Після 8 років спокою знову на війну
Я служив на різних посадах у шведській армії з 1996 року. Пройшов підготовку за спеціальністю арктичного рейнджера. Моїм головним завданням була робота у складі протитанкового підрозділу: переміщення по місцевості та ураження ворожих танків. Брав участь у кількох місіях: Косово, Македонія, Афганістан, а також коротка місія в Ліберії. 8 років тому я завершив свою військову кар'єру і зайнявся випіканням хліба.
Читайте також Чому росіянам так полюбився ядерний тероризм
Коли у новинах почали говорити про те, що Росія може напасти на Україну, я сказав сім'ї, що поїду на війну. 24 лютого, день, коли почалася війна, – це День незалежності Естонії. Значна частина моєї родини з цієї країни. Це свято для нас важливе, і ми планували його святкувати. Я вирішив, що така дата має певний символізм, тому моє рішення стало остаточним.
Спершу я потрапив до посольства України у Швеції. Тоді, згідно з інструкціями, наданими посольством, я відправився до Польщі, далі – до навчального центру Легіону. Пізніше ми переїхали з Заходу України на Північ, і там уже проходили навчання спільно з першим батальйоном.
Потім нас відправили в Харківську область. У жовтні я на один місяць поїхав додому через сімейні причини, а у листопаді повернувся.
Усі хлопці, з якими я тут працював, спершу були просто незнайомі для мене люди. А через тиждень ви вже наче сім'я. Ми дуже швидко стали братами і сестрами один для одного, і це вражає. Ви розумієте сильні та слабкі сторони один одного: що людині вдається добре, а в чому їй потрібно допомогти. Ви допомагаєте один одному зберігати порядок у підрозділі, підтримуєте чим потрібно.
Олівер з побратимами / Фото бійця
Росіянам не розповіли, що в окопах треба прибирати
У режимі вогню прямим наведенням російські танки і БМП працюють професійно. А от взаємодія з піхотою у них не настільки добра, і це мене дуже тішить. Вони посилають піхоту попереду себе, а нам це насправді вигідно. Загалом взаємодія між піхотою і механізованими підрозділами у росіян не дуже налагоджена.
Однак танки – це небезпечні "звірі". Якщо проти вас працює навчений танковий екіпаж, вам краще залягти та зосередитися на тому, щоб його знищити. Власне, це теж певною мірою змінилося: у попередні місяці російські екіпажі чимало разів керували своїми танками вкрай безрозсудно. Було кілька ситуацій, коли дивишся і думаєш: "Нащо ти це робиш? Ти ж знаєш, що тебе уб'ють". Та все ж, коли по тобі працює танк, стає не до жартів.
Олівер виконував завдання під Бахмутом / Фото бійця
До речі, згорілу російську техніку можна побачити всюди. Це просто фантастика. Деколи натрапляємо і на повністю функціональну техніку, яку вони залишили при відступі. Коли ми заходили в їхні окопи, бачили все, що вони там залишили… Я розумію, що окопне життя – це невесело, але, мабуть, російські офіцери не розповіли своїм бійцям, що в окопах, взагалі-то, треба прибирати…
Ще один момент – трупи. Російські трупи зазвичай залишаються у прифронтових селах. Росіянам це насправді байдуже, вони не забирають тіла своїх бійців. Бувало, ми кілька разів підбирали псів, які гризли ці трупи. Тварини залишилися там самі, без їжі…
200 метрів проходили годину
Я зазнав поранення на завданні. Ми мали евакуювати одного з наших хлопців з окопів. Це була траншея довжиною 200 метрів. Ми ушістьох несли одного пораненого. В траншеї було по коліно води й багато інших перешкод. Тож на ці 200 метрів ми витратили годину, а може й більше. Коли ми дійшли до кінця траншеї, нам треба було рухатися далі, до евакуаційної дороги.
Перш за все ми спробували знайти укриття. Там був знищений танк, за яким ми зайняли укриття, щоб трохи перепочити перед останнім ривком до точки евакуації. Як тільки ми почали рух і пройшли, може, метрів десять, по нас щось прилетіло. Мабуть, це відпрацював танк. Мені влучило в шолом, а інший уламок розітнув плече. Пошкоджені були лише м'які тканини, але площа поранення досить велика.
Продірявлений шолом Олівера / Фото військового
Я йшов попереду зі зброєю у дозорі, а інші несли ноші з пораненим. Коли я усвідомив, що поранений, то закричав: "Поранений! Поранений!". Дозорний уже зайняв укриття і відгукнувся: "Йди до мене! До мене!".
Це тактично правильний варіант дій у таких ситуаціях. Треба вивести себе з-під вогню. У тебе може бути стрес, контузія, ти можеш не розуміти, де перебуваєш, або можеш панікувати. Тому дуже добре, якщо в такий момент хтось підкаже тобі: "Йди сюди!".
Я підійшов до нього, він спробував накласти мені турнікет, але поранення було надто високо. Потім ми оглянули мою голову, яка була загалом в порядку, і я одягнув свій шолом. Тоді підійшов ще один наш хлопець, адже поранених було декілька. Ми наклали на нього турнікет. І так далі, один за одним.
Після того боєць, який перебував в укритті і не був поранений, відправив нас на точку евакуації. До речі, хлопця, по якого ми йшли, вдалося евакуювати. Зараз він перебуває у госпіталі. З ним усе нормально.
Олівер хоче повернутися на фронт / Фото бійця
Естонська впертість і шведський спокій
Тепер я сподіваюся на швидке одужання. Далі хочу взяти коротку відпустку і повернутися назад до свого підрозділу. Я не можу себе жаліти через поранення, коли знаю, що мої друзі воюють далі. Це дає мені сили. Я маю естонське коріння, а естонці вперті, і шведський спокій. Ми спокійні, але коли вже щось вирішили, то робимо це.
Я воюю за перемогу України, а якщо поєднати вікінга з козаком, то можна отримати вибухову суміш.
До речі, у Швеції всі дуже підтримують Україну. В центрі нашого міста встановили чи не найбільший прапор України. Людям не байдуже, багато хто займається волонтерством. Багато шведів приїхали сюди. Українці показали світові приклад єднання. І це передається далі.
З бійцем розмовляв: Володимир Патола.