Зрештою, Чехія – це все ж таки не ведуча країна Старого континенту, й навряд чи можна чекати від інших європейців (за винятком хіба що українців, яких ця історія безпосередньо стосується), що вони цікавитимуться рішеннями чеського Конституційного суду, а тим паче – захочуть їми скористатися та взяти приклад з Крчмаржа. Але – захотіли та взяли. Цього разу вже, власне, не в межах ЄС, а поблизу – в Швейцарії. Керівництво одного з швейцарських приватних коледжів кілька днів тому відмовилося брати на роботу викладачку – громадянку Росії, підкресливши, що це рішення є виразом протесту проти російської агресії проти України та військової анексії Криму.

Мальовнича, гірська Швейцарія, країна банків, найточніших у світі дзигарів та найсмачнішого на Землі шоколаду, завжди пишалася своєю цілковитою політичною нейтральністю. Ця нейтральність є не лише записаною до швейцарського законодавства, а ще й намертво закарбованою до швейцарської політичниї культури. Навіть під час обох світових воєн, які нищили та плюндрували довколишню Європу, коли весь світ розділився на два ворожі табори, які на смерть билися один проти одного – маленька Швейцарія залишалася однаково відкритою для представників обох цих таборів. Вони мали змогу приїздити сюди, тихенько "за кулісами" зустрічатися один із одним, вести переговори, навіть проводити фінансові операції. У Швейцарії здавна ворожі сторони обмінювалися полоненими, шалено шпигували, але ніколи не порушували швейцарського нейтралітету. Самі швейцарці кажуть про себе так: "Коли почнеться Армагедон і сили Добра вийдуть на останню битву проти сил Сатани – Швейцарія залишиться нейтральною!".

Нейтральність – не слабкість

У "гібридній" російсько-українській війні ця країна також довгий час намагалася зберегти нейтральність, але ця нейтральність теж перетворилася на таку собі гібридну. Швейцарія, з одного боку, підтримала антиросійські санкції ЄС, з іншого – протягом останніх років інтенсивніше співпрацює з Росією в інших, несанкційних галузях; з одного боку – унеможливила перебування на своїй території багатьох російських олігархів з їх більш ніж сумнівними грошима (досить згадати, що Швейцарія відмовила в своєму громадянстві чи навіть у дозволі на постійне перебування Роману Абрамовичу), з іншого – її буквально-таки переповнили російські шпигуни всіх гатунків – від "дипломатів під прикриттям" до банальних вбивць а-ля "солсберійських шпілі-вілі".

От саме цей, останній момент і переповнив, здається, чашу швейцарського терпіння. Не лише швейцарська контррозвідка почала масово "вичищати" російських шпигунів з країни, а й в пересічних швейцарців помітно погіршилося ставлення до Росії та росіян. Зрештою, вважають вони, нашу нейтральність слід поважати: ми собі живемо й нікого не чіпаємо, й нас чіпати теж не варто. А ті, хто "живуть по бєспрєдєлу" та не поважають нікого й нічого – матимуть нагоду переконатися, що швейцарська нейтральність базується не лише на переконаннях та красивих словах, а на цілком реальних, міцних засадах: найсучаснішій армії Європи, потужній розвідці та контррозвідці та величезному фінансовому впливові. А також – на переконаннях самих мешканців Швейцарії.

Не беремо росіян

Тепер, здається, й оці самі пересічні швейцарці готові, подібно сміливому чехові Томашеві Крчмаржу, запроваджувати власні, приватні "санкції" проти Росії та росіян. Вони, звісно, не є особливо болючими для Російської Федерації, але для окремих її громадян – цілком помітні. Директор одного з так званих "допоміжних" коледжів Лозанни (тобто, учбового закладу, який пропонує репетиторів та додаткову освіту) відмовив у вакантному місці викладача російській громадянці саме через те, що вона – російська громадянка. І так само, як Томаш Крчмарж, він пояснив свої дії не расизмом чи "русофобією", а політичною антиросійською позицією.

Пані Світлана, мешканка містечка Нойбурга, шукає собі роботу вже чотири роки поспіль, – розповідає про цей випадок швейцарське Інтернет-видання 20minuten.de. Досі вона розіслала безліч заяв та отримала безліч відмов. Але остання відмова стала для неї особливо гіркою: директор "допоміжного" коледжу Institut Issal з Лозанни, куди вона доправила свого листа, відмовив їй персонально.

Дякую вам за довіру (...), – написав він, – але наша філософія не дозволяє нам приймати на роботу вчителів, які походять з країни, що провокує, підпалює громадянську війну, й президент якої бреше та зневажає закон. Ми бажаємо вам удачі.

Звичайно, подібне формулювання мало пані Світлану шокувати. "Всі мої знайомі вважають це абсурдним та неприйнятним. Ще й тому, що сторінка цього інституту є в Інтернеті російською мовою", – заявила вона. Тим не менш, москвичка з Нойбурга не збирається, за її словами, подавати скаргу чи звертатися до суду. В Інтернеті, як вона каже, й без того вже здійнялася неабияка лайка з цього приводу.

Правочинно чи протиправно?

Слід зазначити, що в даному випадку відмова пані Світлані виглядає суттєво інакше, ніж "персональні санкції" Томаша Крчмаржа. Останній, нагадаємо, вирішив запитувати в потенційних клієнтів з Росії, як вони самі ставляться до політики Кремля та до анексії Криму. Московську ж учительку з Нойбурга ніхто ні про що не питав, її власне ставлення до російської політики нікому не відомо й досі – вона про нього мовчить. Таким чином, виникає питання – чи є подібні дії потенційного роботодавця законними та взагалі – виправданими?

Керівництво лозанського інституту Issal вважає, що діяло цілком правильно.

Ми вирішили запровадити санкції проти Росії, тому що офіційно Швейцарія цього майже не робить, – заявив директор цього закладу Мартин Фрайбургхаус.

За його словами, в його інституті працюють представники різних країн та національностей, тож звинувачення в расизмі він рішуче відкидає. Він намагається лише протестувати таким чином проти порушень Росією прав людини та міжнародного права.

Це було єдине рішення, яке ми відшукали, – підкреслює він, – і суть санкцій взагалі така, що від них страждають також і невинні люди.

Тим не менш, зазначає видання 20minuten, з юридичної точки зору ця історія залишається сумнівною. Ремі Вілєр, експерт з питань трудового законодавства Університету Лозанни, зазначив, що будь-яка фірма має право відмовляти будь-якому кандидатові на роботу, але при цьому особисті права кандидата не мають бути порушеними. В даному випадку, на його думку, сталося саме так, тому подібна відмова є незаконною.

Неправильна русофобія?

Що ж, справді можна констатувати, що московська вчителька постраждала за чужу провину: їй відмовили в роботі через те, що Путін – міжнародний злочинець. Але цей випадок чітко демонструє кардинальну зміну ставлення європейців до Росії та росіян. Якщо раніше лише російські пропагандисти розповідали своїй аудиторії про те, які європейці "шовіністи та русофоби", нині, здається, росіян і справді в Європі більш не хочуть бачити. Щоправда, русофобія – це, скоріш, невірний, цілком пропагандистський термін, який вводить того, хто його почує, до омани.

Адже ж "русофобія" перекладається з грецької, як "страх перед росіянами". А якраз страху тут і нема: навпаки, аби запровадити "власні санкції" проти Росії, і чеський пан Крчмарж, і швейцарський пан Фрайбургхаус мали проявити неабияку рішучість – особливо, якщо зважити, що Крчмарж витримав за свої антиросійські переконання 5-річну боротьбу з чеською юстицією, а Фрайбургхаусові судова тяганина ще лише "світить". Тому не слід називати це русофобією: страхом тут і не пахне. Скоріш, правильним буде термін "мізорусія": Росію зневажають, Росією гидують та гребують. А разом з Росією зневажають і росіян.

Ходить Європою такий анекдот: прилітає росіянин до європейської країни й прикордонник на летовищі питає в нього – мовляв, звідки прибули? Той відповідає: "З Росії. Ой, заждіть, почекайте, дайте пояснити! Це не те, що ви подумали!!!".

Два випадки – в Чехії та Швейцарії – це ще, звісно, не тренд. Але "не те думають" про Росію в Європі все більше й більше людей. І в цьому – беззаперечна провина Путіна й його посіпак, тут вже не посперечаєшся.

Читайте також: Паралізована Британія, або "Походеньки мертвої жінки"