В Україні є прошарок людей, що намагаються ухилитися від мобілізації, прикриваючися демократією і правом вибору та забуваючи, що демократія – це не лише про права, а й про обов'язки перед державою. Історичні приклади показують, що жодна війна не обходилася без примусової мобілізації, і це єдиний спосіб виграти війну.

Журналіст і військовослужбовець ЗСУ Павло Казарін в інтерв'ю 24 Каналу розповів про так звану партію ухилянтів, тих, хто з ними заграє та про те, що треба змінити в мобілізації, аби виграти війну. Детальніше про це читайте далі в матеріалі.

Цікаво Чи потрібен Україні експорт зброї: що про це кажуть виробники дронів, військові та волонтери

Цитую вашу статтю: "У нашій країні є слон, якого ми не помічаємо: це "партія ухилянтів". Не кожен чоловік у тилу потрапляє до цієї групи. Одні працюють на оборонку, інші – обслуговують критичну інфраструктуру, треті стоять на обліку і чекають своєї черги на мобілізацію. Але при цьому у нас є 6 мільйонів людей, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця цифра – пряма ілюстрація того, що ухилянтів відчутно більше, ніж військових". Що ви хотіли донести цією статтею і чи була для вас прогнозована критика?

Я нічого не хотів донести. Я описую реальність. Взагалі журналісти описують реальність: ми не гадаємо, іде дощ чи ні. Це роблять експерти. Ми просто дивимось назовні й кажемо, що дощ іде або дощу немає. Так само і тут. Наша країна стикається зі зменшенням притоку людського капіталу до Збройних Сил починаючи з кінця 2022 року. Рекрутинг натепер дає приблизно 5 – 7% від загальної потреби.

У війнах великого формату, як-от Перша чи Друга світова, під час В'єтнамської війни жодна країна не могла обійтися без примусової мобілізації. Коли всі охочі вже вдягнули піксель, країна змушена шукати тих, кого примусово перевдягне.

Зараз ми спостерігаємо, що в нашій країні є величезний прошарок людей, які не стоять на обліку, всіляко намагаються ухилитись від конституційного обов'язку: купують собі фейкове студентство, опікунство тощо. Водночас у них є внутрішнє бажання почуватися на правильній стороні історії – носіями норми, а не винятком з неї.

Інтерв'ю з Павлом Казаріним: дивіться відео

Деякі політики або ті, хто мріють стати політиками, намагаються загравати з цією аудиторією. Наприклад, Олексій Арестович пише розлогий пост, як ухилянту відповісти військовому, якщо той спитає, де ти був під час війни. Також Дмитро Гнап, який звільнився зі Збройних Сил, розповідає, що в армії багато людей і нових вона не потребує, ТЦК такі-сякі. Олексій Гончаренко долучився: або виступає з ініціативою перетворити ТЦК на іншу структуру, або пропонує скасувати примусову мобілізацію й обмежитись рекрутингом, який дає лише 5% від потреби.

У нас є прошарок людей, які не хочуть діяти правильно, і є прошарок політиків, які намагаються їм пропонувати свої послуги. Це дуже небезпечно, бо деякі речі в державі відбуваються не через бажання людей, а попри це. Уявіть партію людей, які не хочуть платити податки, і політика, який каже, що примусова сплата – це погано, і пропонує дати людям вибір.

Усе це можна прикривати демократією, але насправді такий підхід призведе до руйнації держави, як і загравання з людьми, які ухиляються від конституційного обов'язку.

Якщо коротко підсумувати, це виглядає як підігравання росіянам, яким вигідно, щоб мобілізація була зірвана. На вашу думку, чи можна переконати ці 6 мільйонів людей, які ухиляються від мобілізації, змінити свою думку?

Щодо цифри у 6 мільйонів можна сперечатися, скільки з них живуть на окупованих територіях і не мають змоги оновити дані. Але навіть якщо зменшити цю цифру вдвічі, то все одно матимемо 3 мільйони – втричі більше, ніж служить у ЗСУ. Не вірю, що під час великих війн люди можуть бути лише добровольцями.

Ви дивилися фільм "Форрест Ґамп"? Це ілюстрація одного явища в американській політиці. Коли у США почало не вистачати призовників під час В'єтнамської війни, тодішній міністр оборони Роберт Мак-Намара суттєво знизив інтелектуальний і фізичний ценз для призовників, і до армії потрапили люди, які раніше не підходили за певними критеріями.

Один із них був Форрест Ґамп – вигаданий персонаж, але це прототип реальної ситуації. В американській політиці це явище відоме як "деб*ли Мак-Намари", коли через брак призовників довелося переодягати у форму людей, які не підходили за цензом IQ.

Я свідок того, що в історії будь-якої великої війни настає період, коли примусова мобілізація – єдиний спосіб не програти війну. Думаю, що переконати людей просто завтра отримати таку порцію мотивації, щоб самим стати у чергу до ТЦК, – неможливо. Це можливо лише шляхом, скажімо, якщо Верховна Рада збільшить покарання за ухилення від мобілізації.

Якщо Олексій Гончаренко справді хоче допомогти війську, він повинен як народний депутат вийти з пропозицією посилити покарання за ухилянтство. Наприклад, блокування рахунків, позбавлення можливості розпоряджатися майном. Лише тоді Збройні Сили отримають ту кількість людей, яка дозволить нам щонайменше доукомплектувати бригади до 80 – 85%. Тоді Олексій Гончаренко справді зробить свій внесок в обороноздатність держави.

Є люди, які критикують вашу статтю. Кажуть, це неконституційно, порушуються їхні права, вони живуть у демократичній країні та мають право вирішувати. Так само говорять про так званий економічний фронт: хто ж буде підтримувати армію, якщо не вони? Що ви їм скажете на це? Чи буде, що утримувати й де працювати, якщо ми не втримаємо країну?

Я у своїй країні не пропонував жодних обмежень щодо людей, які потрапляють у "партію ухилянтів". Просто констатував, що вона є, і що є певний запит з їхнього боку на політичне представництво, і що є готовність певної кількості політиків цей запит обслуговувати, що, на мою думку, є глибоко шкідливим рішенням.

Ми всі живемо в демократичній державі, але демократія і взагалі інститут громадянства передбачає не лише права, але й обов'язки. Окрім того, щоб мати права, у громадянина є обов'язок, зокрема захищати Батьківщину в той момент, коли їй загрожує повномасштабне вторгнення. Тому критика з боку ухилянтів для мене є цілком передбачуваною.

Вони бояться Збройних Сил і своїх власних страхів, тому що їхні страхи щодо ЗСУ набагато перебільшені у порівнянні з реальністю, яка їх очікує, якщо вони одягнуть на себе форму. Вони готові знецінювати будь-кого, хто каже їм неприємну правду.

До речі Який насправді відсоток негативу до ТЦК: відповідь Сухопутних військ

Вони усі нібито патріоти, а коли будь-який військовий скаже, що у нас дефіцит людей і потрібне поповнення, то цей військовий одномоментно перетворюється на якогось тилового пропагандиста, людину, яка пішла в армію, щоб робити собі політичну кар'єру. У них є шанс піднятися до рівня військових, вдягнувши піксель, але замість цього вони намагаються військових опустити на свій рівень, знецінюючи їх. Цілком очікувано.

Чи не вийде так, що "партія ухилянтів", про яку ви пишете, може набрати якусь кількість голосів у парламенті, якщо гіпотетично уявити вибори. Чи не буде так, що ця партія цькуватиме військових? Чи не вийде у нас взагалі ситуації кардинально зворотної – що ті, хто сиділи в тилу і насолоджувалися мирним життям, потім звинувачуватимуть тих, хто пожертвував своїм здоров'ям?

"Партія ухилянтів" як партійний бренд не з'явиться. Я кажу "партія ухилянтів" більше в метафоричному сенсі. Є сталий вислів "партія війни", так само є "партія ухилянтів". Вони можуть підтримати дуже різних політиків.

Згадаймо, що у 2014 році серед багатьох кандидатів суспільство обрало Петра Порошенка. Гадаю, що величезна кількість виборців обрала його саме через те, що він пообіцяв закінчити АТО за два тижні. Вони сподівалися, що він, як досвідчений дипломат, політик та людина, яка знає російську реальність, зможе домовитися з Владіміром Путіним.

У 2019 році величезна кількість виборців проголосувала за Володимира Зеленського, який так само обіцяв закінчити війну, знайти якийсь компроміс із Путіним.

Я цілком не відкидаю, що після закінчення активної фази бойових дій (я не вірю, що це станеться у 2025 році, але, можливо, наступного року чи через рік), коли прийде час виборів, безліч виборців буде настільки налякана війною, що готова буде проголосувати за людину, яка пообіцяє, що війна ніколи знову не відбудеться. Але чи відбудеться війна, чи ні – залежить не від українських політиків, а від російських, тому що українські політики війну не розпочинали.

Тому я передбачаю, що у певної частини українського суспільства буде величезний попит на пошук у бюлетені прізвища, яке, на їхню думку, убезпечить їх від будь-яких ризиків. Але це знову інфантилізм суспільства. Для того щоб війна не повторювалась, нам потрібно:

  • шукати союзників;
  • вступати в оборонні блоки;
  • нарощувати обороноздатність держави;
  • бути готовими свою державу захищати.

Але аж ніяк не голосувати за якесь прізвище, яке скаже, мовляв, під час мого правління Путін ніколи не наважиться на повторний напад.

Президент України Володимир Зеленський сподівається, що в червні 2026 року війни таки не буде. Що потрібно нам усім зробити, аби дійсно війна закінчилася у 2026 році?

У боксі є таке поняття, як останні раунди, де йде бій на витривалість, де важливо просто не впасти раніше за свого суперника. Що далі продовжується війна, то ближче ми до цих фінальних чемпіонських раундів, коли нам просто треба стояти, тримати оборону і намагатися зробити так, щоб коефіцієнт втрат був не 1 до 3, а 1 до 5 або 1 до 7. Щоб на одного українського героя росіяни втрачали близько 10 своїх бійців.

Врешті-решт цей коефіцієнт призведе до того, що рано чи пізно у них почнуть закінчуватись ресурси. Не люди – людей у них багато, – а техніка, навчені військовослужбовці, боєприпаси. Ми вже зараз бачимо, що половина усіх боєприпасів, які використовують росіяни, – це боєприпаси з Північної Кореї. Спочатку вони віддають свої складські запаси, а потім заходять у виробництво, яке триває певний час.

Росія зараз дуже виснажується для того, щоб захопити бодай 10 квадратних кілометрів української території. І нам потрібно просто не програти цю війну, не впасти раніше за суперника. Тому, звісно, деякі процеси відбуваються не на мотивації, а на дисципліні. Не тому, що усі хочемо, а тому, що нам усім треба вижити. Для цього потрібно йти через небажання окремих людей розуміти важливість цього процесу.

У Росії заявили начебто готові виробляти і запускати по Україні 1000 дронів за добу. Водночас президент Зеленський говорить, що у росіян завдання – виготовляти 500 дронів за добу, і ми також можемо запускати своє виробництво на тому ж рівні – до 500 дронів. На вашу думку, чи дійсно це реальне завдання? У чому зараз у росіян є пріоритет і в чому ми випереджаємо їх?

Я не дуже вірю в 1000 дронів на добу. Ті фахові коментарі, які мені доводилось зустрічати від людей, що знайомі з виробництвом і процесом застосування "Шахедів", "Гераней" тощо, містять сумніви щодо такої кількості. Я теж думаю, що нам не треба вірити кожній російській заяві, як ми не вірили в історію про Київ за три дні.

Щодо нарощування нашого виробництва прогноз цілком логічний, і ми за цим процесом спостерігаємо. Водночас особисто мені хотілося б, щоб держава врешті-решт навела лад у забезпеченні підрозділів якісними FPV, зокрема на оптоволокні. Натепер ми спостерігаємо за відсутністю певної гармонії в цій сфері.

Зверніть увагу Оптоволоконні дрони та дрони-шутери "летючі гармати": з якими проблемами стикаються виробники

Коли тобі від держави заходять дрони, то ти маєш їх доналагоджувати, обслуговувати. А хотілося, щоб було як із Mavic: дістав із коробки, встановив тисячу першу прошивку і можеш ним керувати. Кожен наступний дрон такий самий, як iPhone. Ми всі знаємо, як працюють iPhone: дістав з коробки, трохи налаштувань – і він вже працює.

Інколи з дронами FPV чи FPV на оптоволокні, які заходять нам від держави, доводиться працювати перед тим, як застосовувати. Насправді на четвертому році війни ти втомлюєшся від цих "танців". Хотілося б певної системності, якої досі, на жаль, бракує.

Наскільки нині дійсно недоукомплектована армія, скільки ще нам не вистачає людей?

Я не знаю загальної потреби, її знають, напевно, тільки в Генеральному штабі Збройних Сил. У моїй роті рівень укомплектованості – дві третини. Тобто ще кожного третього я міг би з залюбки до себе мобілізувати, й тоді рота буде укомплектована.

Знаєте, ми вже навіть зараз не говоримо про демобілізацію військових, для забезпечення якої треба, я не знаю, ще додатково 200 тисяч людей. Бог з нею, з демобілізацією. Давайте врешті-решт зробимо домобілізацію. Укомплектуємо бригади до 80 – 85% від особового складу. Бригада, яка укомплектована на 80%, має менше втрат на полі бою, ніж бригада, яка укомплектована на 50 – 60%.

Я хотів би, щоб у цьому році держава розв'язала хоча б це питання. Це збереже життя моїх побратимів і просто дозволить нам краще тримати оборону. Якщо для цього потрібні непопулярні рішення, то робімо непопулярні рішення. Програш війни буде ще більш непопулярним рішенням, ще й і катастрофічним за своїми наслідками. Не тільки з погляду якоїсь електоральної популярності, але і з погляду виживання держави.

Що ви маєте на увазі під непопулярними рішеннями? Наприклад, мобілізація жінок чи щось інше?

Думаю, у нашій країні достатньо чоловіків для того, щоб ми дозволили собі не вести розмову про мобілізацію жінок. Нам просто потрібно не робити мобілізацію справою лише ТЦК, які підпорядковуються Сухопутним військам. Чому це повинні модерувати лише Сухопутні війська, а вся виконавча структура місцевої та центральної влади до цього процесу недотична? Я розумію, що це електорально непопулярний ресурс – модерувати мобілізацію, але в нас немає іншого вибору.

Крім того, на мою думку, треба посилювати відповідальність за нехтування мобілізацією. Ця історія про 17 тисяч гривень штрафу, який сьогодні загрожує ухилянту, – цього недостатньо, давайте відверто. Також треба розв'язувати проблеми з навчанням на БЗВП та з управлінням військами, про які багато хто каже. Тарас Чмут про це каже, інші експерти, фаху яких можна довіряти.

Знову таки 3,5 роки країна тримається, і нам треба протриматися ще рік. Давайте врешті-решт до цього року підготуємось.