Тоді мене, десь глибоко в душі, навіть ображала фраза, що війну відчувають лише ті, кого вона торкнулась. Я бачила як моя одногрупниця збирає кошти і мотається на фронт, як у Львові зустрічають перших прикордонників, які вертаються з війни, як в церквах облаштовують пункти збору ліків… І не розуміла як можна це все пропускати повз.

Майже рік тому я вперше поїхала на передову. Це вже була не та війна 2014 року, але яка різниця, коли стріляють і гинуть. Померти від "Градів", можливо, страшніше, ніж від кулі, але результат виходить тим самим.

Після першої своєї поїздки на Донбас, я зрозуміла, що байдуже на людей, які тут воюють, мені вже точно не буде. Вони писали: "Дякуємо, що переживаєш за нас", а я вже точно знала, що ця війна торкнулась і мене.

Я бачила військових, які казали: "просто, приїжджай в гості" і тих, що говорили: "щоб у вас, волонтери, ще замовити?". Бачила таких, які вдосконалюють себе і техніку, та відвойовують, при можливості, територію і таких, які говорять: "я 30 років пив, чому ви мене хочете переробити?". Бачила тих, з кого зовсім незаслужено зробили героїв військових дій і тих, хто робить свою справу тихо і спокійно. І, нажаль, не застала вже багатьох справді визначних воїнів.

Я не бачила як звільняють міста і трупи попід дорогою. Але бачила розбиті вщент житлові будинки і господарів на порозі, що лишилися в одних спортивних штанях. Не бачила поряд озброєних сєпарів, але бачила, як вони ходять по своїм позиціям і спостерігають за нашими. Я не бачила як працює артилерія, але потрапляла під обстріл з кулеметів і гранатометів.

За рік я припинила боятися війни у її прямому значенні, але почала боятися за майже незнайомих людей. Припинила дивитися на військових, як на "бідних наших хлопчиків", бо це воїни. І припинила ідеалізувати їх всіх.

Для того, щоб відчути війну, не обов’язково сюди їхати. Не обов’язково відправляти когось з рідних. Не потрібно спихати відповідальність на будь-кого, крім себе.

Щоб когось врятувати – мало поплакати, помолитися чи поставити лайк. Щоб когось врятувати, потрібно дати йому те, що рятує. Щоб врятувати країну – потрібно це робити всім разом.

Армії досі потрібні "нічні очі", маневрені машини і запчастини для техніки.

Це все у наших силах і можливостях. Долучитися до вдячної справи можна тут.

Автор: Дар'я Бура. Фото: А. Римарук

Читайте також: Коли дзвонить номер людини, що нещодавно загинула, за секунду в голові пролітає купа думок