Конференція, що проходила 10 – 11 липня, об'єднала уряди, міжнародних партнерів, бізнес і громадянське суспільство, які продемонстрували свою відданість справі відновлення України. І Україна скористалася цією можливістю. Її позицію знову було почуто, і було оголошено чимало нових зобов'язань щодо підтримки. Про це Угіс Сікс пише для par.in.ua, інформує 24 Канал.

Читайте також Пів року потому: Трамп нарешті починає щось розуміти

Як завжди, паралельно з офіційними промовами й у вирі організаційного безладу, який змушував логістику італійських господарів здаватися складнішою за Олімпіаду, відбувалися важливі розмови.

Під час обговорень, у яких я брав участь, знову і знову виринала одна й та ж тема: необхідність впровадження глибшої та стрімкішої реформи публічного управління. Навіть ті учасники, які не мають прямого стосунку до врядування (архітектори, освітяни, підприємці, волонтери, представники громадського сектору) послідовно говорили про те, що повільність реформи публічного управління є головною перепоною для прогресу у своїх сферах. Стійкість державної служби України беззаперечна та викликає велику повагу. Проте,так само, беззаперечною є потреба в її модернізації та зміцненні спроможності.

Окрім основної програми, численні паралельні заходи, тематичні лабораторії та воркшопи стали важливою платформою для глибших розмов. Мене зацікавила одна дискусія – про роль публічного управління у відновленні економіки та залученні інвестицій. Вона й стала відправною точкою для моїх роздумів після конференції, якими хочу поділитися.

Який був фокус уваги?

  • По-перше, все залежить від перемоги. Хоча більшість дискусій на конференції стосувалися відбудови, реформ, фінансової та технічної підтримки, майже всі погоджувалися щодо одного визначального чинника: Україна має перемогти у цій війні. Це спільна мета всіх демократичних країн. Усе інше, йдеться про відновлення, вступ до ЄС, реформи, навіть мир у Європі, можливе лише за цієї умови.

  • По-друге, Україна не держава, що зазнала краху. Попри ворожу пропаганду, ситуація в багатьох сферах надзвичайно позитивна, з огляду на обставини. Є інновації, успіхи та вражаюча стійкість. У публічному управлінні та цифрових держпослугах Україна вже стає прикладом для інших країн, зокрема, й для Італії, що приймала цьогорічну URC25.

  • По-третє, реформу державного управління потрібно продовжувати, і навіть прискорювати. Архітектори, освітяни, бізнесмени, представники громадянського суспільства – майже всі, з ким я спілкувався неформально, вказували на реформу державної служби як на головну "вузьку горловину", яка стримує розвиток інших секторів. Посил був однозначний: саме адміністративна спроможність визначає, чи зможе Україна ефективно використати міжнародну підтримку, залучити приватні інвестиції та посилити свою внутрішню стійкість.

Неочікувані паралелі. Що спільного в України та Італії?

Під час воркшопу з питань врядування проявилися несподівані схожості між викликами, з якими стикаються системи публічного управління України та Італії, попри різний масштаб і контекст.

Схожі виклики у підборі та розвитку фахівців, але різні обмеження для реформ

Обидві країни мають труднощі з забезпеченням потенціалу людських талантів. Обидві потребують державної служби, яка була б більш вмотивованою, орієнтованою на місію та здатною до співпраці. В обох випадках спостерігаються труднощі з залученням нових фахівців і адаптацією до зміни поколінь у публічному секторі, що часто відстає від приватного.

Обом країнам потрібні сильніші HR-спроможності, як у центральних органах, так і в окремих інституціях, оновлені посадові інструкції, а також сучасне навчання, орієнтоване на міжвідомчу співпрацю та розвиток нових навичок. Не менш важливо залучати й кращих лідерів на керівні посади і працювати з системою оцінки ефективності, що дійсно фокусуються на результатах і підзвітності.

І Україна, і Італія зіштовхуються з потребою зміцнювати внутрішні спроможності замість надмірної залежності від зовнішніх експертів. Обом потрібна цифровізація систем управління персоналом і залучення талантів.

Водночас різниця у доступних ресурсах для модернізації державної служби є колосальною. Проблема низьких зарплат, що є критичною для багатьох позицій в Україні, не є настільки актуальною для Італії. Італія має у своєму розпорядженні 1,2 мільярда євро європейських коштів на реформу публічного управління впродовж кількох років. Україна ж змушена проводити реформи у розпал повномасштабної війни.

Україна має більше, що показати у сфері диджиталізації

Потреба у подальшій цифровізації та використанні можливостей штучного інтелекту була ще однією наскрізною темою зустрічі. Хоча Україна вже стає світовим лідером у цифровому наданні послуг громадянам, Італія досягла прогресу, зокрема в масштабному електронному наборі кадрів через єдині цифрові платформи.

Втім, обидві країни наразі лише на початковому етапі застосування цифрових рішень для трансформації внутрішніх процесів державного управління, особливо коли мовиться про міжвідомчі системи та інструменти управління. Повноцінне впровадження ШІ також лише починається в обох країнах.

Розумне вироблення політики та ефективне регулювання: виклик для обох

І Україна, і Італія визнають, що продумане формування політики та якісне регулювання здатні стимулювати інвестиції, зменшувати корупцію та приносити користь громадянам і бізнесу. Проте їхні підходи суттєво відрізняються.

Італія діє більш системно. Дерегуляція та зниження адміністративного навантаження є однією з трьох основ реформування публічного управління. Країна переглядає сотні процедур, щоб скоротити бюрократію та цифровізувати процеси, особливо в тих сферах, що мають значення для економічного розвитку та залучення інвестицій.

Важливо Україна знайшла спосіб, як уповільнити літній наступ росіян

В Україні бюрократії менше, частково завдяки попереднім хвилям модернізації. Але її завдання складніше: країна має одночасно спрощувати регулювання, де це можливо, і впроваджувати нові, розумніші норми, гармонізовані зі стандартами ЄС. Контекст повоєнної відбудови лише ускладнює це завдання.

Лише один приклад: Україні потрібні сучасні будівельні норми, які б не гальмували відновлення житла та інфраструктури. Водночас у неї є перевага, а саме прогрес у цифровізації та потенціал для подальшого зростання.

Окремий виклик України – це масштаб законодавчої роботи, зумовлений реформаторським порядком денним і процесом вступу до ЄС. Це ускладнюється обмеженими спроможностями до вироблення політик у міністерствах, через що країна змушена широко покладатися на зовнішню експертизу. Незавершена реформа міністерств, навіть попри наявні в минулому фінансові ресурси, й надалі гальмує процес і змушує знову й знову залучати зовнішніх фахівців. І мовиться не лише про формальні реорганізації чи зміну організаційних структур, а про брак необхідних навичок, мотивації та культури "можемо і зробимо".

Наступні 3 – 5 років: критичний період трансформації

Українські військові щодня творять дива, і саме завдяки їм у нас є простір займатися тим, у чому ми найсильніші: зміцненням стійкості країни та її модернізацією. Це водночас і можливість, і відповідальність.

Коли я вже повертався додому й переосмислював усе побачене й почуте на конференції, в голові постійно крутилася одна думка: які фундаментальні зміни мають відбутися в системі публічного управління України в найближчі 3 – 5 років, аби витримати темп її руху до ЄС? І як саме їх реалізувати?

Останнє десятиліття реформування публічного управління можна оцінювати по-різному. Хтось говорить про прогрес, інші – повністю його заперечують. Істина, як завжди, десь посередині. Але очевидне одне: те, що не було зроблено за останні 10 років, необхідно встигнути зробити протягом наступних 5. Інакше вже після вступу до ЄС ми не отримаємо всіх тих переваг, які могли б отримати.

Мовиться не про десятки заходів у плані дій, як це часто зручно уявляти бюрократіям, а про якісну модернізацію ядра системи, тобто ті ключові зміни, які зроблять "державну машину" сильнішою, стійкішою, мудрішою та здатною діяти ефективно в умовах постійних змін.

Наступні кроки

Найближчим часом уряд розпочне підготовку нової Стратегії реформи державного управління, і це може стати справжньою можливістю для широкого, змістовного залучення стейкголдерів як у політичній і державній службі, так і поза межами публічного сектору. Це шанс критично переосмислити обмежені результати, досягнуті дотепер, вийти за межі звичних рішень і визначити, де саме потрібне прискорення, і, відповідно, куди мають спрямовуватись політична, фінансова та технічна увага.

Питання не в тому, чи маємо ми ресурси або знання. В України багато відданих друзів і партнерів, готових підтримувати її. І немає браку ні в якісній українській, ні в міжнародній експертизі у сфері цієї реформи.

Справжнє питання, чи зможемо ми перетворити відчуття нагальної потреби в реформі публічного управління, яке так чітко звучало в кулуарах конференції, на сфокусовані та відчутні зміни, що визначатимуть спроможність української держави в наступне десятиліття.

Час поступових змін минув. Майбутнє України залежить від рішучих і сміливих дій у сфері реформи публічного управління. Конференція в Римі це чітко засвідчила.

Тепер час втілювати сказане в життя.