Йому дивом вдалось вибратись, але перед тим Микита побачив та відчув весь жах, що вчинили в Маріуполі росіяни. Історію хлопця – читайте в матеріалі для 24 каналу.
Радимо прочитати Розумів, що лечу у заблокований Маріуполь, – історія пораненого бійця про евакуацію з Азовсталі
Весь тиждень, як на голках. Всі чекали, "коли почнеться"
Микиті 22 роки, він працює в IT. Розповідає, що візит до батьків відкладав довго. Однак у лютому, за тиждень до початку вторгнення, таки приїхав з дівчиною в гості. За словами хлопця, цей тиждень був тривожним, усі сиділи на голках і чекали, "коли вже почнеться". Він пригадує момент, як оголосили евакуацію з окупованого Донбасу. Вони з рідними стояли на площі на Лівому березі Маріуполя.
Люди навколо посміхались, наче все добре… А в моїй голові крутилась лише одна думка, що скоро всього цього не буде і це останні моменти, коли можна буде почути тут сміх,
– зізнався Микита.
Однак до останнього дня місто жило на повну. Було багато людей, Микита з сім'єю за цей тиждень встиг побувати у всіх цікавих туристичних місцях Маріуполя. Він відчував власну тривогу, але, так би мовити, у повітрі її не було. Микита з батьком обговорювали новини, і тоді навіть уявити не могли, що щось станеться з Маріуполем.
"Я пам'ятаю як запитав у батька: "Може в Маріуполі щось почнеться і варто поїхати?". І він сказав: "А де цього не буде? Тому чого їхати, залишаємось".
23 лютого дівчина Микити повернулась до Харкова. Він мав їхати з нею, але вирішив залишитись, аби відвідати рідних на кладовищі. Уже в потязі вона розбудила хлопця і сказала, що стріляють росіяни.
Перші дні війни думали, що скоро все закінчиться
За словами хлопця, перші дні були не надто тривожні. Батько Микити працював на "Азовсталі", він взяв 2 вихідних. Думав, що четвер і п'ятниця будуть вихідними, далі субота, неділя і в понеділок вже все закінчиться – піде на роботу.
"Мої батьки молодці, вони заправили машину, можливо, це врятувало нам життя. Вони також закупили продуктів і ми продовжили жити, слідкувати за ситуацією. Вже за декілька днів на Лівому березі (ми тоді жили там) вимкнули світло. Був перший приліт дуже близько до нас. Мені здається, це була авіабомба в якусь школу, що була поруч. Але я не певен, це були ще такі часи, коли в новинах не так обговорювали прильоти, а коли вони були кожні 15 хвилин, уже ні в сиренах, ні в обговоренні цих прильотів не було жодного сенсу".
Світла не було цілий день, тому сім'я поїхала на іншу квартиру. Микита наголошує, що це було ще одне дуже правильне рішення, адже всі родичі та знайомі, що залишились на Лівому березі, не змогли вибратись на підконтрольну Україні територію. Когось під дулами автоматів вивезли в Росію, когось – на окупований Донбас. З депортованими знайомими в Микити є зв'язок, окупанти дали їм картки.
Я не хочу називати це безпекою, але вони живі, й мають зв'язок. Хтось потім зміг вибратись з Росії, з ОРДЛО, а хтось залишився… Друг, що був у Драмтеатрі, коли на нього 16 березня скинули бомбу, виїхав в Росію через Крим, і зараз без проблем її покинув через Прибалтику. Тепер з Польщі їде до Болгарії,
– каже Микита.
Далі сім’я поїхала у квартиру поруч з басейном "Нептун". До речі, там тримали вагітних жінок і людей, у яких не залишилось дому. Росіяни скинули на будівлю авіабомбу. Це було в метрах 200 від будинку Микити. Певний час було світло, сім'я навіть могла дивитись телевізор.
Жили по трохи, слухали прильоти, думали чи це від нас чи по нас. Було досить страшно, але не порівняти з тим, коли зв'язку не стало. Я встигав ще віддалено працювати – до дня, коли в Маріуполі повністю вимкнули світло, тобто до 2 березня".
"Нептун" після авіаудару / Скриншот з відео
Цікаво "Розстріляємо і будете валятися у крові": жителі Мелітополя розповіли про окупацію міста
Все перетворилось на пекло
Микита розповідає, що за кілька днів зник зв'язок, і все перетворилось на пекло.
"Далі почався якийсь нескінченний день, коли сонце інколи сідало, а інколи вставало. Але це нічого не змінювало крім того, що кожен день приносив якесь нове погіршення: або приліт ближче до нашого району, або воду відключили, або газ. Ставало все гірше і єдине, на чому ми жили – це надії, що кляті росіяни нарешті дозволять відкрити коридор і випустять нас. Те, що ти перебуваєш у руках цих людей, якщо їх взагалі можна назвати людьми, і від тебе нічого не залежить, це дуже-дуже важка думка".
Доки сім'я була в Маріуполі, дуже багато людей почали мародерити, підпалювати і знищувати все, до чого ще не підібрались окупанти. Вони палили магазини, виносили звідти речі. Поліція і військові, коли ще були в місті, намагались щось робити, але близько півтора тижня було безкарне мародерство. Мародерів карали, але в ті моменти, коли виносити вже було нічого.
Чому одні люди могли прихистити у себе когось з іншого району, допомагати сусідам чи до кінця слідкувати за порядком, а інші починали мародерити? Лихо й горе відкриває справжнє обличчя людей і не у всіх воно, на жаль, світле,
– констатує Микита.
Проте найстрашніше почалось, коли вимкнули газ, і треба було готувати на вулиці. Щодня з'являлись історії, як по якомусь двору прилетіло і люди, що готували, загинули. Микита дуже переживав за батьків, коли вони готували чи ходили по воду. Там стріляли, але пити ж треба. Каже, що їм ще пощастило, бо поруч з домом було аж 2 кринички. Хлопець чув історії людей, у яких єдині джерела води — це вода з батарей та сніг.
"Ми жили в умовах, коли розуміли, що завжди перебуваємо в небезпеці. Насправді так і було, адже місце, яке я завжди вважав безпечним, тобто наша квартира – її не стало через 10 днів після нашого від'їзду і я не знаю чи ми б вижили після цього прильоту. Там прилетіло у подвір'я перед домом і в нас обвалилась підлога".
Розбомблена квартира Микити у Маріуполі / Фото надане редакції
Люди гуртувались, аби вижити
У квартирі, де жив Микита, були його батьки та дідусь, потім до сім'ї приїхали ще четверо людей зі Східного району, який обстрілювали найінтенсивніше. Є багато історій про те, що люди гуртувались і намагались пережити всі жахи разом, проте, каже Микита, це радше виняток.
"У нас якось всі квартири були самі за себе. Просто в багатьох квартирах жило багато людей, адже у нас район був відносно безпечний і багато містян з Лівого, з Волонтерівки, з інших місць, де було значно небезпечніше, поприїжджали в наш дім. Історій, що в одній квартирі живе вісім чи більше людей було багато".
Усі готували для своїх квартир просто на загальному вогнищі. Разом пилили дерева, збирали все, що можна використати для вогню.
Ми спалили книжку про Кремль, і сподівались, що це візуалізація. З паливом рятувались як могли і в нас ще на районі були люди з бензопилою, які ходили і пиляли дерева по черзі усім дворам,
– продовжує хлопець.
Люди гуртувались, аби вижити / Фото AP
Він вважає, що насправді його сім'ї пощастило, бо чув історії, де люди сидять в укриттях і не бачать сонця тижнями, а люди на "Азовсталі" не бачили його місяцями. Це все дуже страшно для людей, які не були в Маріуполі.
"Найскладніше у всій цій ситуації і я щось схоже відчував, слідкуючи за "Азовсталлю", це просто читати без якоїсь надії. "Сподіватися без надії", – як Леся Українка писала. Я цю фразу повторював кожного дня. Кожного дня лягав спати з думкою, що завтра все буде добре, завтра ми виїдемо, бо якби я з цією думкою не жив, то не знаю як би я міг це витримати. Хтось навпаки не вірив до останнього. Врешті-решт, це закінчилось і зараз, після цього всього, я дуже сильно переосмислив час і дуже ціную моменти."
Микита пригадує, важко дивитись, як щодня у вас стає менше їжі, як у кішки закінчується корм. Коли не знаєш, чи вам цього вистачить, чи доведеться голодувати, бо це може бути і на роки. Зараз він розуміє, що це навряд чи було б на роки, але тоді не міг думати об'єктивно.
Читайте також "Вставай, війна почалася": жителька Маріуполя розповіла про жахи у блокадному місті
Обурювали деякі настрої містян
За словами хлопця, ще декілька років тому всі раділи звільненню міста полком захисників Маріуполя, а тепер дехто чекав, коли вони складуть зброю. Такими були не всі люди, проте й їх було немало.
"Дуже пригнічує, коли більшість людей навколо мене у березні чекали, коли наші вже здадуться, коли закінчиться зброя, набої і росіяни візьмуть місто. Це дуже обурює, але дуже багато маріупольців ставляться до окупантів, до артобстрілів, до авіабомб, до руїни, що вони принесли в місто, як до якоїсь стихії, в якій нема винних. І замість того, щоб говорити про те, що ці потвори наробили, вони звинувачували ЗСУ, полк і всіх інших… Всі постійно були незадоволені, що військові якось не так нас захищають, що здали місто, що ми в котлі".
Микита зазначає, що не чув звинувачень у бік окупантів, які обстрілюють місто, але всі постійно говорили, що, мовляв, нас не так захищають.
Я не хочу нікого звинувачувати, бо розумію, що кожен переживає все по-різному і з таким стресом впоратись дуже важко. Багато людей, з якими я спілкувався вже після того, як виїхав, змінили свою думку, але настрої в Маріуполі були дуже пригнічені,
– ділиться Микита.
Сім'ї повезло, адже бувало, що людей розстрілювали з "Градів": виїзд з Маріуполя
Як розповідає хлопець, батько постійно знаходив якусь гуманітарку чи навіть інформацію, постійно десь ходив. Він потоваришував з депутатом, який роздавав допомогу. Вранці 15 березня районом пройшла чутка, що машини збираються і їдуть на Мелекіне, селище біля Маріуполя. Начебто відкрився коридор. Батько пішов до депутата, який цю інформацію підтвердив.
"Ми зібрались за пів години і поїхали. Це було досить важко, але дякую Богові, що у нас нічого не сталось з машиною і ми змогли на ній вибратись, бо я не знаю, що б ми робили без жодного транспорту. Я не уявляю навіть як сильно нам пощастило, але ми цю машину купили буквально влітку, до того навіть прав ні в кого не було і вона буквально врятувала нам життя."
Тоді Микита вперше побачив повністю розбите місто, але встиг побачити ще цілий Драмтеатр, по ньому прилетіло наступного дня. Це було дуже важко. Сім'я добралась до блокпоста на виїзді з міста, де стояли наші хлопці-військові, тоді була дуже велика черга.
"Ми десь години півтори простояли у тій черзі. Нас випустили і далі аж до зруйнованого мосту до Запоріжжя, де була лінія фронту, це була окупована територія. Ми їхали повз багато блокпостів з росіянами, де всіх зупиняли та перевіряли. Нас не дуже сильно перевіряли, єдине, що в мене галерею в телефоні подивились, їм було цікаво чи є в мене фото їх переміщення, техніки. Я заздалегідь видалив чати, твіттер свій. Було дуже важко перебувати поруч з цими людьми, дивитись їм в очі, говорити з ними."
Микита ще раз наголошує, що їм дуже пощастило, адже його друг, який виїхав в той же день, але пізніше, розповів, що в 100 метрах від нього всю колону почали обстрілювати з "Градів".
Розтрощений росіянами Маріуполь / Фото AP
Важливо Врятуйте, просто врятуйте, – інтерв'ю з дівчиною, яка перебуває під окупацією в Херсоні
Перша ніч без обстрілів та "прильотів"
Першу ніч після евакуації сім'я провела в окупованому Токмаці у родичів. Це була перша ніч з початку вторгнення, коли Микита не чув артобстрілів і прильотів. Хоча хлопець міцно спав, коли був у Маріуполі, тієї ж ночі не зміг зімкнути очей. Наступного дня вони доїхали до Запоріжжя і нарешті побачили, як майорить наш прапор. Микита зізнається: був радий, що хоч щось у цій війні "позаду".
Дякую Богові, русофобом був ще до 24 лютого, але я радий бачити, що все більше людей це усвідомлює… Я відчуваю злість, ненависть. У житті я майже нікого не ненавидів і ні на кого не злився, така я людина, але зараз можу сказати, що ненавиджу 144 мільйони людей,
– наголосив Микита.
"Росіяни хочуть відібрати у нас бажання жити"
Микита розповідає, його останні 2 роки були дуже депресивними. Він нічого не робив й нічого не хотів. Просто існував. Тепер, на фоні ненависті чи стресу, в нього з'явилося завзяття і мотивація покращувати своє життя.
"Жити, жити, жити, тому що вони хочуть відібрати у нас бажання жити, а ми ніколи їм цього не дозволимо. Тому зараз я живу активніше, емоційніше, відкритіше. Я ніколи за це не подякую, тому що їм горіти в пеклі, але я пишаюсь собою, що зміг знайти щось хороше у цьому всьому. Тепер хочу ще більше працювати, щоб донатити і посміхатись навіть крізь сльози."
Хлопець відзначає, що раніше у соцмережах часто можна було прочитати фразу: "Коли жили в Маріуполі, не давав дихати "Азовсталь", а, коли з міста виїхали, далі не дає дихати Азовсталь". Зізнається, що насправді дуже б хотів прокашлятись від важкого повітря, подивитись на небо, затягнуте чорним смогом від усіх цих металургійних процесів. Поскаржитись як воно тхне. Це було бридко, мабуть, але це було життя. Зараз цього життя немає.
"Все, що зроблю після перемоги — це видихну та поплачу"
Спочатку хлопець дуже хотів після перемоги виїхати за кордон. Однак зараз з кожним днем все більше цінує те, що у нас є, і те, що у нас ніколи не заберуть.
"Я зараз розумію, що не хочу втрачати цього, не хочу покидати Україну. Просто хочу взяти стільки, скільки мені країна може дати і віддати все, що я можу віддати їй. Все, що я зроблю після перемоги – це видихну та поплачу… Як я вже казав, треба жити і допомагати настільки, наскільки можеш".
Він додає, що тепер Харків – його улюблене місто. Бо улюблене місто Маріуполь було стерте з лиця землі. Каже, що, скоріш за все, повернеться до Харкова ще до перемоги. Опісля – поїде в Польщу, витратить гроші, аби таким чином подякувати цій країні за допомогу.
"Хочу, щоб усі зрозуміли, що мир та нормальне життя, яке здавалось мені колись чимось базовим і невіддільним – це насправді дуже крихка річ і не думайте, що з вами цього ніколи не буде. Я щиро сподіваюсь, що не буде, але, як показує досвід, вас можуть ненавидіти та хотіти вбити просто за бажання жити", – підсумував Микита.
Автор – Лілія Брезгунова