Архів
Курси валют
youtube @24
Loading...
google @24
RSS СТРІЧКА
Загальний RSS

Топ новини

Відео новини

Розмова з дружиною легенди армії США Шайло Гарріса: як повернути ветеранів до життя

Шайло Гарріс і його дружина Джеймі Паніззо-Кімболл
Шайло Гарріс і його дружина Джеймі Паніззо-Кімболл / 24 Канал

Джеймі Паніззо-Кімболл – психолог, який допомагає ветеранам американської армії повернутися до життя після повернення з війни.

Її чоловік – Шайло Гарріс – отримав важкі поранення під час війни в Іраку. Його машина підірвалася на саморобній вибухівці, внаслідок вибуху бронежилет буквально розплавився на ньому. Шайло отримав опіки 3 ступеню, втратив вуха, кінчик носа та три пальці. Після того, як лікарі повернули його до життя, дружина допомогла йому зробити це життя повноцінним. Тепер вони навчають цьому інших ветеранів по всьому світу.

Мій чоловік отримав важкі поранення на Світлодарській дузі на Донбасі, внаслідок чого втратив обидві ноги.

Читайте також: Я втратив трьох друзів – і це найбільший опік мого життя, – американський ветеран Шайло Гарріс

Наша розмова із Джеймі – не канонічне інтерв’ю. Це відверта розмова людей, які зіткнулися з однаковими проблемами, про те, як допомогти собі та іншим ці проблеми вирішити.

Що в першу чергу мають усвідомити родини бійців, які повертаються додому з війни?

Оу, не впевнена що є якась одна основна річ для усвідомлення. У нормальному житті ми всі зростаємо, розвиваємось і змінюємось. Є певні речі, які ми визнаємо нормальними. Ці люди поїхали від своїх сімей, вони теж росли і змінювались, але на війні. І це стало для них новою нормою, новим нормальним життям. Вони звикли жити на супершвидкості, бути надпильними, швидко їсти, мало спати, щодня існувати у ритмі "Давай! Давай! Ще! Ще швидше!". Тепер вони мають повернутися та навчитися нового нормального життя. Того, до якого звикли ми.

Для цього потрібно багато терпіння. Вони повертаються травмованими, і тоді вони мають наново навчитися всім тим речам, які потрібно робити щодня. У родині з’являється туга за втратою того життя, яке вони колись планували мати. Тепер все абсолютно змінилося. У моєму випадку чоловік вижив у пожежі. У твоєму – отримав ампутацію двох ніг. Я не думаю, що зараз твоє життя виглядає так, як ти колись планувала. Тепер ми маємо жити життям сповненим терпіння та піклування.

Це не добре і не погано. Це – просто інше життя.

Так. Воно інше.

Чоловік чи жінка, які пішли на війну, звикли відчувати себе воїнами, супергероями, богинями війни. Коли вони приходять з війни – їх потрібно знову повернути до життя. Вони розгублені, вони хочуть відчути себе потрібними. Вони хочуть знову відчути себе надзвичайними.

І як можна допомогти їм знову відчути себе надзвичайними?

Дати їм таку можливість. Не підпускати жалість. Не дозволяти їм бути жертвами. Коли чоловік мав настрій дня "О, бідний, нещасний я", я казала: "Серйозно? Чого б це?". Потрібно наголошувати увагу на тому, що вони можуть робити. Фокусуватися на тому, у чому вони позитивні. Є сенс сходити на групову консультацію. Знаю, що звучить жахливо, але робота з іншими ветеранами, іншими солдатами, їхніми дружинами – це зцілює. Ми з Шайло ходимо на консультації, які є цілющими навіть для мене. Ми самі ведемо терапевтичні групи.

Потрібна любов. Без неї всі інструменти та ресурси просто не працюватимуть. На любов не можна забивати. Не можна здаватись, будьте терплячими.

Коли ми з чоловіком гуляємо, найбільше його зачіпає надмірна увага оточуючих та реакція на його протези. Як правило, люди бачать лише його відсутні ноги, не помічаючи саму особистість…

Розкажу історію. Якось ми родиною пішли в ресторан, нашому сину на той момент було 14 років. За сусіднім столиком сидів маленький хлопчик, який просто не міг відірвати очей від Шайло. Ми чули, як мама робила йому зауваження: "Не дивись так, це неввічливо!". Зрештою наш син підвівся, підійшов до хлопчика, присів біля нього, аби бути з малим на одному рівні, і сказав: "Все нормально. У тебе ж є тато, так? Це – мій тато. Він такий самий, як твій. Просто він був на війні і там підірвався. Але він все ще мій тато. Тому, якщо хочеш запитати щось про нього – давай. Я розкажу все, що тебе цікавить".

Читайте також: Дейнега: Не могу сказать, что война – это слишком плохая штука

Як на це відреагувала мама хлопчика?

Ця леді оцінила його вчинок. Ми не знаємо, що саме вона бачила. Але вона точно не бачила у Шайло батька, чоловіка, людину. Допоки наш син не пояснив цього. І все стало окей.

Тому коли ми виходимо в люди, дивимось на людей максимально дружньо. Ми махаємо їм руками. Якщо ми помічаємо чиюсь надмірну увагу – підходимо просто до цієї людини, з посмішками і кажемо: "Привіт! Я – Джеймі, це – Шайло. Вас щось цікавить? Ми можемо чимось допомогти?".

Потрібно просто дружньо і позитивно реагувати на людей?

Так. Щоб вони не боялись. Якщо ми у банку – питаємо чи людина задоволена сервісом, у ресторані відзначаємо, що людина, здається, замовила щось дійсно смачне, і питаємо, що це. Ми починаємо говорити і знаходимо якісь доречні питання, аби люди розслабились і побачили, що ми – лише люди. Привітність роззброює.

Виходить, немає різниці у тому, як реагують на ветеранів із травмами у США і Україні?

Жодної. Реагують однаково скрізь. У США є два великих військових госпіталі – у Сан-Антоніо та Вашингтоні. Там місцеві жителі звикли до людей з ампутаціями, опіками чи іншими травмами. Як і люди, які живуть у районах, де базується багато ветеранів та їхніх родин. Але коли ми опиняємось за межами цих територій, особливо – у маленьких містах чи сільських місцевостях – люди дивляться на нас саме так, як ти зараз описала.

Знаєш, не думаю що на нас, чи на вас із чоловіком дивляться з відразою. Скоріше у цих поглядах – цікавість, страх і сором.

Коли я зрозуміла, що моє сімейне життя виглядатиме не зовсім типово, найпершим я усвідомила: тепер не маю права забувати про себе…

Браво! Це усвідомлюють не всі і не завжди швидко. Дружини ветеранів, чоловіки жінок-військовослужбовців, які повернулися із травмами, хочуть допомогти, підтримати і врятувати того, кого люблять. Коли на цьому зосереджуєшся, важко пам’ятати про себе і дбати про себе. Тому я завжди акцентую на самопіклуванні. Коли не дбаєш про себе – не можеш бути хорошим для когось іще. Коли відчуваєш втому, вигорання і фрустрацію – на це потрібно звернути увагу.

Ми – жінки. У нас бувають гормональні збої, у нас є місячні цикли, ми вагітніємо, втомлюємось, старіємо і переживаємо все те, що відбувається із тілом кожної жінки протягом життя. Плюс, тепер ми отримуємо додатковий стрес через наших чоловіків, які отримали травми, ми отримуємо стрес через дітей, яких потрібно виховати, ми отримуємо стрес через зростаючі ціни та платіжки, за якими потрібно сплачувати. Плюс ми маємо готувати сніданок, обід і вечерю, ходити на покупки, прибирати, ходити на роботу. Ей, на все це потрібно багато сил! Якщо ти не будеш дбати про себе – сил не буде. Якщо забути про себе – неможливо витягти все це і лишитись при здоровому глузді. Тому темі самопіклування я приділяю дуже багато уваги.

У тебе як виглядає оце піклування про себе?

Я займаюсь йогою. Розумієш, я завжди контролюю, щоби все, що ми робимо разом, приносило задоволення всім. Чи ми катаємось на велосипедах, чи ми йдемо в магазин, чи ми йдемо гуляти, чи ми збираємо яблука в саду – що би ми не робили, я маю подбати про те, аби всім було круто і весело. Але перед тим, як я зроблю так, щоб всім було добре, я маю зайнятись собою.

Коли відчуваю, що вже все і сили закінчуються, я кажу: "Стоп, зараз буде мій час для мене". Двері нашої спальні не закриваються ні вдень, ні вночі: до нас можна зайти будь-кому з родини у будь-який час. Але коли я закриваю двері спальні і кажу, що це мій час на себе – не варто навіть стукати до кімнати. Виключенням може стати лише пожежа чи якщо хтось стікає кров’ю. Мої діти знають, що з усім іншим вони мають впоратись самі. Коли двері спальні закриті – маму рухати не можна, вона зараз – не мама, вона відновлює себе. Це – важливо.

Дуже люблю ефірні олії. Помітила, що у вас тут вони не надто популярні. Але, повір, вони дуже допомагають. Ми капаємо їх у воду, мастимо ними тіло, використовуємо для ароматизації дому. Тоді вдома приємно пахне, це піднімає настрій, всі розслаблені і щасливі.

Знаю багато тих, хто каже, що на всі ці дурниці не вистачає часу…

Я теж. Але якщо ти настільки заклопотана тим, щоб допомогти комусь, що не маєш часу подумати про себе – починаєш хворіти. Коли довго ігноруєш нежить – тобі стає гірше, довго ігноруєш втому – стає гірше, ігноруєш нудоту через надмірні дози кофеїну – стає гірше. Довго ігноруєш усе це разом – їдеш у лікарню на консультацію і маєш відсипатись три доби. Тому щойно з’являється перший дзвіночок, що з твоїм тілом щось не так – подбай про це до того, як виявиться, що це щось погане.

Це речі, які потрібно робити і мамам воїнів, які вижили, і їхнім дружинам, і їхнім чоловікам. Тут все просто: не хочеш повністю згоріти, впасти в депресію, впасти від втоми і опинитись у лікарні – пам’ятай про себе. Я взагалі думаю, що дуже багато шлюбів ветеранів у США закінчились розлученнями саме через те, що їхні дружини або чоловіки забули про себе.

Тобто?

Вони не дбали про себе, не дбали про те, аби зберегти шлюб, повірили у те, що вони самі – жертви. Почалась депресія. Вони втратили можливість бачити майбутнє. От і все.

Розлучення – теж велика проблема у наших ветеранів. Я знаю багато шлюбів, які розпались після того, як воїн повернувся з війни. Знаю багато шлюбів, які почали тріщати.

Це теж спільне для всіх ветеранів. Ми маємо друзів-військових, які опинялися в госпіталі із різними травмами. Ми бачили, як до них приходили дружини, дивились на своїх чоловіків і казали: "У жодному разі я на тебе такого не погоджусь. З мене досить". І вони йшли.

Ці жінки не намагались зробити спробу врятувати шлюб, прийняти травми чоловіка і піклуватись про нього. Вони просто йшли. І багато з цих хлопців потім знаходили нових дружин, які дійсно їх любили.

Що потрібно для того, аби не дійшло до розлучення?

Хотіти, аби не дійшло до розлучення. Є багато способів врятувати шлюб. Але! Для цього потрібні двоє.

Багато шлюбів розпадались тому, що один віддавався родині на 90%, а інший – на 10%. Це, до речі, цілком окей. Коли один віддається родині на 70%, а інший на 30% – це теж окей. Тому що зберігається баланс. Але якщо один віддає сім’ї себе на 10%, другий віддає себе на 90%, потім – на 70%, потім – на 50%, то, зрештою, і їхній шлюб існує лише на 60%. Цей відсоток буде падати, допоки кожен з них більшу частину себе не лишатиме ще десь, за межами шлюбу. Це вже – не окей. Шлюб так не працює. Він має бути потрібним обом. Це стосується кожного подружжя. Не залежно від того, чи є хтось у парі військовим.

Річ, яку я помічала у себе вдома, яку я помічала у багатьох ветеранів: вони оживають у компанії своїх бойових побратимів, з ними вони відкриті і справжні. Але щойно вони опиняються у будь-якій іншій компанії – вони ніби закриваються у мушлю, з якої їх потім дуже важко витягти. Що може зробити родина, аби ця "мушля" стала ветеранам не потрібна?

На самому початку це дуже складно. Коли ти у військовій спільноті – ти відчуваєш себе її частиною, відчуваєш себе важливим і потрібним. Ветерани, які повертають з війни не тому, що хочуть до родини, не тому, що у них припинився контракт, а тому, що вони отримали важку травму… Для них це боляче. Вони розгублені і не розуміють, для чого взагалі жити. Вони опиняються у госпіталі, де можуть поговорити з іншими ветеранами або психологами, якщо захочуть. Там вони відчувають себе безпечно, тому що там – всі свої. Інші – чужі, від них потрібно ховатись.

Щоб привідкрити цю "мушлю", потрібно знайти для них те середовище, у якому вони будуть почуватись безпечно. Є багато програм, які можна впровадити в Україні. Варто запрошувати родини військових до солдатів у госпіталі, проводити групові зустрічі для дружин. Робити зустрічі, на яких ветерани, які вижили, і ті, хто допомагає їм жити далі, спілкуються разом. Щоби всі звикали, що спілкуватися з людьми – це безпечно.

Ще один момент – потрібно підвищувати рівень освіченості.

У кого? У населення?

Так. Це потрібно саме для того, аби на вулицях ветерани не стикалися із тими поглядами, про які ми говорили. Народ, у вас стільки ветеранських організацій! Робіть так, щоби прості люди частіше перетиналися з ветеранами! Щоби вони показували: "Так, я був на війні. От зараз я роблю піцу (варю каву, лагоджу труби, працюю в автосервісі – неважливо). Подивись, як я роблю свою роботу! Я пишаюсь нею! Приходь працювати до нас, ми ж – круті!".

Читайте також: АТО и 93%: воевавшие за Украину – уже не герои, они – угроза

Суспільство має усвідомлювати, що кожен з тих, хто воював за вашу свободу – особистість, вони не всі контужені, не всі страждають від ПТСР, вони нормальні. Важливо, щоб ветерани показували, що вони живуть звичайним життям і мають нормальні роботи. Важливо, щоб роботодавці розуміли, що працювати з ветеранами – це правильно, щоб залучали ветеранів до свого бізнесу, залучали їх до менеджменту. Це, до речі, корисно для бізнесу. Коли на тебе працюють ветерани, отримуєш певні преференції від держави. Більше того, коли у бізнесі працюють ті, хто воював за країну – отримуєш більше нових клієнтів. Тому що є багато людей, які пишаються військовослужбовцями, але не змогли чи не були готові до них приєднатись. Такі люди будуть купувати продукцію, виготовлену ветеранами, просто щоб продемонструвати свою підтримку. Статус ветерана потрібно зробити більш позитивним.

Ти постійно говориш, що ветерани – не жертви, а ті, хто вижив. Чому так?

Тому що вони не жертви. З чого б це? Ті, що вижили, – це люди, які повернулись, піднялись і продовжують повноцінно жити. Вони отримали травму, вони не хочуть, щоб вона зупинила їхнє життя, вони рухаються далі, вони розвиваються і прогресують. Ці люди були кращими на війні, чому вони не мають бути кращими після неї? Вони – ті, хто вижив. І вони продовжують жити.

Джерело: 24 Канал
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Коментарі
СЛУХАЙ ON AIR
РАДІО МАКСИМУМ Радіо Максимум
ЧИТАЧІ РЕКОМЕНДУЮТЬ
Більше новин
Новини інших ЗМІ
При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
Залиште відгук