила на 5 поверсі й дуже боялася, що може "прилетіти", тому попросилася у квартиру до Валентини.
Коли ми виїжджали, били "Гради". Ми їдемо, а над нами все блищить. Сказати, що я боялася, це взагалі нічого не сказати. Мені було страшно розкиснути і просто почати кричати. А ще я боялася, що мене може розбомбити і я не помру одразу. Я хотіла померти одразу, якщо нас розбомбить.
Ми виїжджали через Кремінну й напередодні там був страшний бій, що долітало навіть до нас. Тоді я бачила перших поранених. У сусідній будинок було попадання й швидка, яка тоді ще працювала, вивозила поранених.
Це було, як у військових фільмах, які ми дивилися – поранення, розбиті машини. Я ніби прожила ці 20 хвилин життя у такому фільмі. Ми їхали й бачили танки, які згоріли.
Стояла колона автомобілів, як затор, тільки не на дорозі, а на узбіччі – в обидві сторони. Люди, мабуть, виїжджали й отак у заторі вся ця колона згоріла. Там були тіла людей, діти, багато крові. Поруч все згоріле та розбите – танки, снаряди.
Ми їдемо й бачимо на дорозі снаряд, який не розірвався, а встромився в асфальт посеред дороги. Водій сказав: "Тепер моліться, щоб він не здетонував". Але тихенько проїхав, все вийшло нормально.
Росія зрівняла з землею місто / Скриншот з відео Квентіна Соммервіля
Потім по дорозі почали з'являтися наші хлопці. У мене були якісь продукти – віддавала їм, пригощала. Вони відмовлялися, а я сказала, що ми все одно виїжджаємо, а ви залишаєтесь. Було дуже шкода їх.
Загалом ми виїхали. Нас привезли у село Лиман. Ми наче потрапили в інше життя – там спокійно ходили люди й жили своїм життям, працювали магазини. У нас це все було відсутнє.
Жінці довелося залишити сліпого чоловіка й побігти на вокзал, щоб запитати чи є евакуаційний поїзд. Він вже стояв, тому жінка швидко повернулася за знайомим й вони сіли у вагон. З ними у купе була лише одна людина, тому Валентина спочатку дуже здивувалася, чому так мало людей евакуюються.
І в мене почалася істерика. Там я трималася, не давала собі слабини, щоб розплакатися, а тут я вже почала плакати. Мені не себе було шкода, а що я їду й там залишається стільки наших військових.
"У кожному військовому бачила свого сина": що допомагало жінці триматися
Що вам допомагало морально триматися весь цей час?
Не знаю, я у кожному військовому бачила свого сина. Як мама я мусила допомагати. Мені хотілося допомогти, щоб цього всього не сталося. Здавалося, якщо я буду допомагати, то нічого не станеться. Хотілося, щоб вони були нагодовані, щоб лишалися сильними.
Мені здавалося, коли про тебе хтось піклується, ти відчуваєш, що не самотній, що ти комусь потрібний. Хотілося надати їм якогось стимулу.
Не знаю, чому так, але тоді не було ніякого страху. А коли я сіла в поїзд, мене "накрило" – я просто почала плакати. До мене зайшла провідниця, закрила за собою двері, міцно обняла й сказала: "Ти будеш мені допомагати".
Ситуація кардинально змінилася у Краматорську. Там було багато людей, які намагалися евакуюватися – вони прощалися та плакали. Валентина бігала у вагоні та намагалася допомогти людям, чим тільки могла.
У нас в купе було 20 людей – дорослі, сліпий чоловік, який лежав на верхній полиці, двоє дітей 10 – 12 років і немовля.
Весь час до ночі я допомагала. Вночі у нас була світлоізоляція – все було повністю закрито, не включали нічого. Ми заїжджали вночі в Київ, я боялася, тому що його тоді дуже бомбили.
Жінка поділилася, що її дуже вражали наші волонтери. Вони були на кожній зупинці, від станції до станції. Волонтери забезпечували людей їжею – давали ящики, а там були домашні пиріжки, які хтось сам спік. А також пропонували молоко та суміші для діток.
Це дуже вражало. Мені здавалося, коли почалася повномасштабна війна український народ настільки згуртувався, як одна куля.
Ми їхали 36 годин до Львова, хоча зазвичай дорога тривала 23 – 24 години.
"О 8 ранку з моєї квартири виїхали знайомі, о 14:00 у неї залетів снаряд"
Що ви відчули, коли приїхали у Львів?
Коли приїхала у Львів, мене зустріли діти – син з невісткою. Я дуже плакала. У мене почалося безсоння, було дуже погано й вночі я не могла спати. Я не можу викарбувати зі своєї пам'яті ті картини, що я побачила.
Мені було погано і я не могла впоратися з цим сама, тому син запропонував мені відвідати психотерапевта. Я почала ходити й він питав мене, чим я займалася перед виїздом. Тому порадив займатися у Львові тим самим, щоб відвернути увагу.
Я спитала у невістки, якщо я пектиму пиріжки, чи зможемо ми відвозити їх у Львові на вокзал. І вона сказала: "Звісно, готуйте".
Я пекла різні пиріжки, рогалики, круасани, а вони відвозили волонтерам. Потім був Великдень – я напекла багато пасочок і ми їх розвозили. І якось це давало мені спокій.
Валентина на прогулянці у Львові / Фото надане 24 каналу
Валентина згадала, що через кілька днів після приїзду до Львова, їй зателефонували знайомі дідусь з бабусею з Рубіжного. Жінка іноді допомагала подружжю, бо їм вже було по 85 років, а син жив у Харкові.
Вони розповіли, що їхній будинок вщент згорів – по ньому було 2 прильоти й почалася пожежа, але не було води, щоб гасити полум'я. Літнім людям довелося дві доби ночувати у погребі. Тоді Валентина відправила їх до своєї квартири, де проживала її сусідка.
Я їм сказала йти до мене у квартиру й перебути там, поки шукатиму транспорт, щоб їх вивезти звідти.
Тоді війська вже просунулися в місто й моя вулиця стала лінією розмежування. Російські військові заходили у квартири, виламували двері, заносили свою зброю та стріляли з вікон.
Я весь час шукала транспорт, а перевізники вже боялися під'їжджати до наших будинків, бо там стояли окупанти.
Один чоловік таки зголосився вивезти подружжя з Рубіжного, але літнім людям треба було пройти близько 5 кілометрів від будинку до місця, де він зможе їх забрати. Спочатку подружжя відмовлялося виїжджати, бо йти далеко, а дружина нещодавно пережила інсульт. Вони боялися, що просто не зможуть дійти.
Я сказала, ви розумієте, що ви там загинете, ви мусите йти. Я їх дуже вмовляла. І вони мене послухали.
На щастя, зі знайомими Валентини все добре.
Що найцікавіше – пів на 8 ранку вони вийшли з моєї квартири, закрили її та виїхали. А о 14 годині мені зателефонували й сказали, що у мою квартиру залетів снаряд. Слава Богу, що там нікого не було, що в цій квартирі ніхто не загинув.
У будинок жінки "прилетів" російський снаряд / Фото надане 24 каналу
Зараз Валентина у Львові займається волонтерством у гуманітарному штабі. До нього з Америки надсилають їжу, одяг та засоби гігієни. А вже на місці волонтери відповідають на запити людей, формують посилки та відправляють. Також центр дуже багато допомагає військовим.
Приходжу на "роботу" та якось занурююся й не думаю за квартиру тощо. Просто живу сьогоднішнім днем. Знаю, що треба допомагати та щось робити.
Дуже багато до нас приходить людей зі страшними історіями, вони не знають, що я також переселенка й починають розповідати. А потім розповідаю я й ми плачемо разом.
"Я закохана у Львів": про життя на новому місці
Чи почуваєте себе у Львові в безпеці?
Так. Але спочатку, коли ми приїхали тут теж кілька разів були прильоти. Коли я почула вибухи, то дуже злякалася. Але зараз все ніби тихо та спокійно.
Валентині дуже подобається у Львові / Фото надане 24 каналу
Чи зміг Львів стати для вас "другим" домом?
Знаєте, він вже "другий" дім. Я люблю Львів. У мене ж син тут проживає вже 7 років, я їздила сюди дуже часто. Два – три місяці і я у Львові, знову два – три місяці і я їду.
У мене зараз питають, чи хочу я додому. А в мене такі змішані почуття. Я не прив'язана матеріально до квартири, але сказати, що мені не шкода – це не буде правдою – звісно шкода. Мені 53 роки і я на старості стала так сказати безхатьком. У сина також немає власного житла, він винаймає.
Моя квартира, хоч я і прожила там не дуже довго, але ж робила ремонт, облаштовувала – це частинка мене. У неї вкладена душа, там є щось таке рідне. І коли її розбомбили, я плакала не через те, що це сталося. Мені просто стало її шкода, наче вона якась жива істота – самотня, з відкритою раною і ніхто її не полікує.
І коли в мене запитують, чи хочу я додому – мені б хотілося заглянути у квартиру, але жити там я, мабуть, не зможу. Я стільки смертей там бачила, що повернутися на постійне місцепроживання я не можу. Я не знаю, як моє життя складеться тут, але туди я, мабуть, не повернуся ніколи.
До речі Діти грали в ігри "нас обстрілюють, ховаємось": Маргарита про життя в метро Харкова й евакуацію
Я не ділю Україну – мені навіть не подобається, коли говорять Західна Україна або Східна, немає такого – є Захід України та Схід. А Україна є цілою.
Так що я – вдома. Мені тут добре, подобаються люди – я закохана у Львів. Пропонували виїзд за кордон, але мені чомусь не хочеться.
Для мене Україна, як маленька дитина, хоча ми могутня держава й ми, українці, такі сильні. Але мені так шкода, що нас ображають і загалом, як націю хочуть знищити. Дуже шкода. Тому ніякий закордон мені не потрібен – я чекаю на перемогу тут і вона настане, я в це щиро вірю.
Жінка вважає місто Лева своїм домом / Фото надане 24 каналу
А розкажіть про людей, яких ви тут зустріли, чи стали вони вам близькими?
Переважно люди дуже гарні. У центрі, де я зараз волонтерю, є чоловік та жінка – керівники. Чоловік такого віку, як я, а дружина в нього – молодша. Вони мені настільки стали рідними, як брат та сестра. Вони настільки хочуть всім допомогти та обігріти. Мене оточують дуже добрі люди.
"Як буде твоїм близьким, коли ти загинеш": чому людям варто евакуюватися
Що порадите людям, які бояться лишати рідні домівки та переїжджати в більш безпечні місця?
Ну що порадити – не боятися! Триматися за будівлю? От летітиме снаряд – ти ж не зможеш його рукою схопити. Я розумію людей, які роками жили там, але ж то майно – його можна нажити. Головне – зберегти життя й думати навіть не за себе, а за своїх близьких – як їм буде, коли ти, сидячи там, загинеш.
А ще не боятися людей, бо кажуть, мовляв, там на Західній такі люди… Та чудові люди – приймають, піклуються!
Валентина пригадала, що приїхала у Львів з мінімальною кількістю речей. Однак люди з волонтерського центру забезпечили її усім необхідним. Жінка жартує: "Я приїхала сюди з однією валізкою, а якби зараз почала виїжджати, то, мабуть, треба було б машину замовляти".
Одна бабуся – львів'янка – постійно до мене приходить: "Пані Валентино, я вам вареничків зліпила". Вона знає, що я втратила житло й каже: "Я не можу подарувати вам квартиру, але, як мама – я можу нагодувати вас варениками".
Жінка розповіла, що після її приїзду до сина, всі сусіди запитували, чи нічого не треба та пропонували допомогу. Валентина вражена неймовірними українцями, які завжди готові прийти на допомогу. Тому їй дуже прикро, що радянська пропаганда "забивала цвяхи у голови людям", мовляв, там у Львові живуть "бандерівці".
А я пишаюся тим, що я, як Бандера, відстоюю своє. Я борюся за правду і я борюся за Україну! І я рада, якщо мене так називатимуть.
Так що нехай ті люди не бояться, хто виїжджає і хто ще не виїхав. Багато рубіжан, які не виїжджали, думали за домівки. А треба давати плацдарм для бою, тому що наші хлопці думають за людей, а окупанти – ні, вони просто гатять. У нас місто – невеличке, всього 55 тисяч населення, але росіяни зруйнували все.
Читайте також Нас бомбили літаки, вибухали вакуумні бомби, – переселенець Микола про перші дні пекла у Харкові
І наостанок нашої розмови – що ви зробите, коли ми переможемо?
Не знаю навіть, у мене таке серце, що мені хочеться обійняти усіх наших військових та нагодувати їх – накрити такий великий стіл. Зробити все, щоб вони відпочили. Оберігати їхній сон, бо вони зараз захищають та охороняють наш. Мені хочеться, коли все закінчиться, щоб вони насолодилися відпочинком. Мабуть, я ще дитина.
Я для себе тут у Львові влаштовую день обіймів. Виходжу, наприклад, у п'ятницю на ринок. Там чоловік з села привозить сир, у нього є різні смаки. Я купую багато сиру, він такий маленькими круглими шматочками.
Поряд є військовий госпіталь, там багато військових ходить. І я йду, зустрічаю військового, підходжу й кажу: "Можна я вас просто обійму та подякую?". Обіймаю та пригощаю сиром. Отака я чудна.
Історія Валентини – це приклад незламності та волі українського народу, оскільки ми готові боротися та прийняти будь-які виклики. Але водночас вона про чуйність, материнську любов та велике українське серце. Так, у кожного українця в серці є те, що робить нас єдиними – любов до нашої Батьківщини, віра у перемогу та Збройні Сили України.