Історія про Єдину помісну церкву повторюється – і це лякає

Кожен із нас вважає себе унікальним створінням, а власні проблеми бачаться нам катастрофами вселенського масштабу. Проте це не так.

"Ніщо не ново під місяцем", – так цитував Микола Карамзін Біблію. Йшлося про те, що нічого нового в житті людства не відбувається – все вже було й історія регулярно повторюється. Ми цього не помічаємо, бо маємо коротке життя та ще коротшу пам'ять.

Коли я заглибився в історичні деталі подій навколо української церкви у 1918 році – навіть зловив себе на крамольній думці, що ми з вами насправді живемо чи то в якісь комп'ютерній симуляції на кшталт "Матриці", чи то в дешевому серіалі, де на сценариста грошей не вистачило. Зараз, у 2018 році, все знову повторюються, бо ці сцени – із серій, які вже знімали рівно 100 років тому.

Читайте також: Страшно їхати до Європи

Тоді, у 1918 році, так само як і зараз, тривала війна України із Росією. Як тоді, так і нині Москва вважала Україну своїм сателітом, або ж простіше – ресурсною колонією, населеною людьми нижчої категорії. Так само, як і зараз, у 1918 році українці чинили спротив й намагалися відбити російську агресію – тоді цю боротьбу в Києві очолював гетьман Скоропадський. Але так само, як і зараз, серед українців не було єдності, кожен вважав, що саме він має очолювати країну, мати гетьманську булаву. Замість того, щоб об'єднатися і єдиним фронтом виступити проти наступу більшовицької Москви, наші тодішні українські керманичі ділили між собою владу. Чим це закінчилося для українців – знаємо: розкуркулюванням, голодоморами й ГУЛАГами.

Але зараз про інше. До того, як зникла влада Скоропадського, він встиг ініціювати створення незалежної від Москви Української помісної церкви. Вітчизняні священики 16 грудня 1918 року зібралися на Собор, щоб обрати предстоятеля майбутньої української церкви. Рівно через 100 років, за ініціативи нашого нинішнього гетьмана Порошенка, вітчизняні церковники знову збираються на Собор, щоб обрати предстоятеля майбутньої української церкви. Саме тому й кажу, що мені справді моторошно стало від того, як історія повторюється буквально покроково – все так само, як було і 100 років тому.

Сподіваюсь, що тих історичних помилок наших пращурів ми таки не повторимо й відіб'ємося від російської агресії. Можна було б подумати, що наші сучасники просто підгадали дату нового Собору під події сторічної давнини. Втім, я в цьому не впевнений. Адже, підтвердження того, що нам дають Томос, ми отримали ще в жовтні, тому в наших же інтересах зробити все якомога швидше, оперативно провести Собор, обрати предстоятеля та отримати Томос.

Читайте також: Як протести у Франції впливають на Україну

Але все затягнулося! Знаєте чому? А тому, що торгувалися за посади в майбутній церкві святі наші отці, які спочатку українці, а лише потому священики. Кожен з них бачить себе із гетьманською булавою, тобто із патріаршим посохом. Проте, з тим патріаршим посохом є певні проблеми. Адже Константинополь пропонує Україні лише митрополію, підпорядковану Вселенському патріархату. А це для вже патріарха Філарета є фактично зниженням у посаді. Він хотів бути рівним серед рівних й очолювати незалежну церкву. Отримання сану митрополита і підпорядковуватися Константинополю не підходить Філарету, тому навряд чи він буде балотуватися в очільники нової української церкви.

Хоча саме 90-річний Філарет, як ніхто інший, заслуговує на те, щоби головувати. Але тепер ми маємо щонайменше дві реальні кандидатури від Київського патріархату й обидві гідні того, щоб бути пастирями для української нації. Певен, що 39-річний патріарший намісник Філарета прогресивний митрополит Епіфаній і 52-річний митрополит Луцький й Волинський Михаїл (відомий своєю антиросійською позицією) – гідні того, щоб очолити нову Помісну українську церкву. Хто саме з них таки її очолить, святі отці вирішили сьогодні, але нам з вами скажуть про це лише в суботу, коли в Києві відбудеться православний Собор.

Читайте також: Завдяки чому Ахметов став удвічі багатшим?