На початку осені 1942 року німецькі підводні човни з'явилися біля берегів Африки. "Вовчі зграї" Крігсмаріне вели полювання за кораблями союзників. Про найуспішніший період підводного полювання німців – читайте далі.

Читайте першу частину Битва за Атлантику: як Німеччина кинула виклик Великій Британії

Капітан U-156 Вернер Хартенштейн наближався до особистого рекорду. Тонаж затоплених ним суден становив майже 100 тисяч тонн. Раптом дозорний доповів, що бачить дим. Субмарина збільшила швидкість і пішла напереріз британському допоміжному крейсеру "Лаконія".

Лайнер вирушив у фатальний похід 12 серпня. "Лаконія" вийшла зі Суецького каналу й мала дістатися Великої Британії аж в обхід Африки.


Маршрут лайнера / Фото naval-history

"Лаконія" перевозила майже 2 тисячі італійських військовополонених, яких конвоювали півтори сотні поляків. Також були британські пасажири та екіпаж.

Дочекавшись ночі, німецька субмарина випустила в британський лайнер 2 торпеди поблизу Фрітауна – столиці сучасної Республіки Сьєрра-Леоне. "Лаконія" почала хилитися, і за 3 з половиною години вода повністю поглинула судно.

Коли капітан Хартенштейн зрозумів, що на борту торпедованого судна є союзники-італійці, то кинувся рятувати потерпілих, дістаючи з води не лише військовополонених, а і британців і поляків.

U-156 підібрав близько 400 потерпілих. 16 вересня опулудні над підводним човном пролетів американський "Ліберейтор". Через півгодини Ліберейтор повернувся і скинув 5 чи 6 бомб. Човен мало не пішов на дно.

Атаки американців страшенно розлютили командувача підводним флотом Третього Рейху Карла Дьоніца. Через кілька днів він видав так званий "Наказ Лаконія" або "Тритон нуль".

Своїм наказом Дьоніц забороняв рятувати екіпажі затоплених кораблів, допомагати противникам шлюпками, провізією чи водою. Рятувати дозволяли лише тих потопельників, які володіли цінною інформацією. Також можна було брати в полон капітана й головних механіків.


Затоплений корабель / Фото whyy.org

Так німці, які після інциденту з Атенією в 1939 намагалися дотримуватися призового права, тепер знову відновили необмежену підводну війну.

Більше тут Перший етап битви за Атлантику: Гітлер зробив ставку на гігантів надводного флоту

Щоби протистояти нападам "вовчих зграй" Крігсмаріне, союзники почали застосовувати тактику морських конвоїв. Торгові судна, що перевозили провіант, зброю, обладнання, йшли великими групами. А для захисту їх супроводжували бойові кораблі.

Особливо суворими умовами вирізнялися арктичні конвої, які були життєво необхідними для СРСР. Вони були найшвидшим, але найнебезпечнішим способом обміну вантажами між Америкою й Радянським Союзом. Упродовж усього шляху їх прикривали ВМС Британії, а із наближенням до СРСР приєнувалися сили радянського Північного флоту.

У липні 1942 року арктичний конвой PQ-17 пробирався через суворі води Баренцевого моря, а це була територія морського монстра Третього Рейху – лінкора "Тірпіц". Він облаштував лігво в скандинавських фйордах. Страх перед мисливцем Крігсмаріне так тиснув на командувача арктичними конвоями Дадлі Паунда, що він прийняв рішення, яке обернулося на катастрофу для PQ-17.

Отримавши повідомлення від норвезьких криптографів, що "Тірпіц" знявся з якоря, Паунд дав наказ розсіятися. А есмінці, які супроводжували морський обоз, відкликав, щоб атакувати "Тірпіца".


Паунд дав наказ розсіятися / Фото Wikimedia

Як виявилося, інформація про загрозу була неточною. Торговельні судна опинилися без прикриття і стали беззахисними мішенями для німецьких субмарин і авіації. Крижана вода Баренцевого моря поховала 25 із 35 кораблів конвою й півтори сотні моряків.

Тактика "вовчих зграй" полягала в груповому нападі на конвої. U-боти розгорталися в так звану "завісу". Помітивши ціль, капітан човна повідомляв його координати в сухопутний координаційний центр.

5 таких центрів для підтримки кораблів Крігсмаріне розміщувалися на узбережжі окупованої Франції:

  • у Бордо,
  • Лор'яні,
  • Бресті,
  • Ла Рошелі,
  • Сен-Назері.

Звідти решті субмарин повідомляли про виявлений конвой. Поступово вовча зграя наближалася і стискала в кільце конвой. Субмарини атакували одразу кілька суден, змушуючи противника розпорошувати сили.

Зверніть увагу Вирішальна битва під Капьонгом: як 2 піхотні батальйони зупинили Китайський весняний наступ

Водночас порятунок потопельників відволікав від переслідування нападників. Німці нападали зазвичай вночі. На поверхні хвиль їхні човни мали вищу маневреність. U-боти атакували не лише торпедами, а й гарматами.

Після капітуляції Франції німці отримали прямий вихід в Атлантичний океан і тепер підводні човни могли полювати довше. На французькому узбережжі Деніц побудував доки із бетонними стінами шириною до 7 метрів і з броньованими дверима. Вони стали надійним місцем для ремонту й заправки субмарин та додатковим фактором впевненості для вовчих зграй.

Період із 1940 до 1941 років німці називали "щасливим часом" для Крігсмаріне. За один місяць тоді вдавалося топити 150 – 200 тисяч брутто тонн. Німецькі підводники були елітою збройних сил Третього Рейху. Вдома їх зустрічали як героїв.

Найрезультативніше полювання

Місцем, де морські вовки Гітлера завжди мали, чим поживитися, була затока Святого Лаврентія, де конвої збиралися перед тим, як вирушити з Канади у Великобританію.

Найрезультативнішим полювання акул Крігсмаріне в Затоці Святого Лаврентія було влітку 1942 року. Однак, коли ефект несподіванки розвіявся, німці туди майже не навідувалися. Усього їм вдалося потопити в затоці 23 торговельні судна і 4 кораблі ВМС Канади.

Цікаво Ютландська битва: чому Німеччина затопила власні військові кораблі

Зухвалі підводні мисливці Третього Рейху доходили навіть до узбережжя Сполучених Штатів – були на рейді Нью-Йорка, наближалися до Філадельфії, заходили в Карибський басейн.

"Щаслива година" закінчилася з появою на кораблях союзників сонарів – локаторів, які дозволяли союзникам бачити навіть уночі. Оператор на есмінці посилав радіоімпульси. Вони відбивалися від рубки підводного човна й поверталися на корабель. Оператор міг розрахувати напрям, де перебуває субмарина і відстань до неї.


Локатори дозволяли бачити навіть уночі / Фото nww2m

Німці тривалий час не могли зрозуміти, як противнику вдається виявляти їх на океанічних просторах. Адже в Крігсмаріне такого обладнання не було. Однак конвої все ще залишалися вразливими в так званій "чорній ямі". Мертвій зоні площею кількасот кілометрів всередині Атлантики. Британська та американська авіація туди просто не долітала.