Конфлікт на Близькому Сході як ніколи підіграє інтересам Росії, яка тепер може заробляти шалені суми на продажі нафти. Крім того, протистояння дозволяє Володимиру Путіну відійти від переговорів, адже тепер він не у такому скрутному становищі, щоб погоджуватись на поступки, як раніше.

Однак ні в США, ні в Європі, ні в країні-агресорці не врахували важливого фактора – Україна продовжує нарощувати свої військові спроможності. Росія як імперія вже починає розсипатись. Тому гарантії від США не є важливішими за кращі гарантії, які має Київ – Сили оборони.

Колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба в інтерв'ю 24 Каналу розповів, чому європейцям слід орієнтуватись саме на нашу країну, як Україна може стати другим Ізраїлем і чому Дональд Трамп зараз послабив свої позиції у геополітиці.

Дивіться також "Ми знайдемо і ліквідуємо росіян": інтерв'ю бійця "Артану" про унікальні спецоперації ГУР

Які попередні висновки вже можна зробити з ескалації на Близькому Сході – чи є підстави вважати цей конфлікт довготривалим та таким, що впливатиме на війну в Україні?

Усе вказує на те, що швидкої перемоги не буде. Наскільки довго триватиме війна, залежатиме від двох чинників. Перший – це здатність Ірану виготовляти зброю. Другий – це здатність Ірану імпортувати озброєння. Якщо ці питання розв'яжуть, то війна затягнеться. Якщо ж ні – Іран спробує завершити її через переговори. І ціна, яку він вимагатиме від США та Ізраїлю – збереження режиму аятол, тобто зняття цього питання з порядку денного.

А це означає, що зрештою буде нова війна. Адже режим зрозумів, що за ним уже прийшли та питання його виживання стоїть на кону.

Відповідно, він усе одно тишком-нишком готуватиметься до нового протистояння. Це певний цикл: від інтенсивної фази до менш інтенсивної, і знов до загострення.

Інтерв'ю з Дмитром Кулебою: дивіться відео

Який з трьох сценаріїв розвитку подій в Ірані є найбільш імовірним: затяжні удари з можливим "венесуельським варіантом", виснаження через руйнування економіки та ВПК, чи ескалація до наземної операції зі зміною режиму?

Найімовірніше, ситуація розвиватиметься так, як і зараз – бомбардування з боку США та Ізраїлю триватимуть. Масштабної наземної операції на території Ірану, ймовірно, не буде. Іран час від часу відповідатиме ударами, а ключова лінія фронту пролягатиме через Ормузьку протоку. Саме це той вузол доведеться "розрубати", але для цього необов'язково проводити повномасштабну наземну операцію.

Річ у тому, що Трамп вже міг би заявити, що переміг у війні. Однак він знає, що це не так. Адже його початкова ціль, озвучена на старті, – повстання в Ірані та зміна режиму. Коли на другий день стало очевидно, що повстання не відбувається, а режим чинить опір, він змінив риторику: мовляв, ціль – знищення озброєння, флоту та ядерної програми. Тобто фактично він вже змінив цілі.

У цьому плані він принципово відрізняється від Путіна, який на початку російського вторгнення оголосив максимальні цілі та п'ятий рік війни продовжує наполягати на їх повному досягненні. Натомість Трамп розуміє, що якщо режим зберігається, то війна так чи інакше триватиме. Можливо, це буде не 200 ракет і дронів на день, а 10 – але їх усе одно запускатимуть.

Щоб, наприклад, контролювати Ормузьку протоку, достатньо одного дрона на день, який уражатиме танкер чи будь-який інший корабель. Тому ключове питання – режим. Якщо він зберігається, перемогу оголосити неможливо. Можна казати, що "все знищено", але режим усе одно залишається життєздатним.

Усі, хто думають, що зараз Америка з Ізраїлем усією своєю міццю навалиться на Іран і все знищить, а режим сам складе руки, помиляються. Подивіться: у нас уже п'ятий рік триває війна, по нас завдають масштабних ударів, і все одно ми тримаємося та шукаємо шляхи виходу.

Я не хочу, щоб люди думали, ніби я симпатизую Ірану – я їм не симпатизую. Я вів з ними перемовини, і прекрасно розумію, хто вони такі. Але тут справа не в симпатіях, а в структурних чинниках. Якщо вони існують і дозволяють воювати, війна триватиме. А такі чинники є. Зараз, наприклад, я не бачу загрози для режиму аятол в Ірані.

Повномасштабна наземна операція США в Ірані для аятол буде фактично подарунком. Вони цього чекають і, напевно, хотіли б, щоб вона розпочалася. Бо знають одне просте правило: американський народ дуже нетерплячий і не любить, коли американські хлопці гинуть на незрозумілій для нього землі. Йому подобається, коли літають бомбардувальники, кораблі запускають Tomahawk, все палає, і Америка перемагає.

Тому стратегія Ірану – перемогти не військовим, а політичним шляхом. А для цього треба триматися. Стратегія Америки навпаки – перемогти військовим, а не політичним. Іран прекрасно розуміє, що якщо буде наземна операція, то війна швидко втратить популярність в США, бо мертві морські піхотинці почнуть повертатися додому. Це зробить або Трампа, або вже його наступника більш зговірливим щодо Ірану. От і вся історія.

Хто може приєднатися до операції із захисту Ормузької протоки та потенційного захоплення острова Харг, якщо США вирішить діяти самостійно, враховуючи, що Німеччина, Австралія, Велика Британія, Японія, Франція та Південна Корея відмовились від участі?

Острів Харг має дві компоненти – нафтову та безпекову інфраструктуру. Раніше американці бомбили острів, знищуючи безпекову інфраструктуру, але не чіпали нафтову.

Тепер уявімо, що все змінилося й американці контролюють острів. Запитання: що заважає Ірану методично бомбардувати контрольовану американцями безпекову інфраструктуру? Відповідь – нічого. Іран та США прекрасно розуміють, що нафтову інфраструктуру чіпати не можна, бо це ще більше поглибить енергетичну кризу у світі.

Цікаво! Водночас в ЗМІ з'явилась інформація про те, що США розглядають можливість розгортання тисяч американських військових для забезпечення безпеки Ормузької протоки. Водночас це може стати для Трампа репутаційним ударом, адже серед американців підтримка іранської кампанії низька.

Другий момент. Припустімо, американці зайшли на острів, і повністю його контролюють. Іранці обстрілюють їх дронами та ракетами, але американська ППО успішно все перехоплює і збиває. Далі треба налагодити експорт нафти кораблями. Тут питання: що заважає іранцям за 30 кілометрів від острова, вибачте, "шмаляти" по танкерах? Якщо танкери не ходять, то чим цю нафту перевозити? Тому ця історія не така проста.

Острів Харг дуже схожий на острів Зміїний – історії дійсно подібні. Але ми вже звільнили острів Зміїний, хоча відстань від материка до острова набагато більша, ніж від материкової частини Ірану до острова Харг. Тому дуже багато запитань…

У 2003 році президент США Джордж Буш з'явився на борту американського корабля під час другої кампанії в Іраку. За ним був величезний банер із надписом "Місія виконана", і Америка святкувала перемогу. Саддама Хусейна повалили, війська зайшли в Багдад – здавалося, все скінчено.

Однак ще п'ять років після цього Америка воювала в Іраку і зрештою пішла з ганьбою. Це демонструє, що справа не в простій історії про те, що "ми сильні, ми всіх розстріляємо, розбомбимо, і перемога наша". Все набагато складніше.

Наскільки серйозно слід сприймати заяви Ірану щодо атаки на Україну через допомогу Ізраїлю дронами на тлі війни на Близькому Сході?

Коли лунає запитання, чи вдарить Іран балістичною ракетою по Україні, то це радше демонстраційне питання: мовляв, "ми можемо". Одна ракета може прилетіти кудись, можливо, її перехоплять, можливо – ні. Яка реальна мета Ірану, витрачаючи таку ракету на Україну? Просто показати, що вони можуть? Ну, тоді – вітаємо.

Довідка. Україна відправила групи спеціалістів до Ізраїлю, щоб допомогти протидіяти іранським "Шахедам". На тлі цього в Ірані пригрозили Україні ударами, бо, буцімто, наша країна втягнулась у війну.

Я не знаю, наскільки далеко літає наше "Фламінго" – точно на півтори тисячі кілометрів. Можемо дотягнути до двох тисяч і "пальнути" по Ірану. Але навіщо? Це ж не дитячі іграшки, щоб кидатись на майданчику. Має бути якась політична або військова мета. У Ірану в Україні немає ані військових, ані політичних цілей.

Щодо приєднання Ірану до війни на боці Росії: по-перше, у них до Росії свій "зуб", адже Москва зараз не здатна допомогти їм в тих обсягах, яких вони б хотіли. По-друге, вони прекрасно розуміють, що без них технології "Шахедів" у Росії взагалі б не було. Цей свій "грішок" вони пам'ятають. Тому я не бачу ні військової, ні політичної мети, навіщо їм втручатися.

До того ж у них зараз кожна ракета та дрон на рахунку. У них є багато важливих цілей у своєму регіоні, на які їм потрібно берегти цю зброю.

Чи використовує Трамп іранський фактор для тиску на Сі Цзіньпіна? Які наслідки може мати відкладення їхнього саміту в питанні відносин США і Китаю та ширшого контексту?

Це погана новина для України, що ця зустріч відкладається. Тому що я впевнений, що на порядку денного цієї зустрічі було б питання припинення війни в Україні.

Зупинити Росію, не маючи порозуміння з Китаєм, майже неможливо. В принципі, неможливо, але я оптиміст, тому завжди треба залишати 10% на те, що можливо. У цьому плані нам ця історія невигідна. Чому Трамп відклав ці зустрічі? Найімовірніше, тому що зараз він не в сильній позиції, бо операція в Ірані затягується.

Є версія, що однією з неоголошених цілей цієї війни насправді є зупинка експорту іранської нафти до Китаю. Однак наразі Трамп не контролює цей процес, і не може приїхати з важелем впливу в руках й сказати: "Отримуєш нафту чи ні". Якщо я не помиляюся, це близько 20% імпорту Китаю.

І попри війну, Іран відправляє танкери до Китаю і декілька на Індію. Тому важеля впливу немає. При зустрічі з Сі він не може спитати, що тепер робити. А Сі Цзіньпін може.

Зараз ключове питання – наскільки Китай може допомогти Ірану у розв'язанні двох задач, про які я говорив: виробництво зброї та її імпорт. У випадку з Росією Китай не постачав зброю безпосередньо, але робив усе, щоб Росія могла розвивати свій військово-промисловий комплекс і виготовляти озброєння. Ось це, на мою думку, зараз головна проблема для американців.

Однак я не очікую ескалації в стосунках між Китаєм і США через Іран на цьому етапі. Я думаю, що це буде контрольований процес. А якщо між США і Китаєм немає війни, то й значить немає Третьої світової. Розходимося і спимо спокійно.

Чи може послаблення американських сил через конфлікт в Ірані розв'язати руки Китаю і призвести до військового удару по Тайваню, чи Сі Цзіньпін утримається від такого кроку?

Я не бачу розвитку подій, які б вели до такого сценарію. Китай не перебуває у фазі військових приготувань на тлі війни в Ірані, а у фазі військових моделювань.

Тобто там сидять розумні люди, включили штучний інтелект, і рахують. От, в Америці є певна кількість батарей Patriot. Для Ірану вони забрали їх з Азії, з Тихоокеанського театру. Тепер їхній потенціал у нашому регіоні такий-то. Вони вже вистріляли певну кількість ракет по Ірану, а потенціал виробництва цих ракет обмежений.

Це означає, що здатність забезпечити систему протиповітряної оборони на Тихоокеанському театрі зменшиться через певний час. Просто технічні можливості обмежені: якщо виробляєш 600 ракет на місяць, а вистріляв тисячу – вже мінус 400 ракет. Це означає, що ці ресурси не можна віддати Україні чи Тайваню і водночас зменшити присутність на островах у Тихому океані.

Саме цим зараз і займається Китай: він перевіряє спроможність США вести масштабну та тривалу війну. Наразі Китай бачить, що військово-промисловий комплекс Америки не здатен підтримувати довготривалу кампанію.

Однак очевидно, що якщо буде поставлена така задача, через 2 – 3 роки США зможуть досягти рівня виробництва, достатнього для підтримки.

І тут виникає "вікно можливостей". По-перше, потрібно розв'язати власні задачі так, щоб США не стали достатньо сильними, щоб зупинити китайців у військовому плані. По-друге, залишається відкрите питання: чи справді США планують воювати за Тайвань – на нього немає однозначної відповіді.

Зауважте! Тим часом Китай посилив військову присутність біля Тайваню – майже 30 китайських літаків кружляли навколо острова протягом 14 березня. На тлі цього президент Тайваню закликав збільшити витрати на оборону та захист демократії острова.

Наразі ми не у фазі, коли китайці думають: "Скористаємося тим, що вони відвернулися, і захопимо Тайвань". Однак те, що возз'єднання Тайваню з Китаєм є зовнішньополітичним пріоритетом №1 для Пекіна – це беззаперечно.

Лише за два тижні війни в Ірані Росія заробила близько 10 мільярдів доларів завдяки стрибку ціни нафту. Це, а також часткове послаблення санкцій США, відіграло свою роль. Наскільки серйозним є вплив конфлікту на Близькому Сході на економічну ситуацію в Росії, її здатність фінансувати війну та на майбутню перспективу?

Вся історія про наші перемовини, яка почалася восени 2025 року, трималася на одному припущенні. Воно полягало в тому, що економічні проблеми в Росії перебувають в настільки негативній динаміці, що у Путіна виникає стимул йти на поступки.

Саме тоді Дональд Трамп застосував додаткові санкції проти російської нафти, відмовив індусів від купівлі цієї сировини й все йшло до того, що "зашморг на російській шиї" потроху звужувався. Путін мав це прорахувати й піти на поступки.

А сьогодні Путін завдяки війні в Ірані вискочив з цього зашморгу. У нього з'явилися вільні обігові кошти, якими можна "латати дірки". І він це робитиме.

Тому висновок №1 – переговори на цьому етапі закінчилися. Ще можна зустрічатися, робити заяви, розказувати, що ось-ось буде прогрес, але, на жаль, прогресу не буде. Бо у Путіна нульова зацікавленість. Тобто був навіть не факт, а припущення, а тепер немає і цього. У Путіна все нормально.

Зауважмо, що речник Кремля Дмитро Пєсков нещодавно заявив, що тристоронні переговори України, Росії та США зараз на паузі.

Я вже колись казав, що для того, аби зупинити Росію, потрібна ціна на нафту й стабілізація фронту. Тепер ціна на нафту відпала, залишилася тільки стабілізація фронту. Чи це можливо? Можливо. Ми бачили дії "Хартії" довкола Куп'янська, суміжних підрозділів, бачимо дії Сил оборони на Південному напрямку – ми можемо стабілізувати лінію фронту.

Це те, на чому всім нам треба зосередитися, бо сьогодні передумов для поступок від Росії немає. Я не думаю, що ціна на нафту стабілізується найближчим часом. Росіяни продовжуватимуть заробляти гроші.

Єдиний шанс повернути Росію в стан економічних проблем – це всесвітня глобальна рецесія. Однак якщо вона почнеться, то нам з вами теж буде непереливки. Тому хоч зараз погано, але це краще, ніж глобальне падіння світової економіки. Тоді все почне "сипатися", і ми разом зі світовою економікою.

Помічник Путіна Юрій Ушаков грубо відправив помічників президента Франції, які приїжджали до Москви для того, щоб обговорити залучення Європи до мирних процесів. Чому Європа має принижуватися, їхати до Росії та запитувати у терористів дозволу на участь у перемовинах? Чому Франція так хоче налагодити контакти з Путіним?

Знаєте, є стабільна історія про те, що Україна нібито не суб'єктна. Але у квадраті "США, Україна, Росія і ЄС" – єдиним не суб'єктним гравцем є саме Європейський Союз. І вони від цього дуже сильно страждають.

Дональду Трампу треба говорити з Україною. Він не може цього не робити, бо ми чинимо спротив, відмовляємось капітулювати. А про що йому говорити з Європою? Який предмет розмови у Трампа або у Путіна з Європою? Його немає. А Європа від цього дуже сильно страждає.

Чому саме Франція (налагоджує контакти, – 24 Канал)? Знаєте, у велозмаганнях є жовта майка лідера. Президент Еммануель Макрон тягне її на собі. Він самовільно вдягнув на себе жовту майку політичного лідера Європи. І тягне цю історію.

Також накладається багато різних історичних аспектів про французько-російські стосунки. Я читав лекції у Парижі й мене запитували французи, що я думаю про те, що Макрон намагається відродити діалог з Путіним.

Я їм одразу сказав, що вам плюнуть в обличчя, ви його тихо витрете й підете далі. І нічого не буде. Тому якщо ви шукаєте собі ще одного приниження – продовжуйте, будь ласка. Ніхто нікому не забороняє цим займатися. Але результат буде такий. Воно цим і закінчилося.

Чому все так? Бо Путіну і Трампу немає про що говорити з Європою в контексті України. Єдина спільна тема, яка була в американців з європейцями – це гарантії безпеки. Ця тема відпрацьована. Супер, клас, домовились. Що далі? А Путін взагалі немає про, що говорити. Він бажає знищення Європи так само як знищення України.

Тому спроба європейців повернути собі суб'єктність в переговорному процесі провалилася. На цьому етапі переговори вичерпали себе. У європейців також буде менше бажання знову гратися в цю гру. Вони перебувають у фінальній стадії усвідомлення простого факту, що у світі, в якому вони опинилися, цінуються навіть не гроші, а м'язи. І їм треба "нарощувати м'язи". Коли вони у них будуть, тоді їх поважатимуть.

А м'язи можуть наростити тільки завдяки двом ресурсам – відродження власного оборонного комплексу та інтеграція України. З цього, власне, виникає вся історія про інтеграцію України до складу Європейського Союзу.

До речі, у виданні Politico наголосили, що саме зараз стала очевидною нездатність Євросоюзу відігравати провідну роль у міжнародних справах. Європейці не змогли подолати внутрішні розбіжності, щоб схвалити 90 мільярдів євро допомоги Києву, а також визнали, що не можуть впливати на ситуацію в Ірані.

У нас з інтеграцією в ЄС велика проблема. Думаю, на найближчі 10 років точно. Чи не так?

Та ні. Вийдімо з цього галасу стрічки новин. У нас є одна фундаментальна проблема, коли мовиться про членство в ЄС. Це позиція Угорщини. Якщо після виборів 12 квітня 2026 року, Віктор Орбан залишиться при владі, – нам буде дуже складно з ним про щось домовитися. Це можливо, але дуже складно. Ціна, яку доведеться заплатити, буде просто фантастична.

А далі є дві проблеми, які стоять на шляху нашого членства. Але вони обидві не є фундаментальними. Перша проблема – це зміна процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі, бо очевидно, що правило консенсусу себе вичерпало. У майбутньому його застосовуватимуть лише до дуже вузького кола питань.

А друга проблема – наше сільське господарство, яке є несумісним з сільським господарством Європи. Втім ці проблеми можна розв'язати.

Коли ми чуємо новини, що хтось у Франції, Німеччині заперечив можливість швидкого вступу України, то мовиться саме про швидкий вступ у 2027 році. Це ж не про те, що цього ніколи не буде, чи на це піде 10 років. Це про 2027 рік. Щодо цього справді є питання.

Ви згадали про гарантії безпеки. Нашим єдиним надійним гарантом є Європа, бо зі США виникли проблеми. Восени ми чи не щодня говорили про гарантії безпеки, але дотепер до кінця не зрозуміло, що саме нам обіцяють з боку США та ЄС. Тож на якому ми зараз етапі?

Ми на етапі війни. Гарантії безпеки написані. Офіційно проголошено, що робота над ними завершена, вони десь лежать. І навіть була новина, що росіяни сказали, що вони не проти цих гарантій безпеки.

Кирило Буданов про це розповідав.

Так. Кирило Буданов – це людина, якій можна вірити. Однак гарантії безпеки просто лежать десь у файликах, бо поки немає припинення вогню, то не буде ніяких гарантій безпеки.

Ба більше, я не думаю, що там написано щось революційне, що вас здивує, потішить, і ви скажете, що такого ніколи не було. Але з гарантіями безпеки проблема навіть не в їхньому змісті, а в наявності політичної волі їх виконувати.

Наприклад, ми з вами підпишемо договір, в якому я візьму на себе зобов'язання вас захищати. Я розпишу на десяти сторінках, як саме це робитиму: не відійду від вас ні вдень, ні вночі, фінансуватиму вашу охорону, кібербезпеку та все інше. Ви скажете, що вірите мені, прийдете до своїх колег і скажете, що єдина людина, якій можна вірити, – це пан Дмитро.

Однак потім вас почне переслідувати маніяк. Зрозуміло, ви прийдете до мене, покажете нотаріально завірену угоду й попросите щось робити. Але я скажу, що, наприклад, цей маніяк не наблизився до вас більше, ніж на 10 метрів. А якщо я почну щось робити, заганяти його в кут, тоді він точно нападе.

Потім ви скажете, що він прийшов і штовхнув вас на вулиці, а я відповім, що це ж лише штовхання, він вас не вбив, не порізав, синців немає. А ми ж не хочемо "спровокувати його", щоб була велика війна.

Все це відбувається, коли документ є, а волі нема. Як згенерувати цю волю? Думаю, що це питання бентежить і нашого президента, бо від нас вимагають "суперпоступки", щоб отримати гарантії безпеки. Гаразд, ми їх отримаємо, їх ратифікує Конгрес, але ви думаєте, що Трамп не знайде 120 виправдань нічого не робити, навіть якщо у нього перед очима лежатимуть юридично обов'язкові гарантії для України?

Загалом є ще багато інших запитань, але фундаментальне ось це. Я не кажу, що неможливо згенерувати волю, зробити її стабільною, але все це процес. Ми перебуваємо всередині нього. Станом на сьогодні гарантія безпеки №1 – Сили оборони України. Гарантія безпеки №2 – інтеграція України в Європейський Союз.

Адже тебе по-справжньому захищають тільки коли ти частина сім'ї. Коли ти просто друг, це вже інша модель інвестування у розв'язання твоїх проблем. Ми в Україні повинні нарешті зрозуміти одну просту річ – головним стратегічним союзником України є не Сполучені Штати Америки, а Європейський Союз.

Зверніть увагу! Водночас в Пентагоні нагадали про наявність переговорів з обома сторонами та важливість надання Києву надійних безпекових гарантій. Помічник міністра оборони США Даніель Циммерма наголосив, що досі Росія зберігає значний військовий потенціал.

До речі, дуже смішно, бо коли я говорю це в Парижі, то всі лякаються. А коли в Америці – всі зітхають з полегшенням, мовляв, нарешті українці зрозуміли, що ми не ваші союзники. А в Європі навпаки всі лякаються, бо не знають, як жити без Америки. А треба навчитися. Те про що ми говоримо – це процес. Ми вже на цьому шляху, але шлях займає час.

Історичний досвід показує, що спроби вирватися з російського імперського впливу зазнавали поразки. Що змінилося після 2013 та 2022 років? Що ви думаєте про ймовірний демонтаж з цієї системи? Бо ми розуміємо, що війна не може закінчитися, допоки не зміниться щось всередині самої країни-агресорки.

Це питання на дві години розмови. Однак якщо коротко, то перший пункт полягає в тому, що швидкий кінець імперії можливий тільки у випадку її фізичного знищення та "витравлювання" імперського мислення з людських голів. Це надзвичайно жорстокий історичний процес, який пройшли, наприклад, Німеччина, Японія. Тоді не просто знищили імперію, а на десятиліття взяли під контроль голови людей, виростили декілька поколінь, які не мислять імперськими категоріями.

Другий повільніший шлях – це коли імперія втрачає внутрішню силу і поступово деградує, розпадається. Це шлях, на якому зараз стоїть Росія. Ми бачимо, що свій "дальній кордон" вона вже не змогла втримати. У 2016 році Росія зайшла в Сирію і була ключовим гравцем на Близькому Сході, на неї всі зважали. У 2024 році Росія не змогла врятувати Башара Асада від повстанців, яких підтримувала Туреччина.

У 2026 році Росія не змогла врятувати Ніколаса Мадуро, не змогла врятувати аятолу Алі Хаменеї, її витіснили з Кавказу. Кубу вона теж не зможе врятувати.

Тобто "дальній кордон" імперії вже посипався. Це гарна новина. Погана новина в тому, що так сталося через те, що Росія зосередила всі свої сили в Україні, тож нам від цього не легше. Імперія вже сиплеться, але імперське мислення переживає імперію. Неминуче з'явиться покоління росіян, які захочуть реваншу.

Найімовірніше, що першим місцем, де вони захочуть реваншу, буде Україна. Адже ми вже перемогли у цій війні, бо вижили. Ми завдали найбільш принизливої поразки, яку коли-небудь зазнавала Російська імперія і Радянський Союз у своїй історії.

З 1708 року, після Полтавської битви, коли вони виграли, ніхто ніколи так не принижував Петербург і Москву, як це зробила Україна. Ніхто. Я абсолютно відповідаю за свої слова.

Кримська війна XIX століття не у порівнянні з цим. Чому? Бо Росію принизили ті, від кого вони цього ніколи не чекали. Принизили ті, кого вони зневажали, вважали своїм тилом, утопленим у крові та корупції, адже нашу еліту корумпували, а тих, хто не погоджувався, топили в крові. В імперії завжди були ці два інструменти.

Тому ми повинні будувати свою стратегію з розрахунку на те, що імперське мислення Росії не вдасться викорінити в наступних поколіннях. А це означає, що ми не зможемо говорити про повноцінну нормалізацію стосунків та відчуття власної безпеки.

Ми вже стали на шлях перетворення країни на Ізраїль у сенсі готовності до самозахисту. Однак щоб набути таких спроможностей як Ізраїль, українському суспільству потрібно пройти ще дуже довгий шлях.

Я впевнений, що Україна вже перемогла. Одним тим фактом, що вижила. Ми цього не усвідомлюємо, бо живемо в новинах, а в новинах все погано. Але ми завдали Росії поразки, яку вона нам ніколи не пробачить. Доти поки не станеться щось, що викорінить імперське мислення з російської ментальності, вони житимуть бажанням помститися людям, які зробили таке з "великим російським народом".