Помилка удаваної величі
В їх уяві Росія існує насправді, а Україна — невзаправді, і просто руки не доходили розсіяти обман. Та химера і сама, на думку тих, хто вірить, повинна розсіятися від наближення реальності.
Читайте також Путін чухає кнопку Судного дня
Самовпевненість масової Росії щодо України тримається не на тому, що Росія має більше літаків і ракет, грошей і людей, а саме на цій дивній вірі у власне існування і чуже неіснування.
Але щоразу, коли руки простягаються розсіяти обман, вони у щось там упираються, і це злить ще більше: що таке, звідки це, там нічого не повинно бути. І звідси потяг саме до руйнації, а не просто до нейтралізації: адже це інше, якого ми не визнаємо, його треба прибрати, щоб так-так, а ні-ні, а не ось це та натомість ні навпаки. Звідси й віра, що насправді те, щоразу упирається Москва — ніяка не Україна (яка ні), а Австрія, Німеччина, кайзер, НАТО, Америка.
Природа російської єресі
Ця дивна віра має багато коренів. Це і спотворена москвоцентрична картина східноєвропейського Середньовіччя та Нового часу, де Київ — предтеча Москви, чиє завдання прокласти шлях і сповістити прихід істинної російської держави.
Цю картину створювали придворні публіцисти та історики (у тому числі якісні, і навіть українські) під потреби російської держави, що формується, з 17 і особливо – з 18 століття. Ця картина, потрапивши до шкільних підручників та бульварної історичної літератури, яку почитає російський пенсіонер (на жаль, іноді в робочий час) вульгаризувалася та спростилася до "Росія є і завжди була, а України немає і ніколи не було".
Це й загалом дуже державоцентрична картина історії, де по-справжньому існують ті народи, які завжди були і є своє держава, інші ледь видно на просвіт. Ну, і що, що в цю картину не вписуються греки стародавні та нові, угорці, євреї (зокрема, й біблійних часів, це в них немає впливу?), вірмени, грузини, поляки, індійці та й самі росіяни.
Вся ця розмова, що Україну вигадав Ленін без відповіді на запитання, навіщо він її вигадав, і чому саме її і саме там, а не держава Урарту чи Ассирію на Уралі. Ну, і якщо Україна реальна, довелося б визнати, що московською радянською імперією всю другу половину 20 століття керували українці, а ставропольський росіянин її прогавив.
Примітивний російський фашизм
Ця картина нерівноцінного існування інших народів легко накладається на презумпцію нерівноцінного існування інших взагалі — той стихійний онтологічний егоїзм, який тут зустрічається часто-густо і помилково приймається за силу, а його відсутність за слабкість. Я одного разу описав його з приводу російської їзди дорогами (яка, до речі, останніми роками стала виправлятися).
Це заперечення рівнозначності чужого існування, заснований буквально на фізіологічному розумінні буття. Це коли людина ніяк не може збагнути, як це інша існує в тому ж самому сенсі, як і вона сама. Я існую дійсно, інші – як би навмисне. Вони не такі ж справжні. Я можу вщипнути себе за руку, за ногу – і мені боляче. А що іншим також боляче – знати про це нічого не хочу. Звідси це одночасне заперечення рівнозначності чужого існування і низький поріг перед тим, щоб заподіяти іншому страждання: адже він не існує в тому ж сенсі, як я.
У нашому випадку це стосується і України як цілого та окремих українок та українців, у командирів проявляється у їхньому відношенні до солдатів, у пропагандистів щодо аудиторії, у роботодавців до працівників, у правителів у відношенні до громадян.
І у громадян щодо себе самим. Зниження чужого онтологічного статусу відображено знижує власний, який трактується у фаталістичному ключі — що навмисне і ретельне уникнення смерті — це гріх, виклик вищим силам, цим не треба займатися, адже все в руках божих і чого бути, тому не уникнути. Це ми добре бачили у пандемію. Тому можна п'яним сісти за кермо і поїхати за добавкою, або завербуватися на війну, де "бог не видасть і свиня не з'їсть", а якщо "видасть", то "від долі не втечеш".
Загинути під час обгону вночі на повороті, у незрозумілому бою, на будівництві без страховки, в епідемії, у бійці — це звичайна людська доля, яку не треба запобігати. Здатність померти та заподіяти смерть як міра реальності.
Претензії до Заходу
Те, як у Росії дивляться на Україну, схоже на те, як у Росії дивляться на Захід. Західне тріпотіння над життям — принаймні своїм і схожим на своє — сприймається як слабкість.
Відсутність нехтування смертю як свідчення занепаду і недостатньої повноважності буття. Адже готовність до смерті йде за критерій справжності існування.
Тобто не лише Україна, а й Захід існує нерівноцінно, не в тому ж сенсі, як готова на смерть Росія.
Вражаючим чином Росія, яка з самогубною наполегливістю домагається рівності із Заходом, робить це з позиції переваги, і вже вважає себе вищою і сильнішою за Захід. І це може призвести до тих самих помилок щодо Заходу, до яких призвело щодо України.
Росія здійснює геноцид української нації – дивіться відео: