Володимир Шевченко – ветеран 2-го аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, власник кількох кав'ярень Veterano Coffee у Києві, бізнес-тренер.
У першій частині свого інтерв'ю він розповів 24 каналу про те, чим військовий досвід може бути корисним у бізнесі, як правильно вибрати свою справу і чому війна не може кардинально змінити людину.
Ти – один із найвідоміших представників ветеранського бізнесу в Україні. Але ти рідко розповідаєш про себе. Чому?
Не питають. Як правило, ставлять шаблонні запитання, типу "Чому ти пішов в АТО?", "Чому ти відкрив свій бізнес?", "Чи не страшно було відкривати свій бізнес?", "З якими труднощами ти зіткнувся?"... Про щось інше рідко запитують.
Ти потрапив у зону бойових дій у той момент, коли ситуація на фронті змінювалася...
Коли вона вже змінилася. Це вже була окопна війна. Було перекидання артилерії, стрілецьких боїв майже не було. З натяжкою було кілька таких моментів, коли над головою свистіли кулі, по нас "працювали", ми відповідали. А так, в основному, були обстріли. Тобто, у порівнянні з початком 2015 року, ситуація кардинально змінилася.
Читайте також: Перемогти Путіна та вижити: що робити родинам військових
Війна, на якій ти опинився, відрізнялася від тієї війни, яку уявляв?
Звичайно! Відрізнялося взагалі все. Цивільна людина війну сприймає по-іншому. Цивільним потрібно просто прийняти: справжня війна не гірша і не краща від того, що ви уявляєте. Вона просто інакша. Щоб зрозуміти яка – потрібно на неї потрапити і самому побачити.
Повернення з війни теж не таке, як про нього розповідають?
Воно різне. У мене був повний розрив стереотипів, наприклад. Мене тягнуло в армію, у перший місяць був момент, коли я ледь не повернувся, поки не потрапив на кухню до Льоні Остальцева. Але це було не тому, що мене "крило". За рік я звик до армії, розумів, що в армії роблю потрібну справу. І не розумів, чим таким же значущим можу займатись у цивільному житті. Тим більше, що був упевнений – в армії користь принесу у будь-якому випадку.
Зараз те, що ти робиш, приносить користь?
Про це потрібно судити людям. Не люблю себе хвалити. Принаймні – я намагаюся. Чи виходить – покаже час.
Зараз ти вчиш інших людей правильно поводитися із кавою ...
Так, але не лише цьому. Ще вчу їх відкривати свій бізнес. Мені подобається вчити і тому, й іншому. Різниця у тому, що бізнесом я займаюся все своє життя, а кавою – тільки два останні роки.
Мені потрібно любити те, чим я займаюсь. Каву я люблю. До війни займався продажем будівельних матеріалів, це був мій перший бізнес. Він був шалено прибутковим, але розвалився, бо не подобався мені. Точніше, не подобався не саме бізнес. Мені не подобалось середовище, у якому він існував. Мені не подобалися люди, з якими доводилося контактувати. Це все наклало свій відбиток.
Ти говорив, що з 2013 року принципово вирішив не давати хабарів. У який момент було прийнято це рішення?
У 2013 році, коли тодішня влада почала сильно пресувати малий бізнес. Це у Києві просто витало у повітрі. Навіть не знаю, як описати. Я тоді перший раз зіткнувся з бездушною машиною. Спілкуючись потім з людьми з Донбасу, зрозумів, що для них це все життя було нормою існування. У нас такого не було. Але ближче до 2013 року, коли попередня влада відчула свою силу, вона почала діяти так, як звикла. Почала ламати всіх через коліно, насаджувати свої порядки. Народ можна було порівняти з вівцями, а їх – з якимись хижаками, які кружляли навколо. Просто вони не зрозуміли, що люди були не вівцями, а потужними биками, яких, врешті-решт, задовбало таке ставлення – і вони взбрикнули. Тепер, звичайно, "маємо те, що маємо". Але нічого, ми і це поборемо.
Рішення не давати хабарів ускладнило життя?
Та навпаки – спростило! Коли у тебе є особиста червона лінія, якої не переступаєш, все набагато простіше. Ти чітко розумієш, що зробиш, а чого не зробиш ні за яких обставин.
За останні п'ять років у тебе ще з'явилися якісь червоні лінії, які ти ні в якому разі не переступиш?
Так. Я не буду займатися тим, що мені не подобається. Ні за які гроші. Десять років я займався нелюбою справою. Ще до війни у мене був дуже важкий період, коли я закругляв відносини із давніми партнерами по бізнесу. Це були важкі проекти, які важко йшли з цілої низки причин. Я тоді зрозумів, що не можна витрачати своє життя на заняття тим, що не подобається. Не можна витрачати своє життя на людей, які тобі неприємні або створюють дискомфорт. По суті, на війну я прийшов уже зі сформованими поглядами. Війна мене тільки зацементувала у них.
Протягом останніх п'яти років це був навіть не період зростання. Це був період, коли я зламав себе і зібрав заново. Емоційно і психологічно. Десять років тому ти би зі мною спілкуватися не змогла.
Не витримала би?
Я був тоді жахливим! Я був квінтесенцією всього того, що зараз мене шалено дратує у людях: безвідповідальним, безалаберним, непрофесійним, поверхневим, пихатим. Коротше, це були всі ті якості, які зараз мене дратують.
Людина починає щось у собі змінювати тільки тоді, коли щось іде не так: стосунки з коханими людьми не складаються, бізнес не складається, життя не складається. Найгірше, що може статися з молодим бізнесменом – успіх у першому бізнесі. Зі мною саме це і сталося. Довгий час я вважав, що мій успіх – це від того, що я весь такий молодець. Не розумів, що успіх прийшов через те, що так склалися зірки і економічна ситуація в країні. У 2004 році був період, коли гроші лежали практично на землі і добре заробляли всі. Тому багато у кого від того успіху виросли крила. У мене – в тому числі. Тоді я не був здатний тверезо оцінювати обстановку. Це позначалося і на моїй поведінці, і на моєму ставленні до людей, до моєї сім'ї, до підлеглих.
А потім – прийшла криза?
Так. Хоча криза – вона завжди в головах. Знову ж таки, потім так склалися зірки: лупанула криза, впав курс долара, відкрилася купа "Епіцентрів" ... Через те, що я займався не своєю справою, не володів ситуацією і, по суті, не був у ринку, я вчасно не відчув, як бізнес повинен розвиватись і змінюватись. Я не був професіоналом. Тому мій бізнес не витримав.
Підсумовуючи: війна для тебе стала не переломним моментом, а завершенням етапу життя?
Так. Вона підвела риску і зацементувала мої нові переконання.
При такому розкладі, після війни мало бути набагато легше починати все з нуля?
Взагалі елементарно! Я точно знаю, що важче, ніж було в останні роки перед війною, важче, ніж було на самій війні – вже точно не буде.
Останні місяці два служби ловив себе на думці, що мене більше взагалі нічого не дивує. На початку служби було не так. У мене найстрашніший момент був, коли мене в автобусі везли з ДВРЗ, і я зрозумів, що потрапляю у цей грьобаний десант. Я – людина, яка ніколи не служила срочку, яка уявлення не має, що таке автомат, яка ніколи не тримала в руках зброю...
Тобто, ти, який щойно переріс стан хлопчика-мажора, раптом виявив себе в автобусі з десантурою, на шляху незрозуміло куди?
Саме так! І спочатку мене дико дивувало все. Починаючи з туалету на 150 чоловік під відкритим небом, закінчуючи щурами, які по нам бігали у першу ночівлю в Авдіївці в якомусь підвалі. Під кінець здивування пішло. Ночівля в снігу на карематі? Не питання, розбудіть, коли буду потрібен. Зібратися, сісти на БТР і стартанути чортзна-куди – прекрасно, поїхали.
Ось так нічому не дивуватися – це важко?
Це прикольно. Я забув, що таке стрес. Пам'ятаю, що колись у мене був такий стан. Але вже не можу його описати. Зараз мені вже складно зрозуміти у деталях, що таке стрес, і від чого він може виникнути. Так, я не завжди спокійний. Я ж людина, я помиляюсь, можу розлютитися. Але зараз мене досить складно вивести зі стану рівноваги.
Єдине, що зараз сильно дратує, так це людська дурість. Дурістю вважаю небажання вчитися чомусь новому і розвиватись. Така дурість у нас зустрічається регулярно і всюди. Ми досі не зрозуміли, що світ змінився до невпізнання і підвищувати свої навички потрібно щодня. Сьогодні знання, отримані в інституті, стають неактуальними вже через рік після випуску. У багатьох сферах. Більшість у нас цього ще не зрозуміла. Молодь тільки-тільки починає усвідомлювати. Плюс, у нас сидить думка, що ми всі апріорі класні. Кожен себе уявляє суперпрофі. Але рівень уявного професіоналізму сильно відрізняється від того, що ми маємо насправді.
Якими були три найсильніших здивування у твоєму житті?
На останніх навчаннях з подивом виявив, що можу 22 години мерзнути і не з'їхати з глузду. Тоді, завдяки тому, що у нас був дуже крутий командир, який мерз разом з нами, я тримався. Але був на межі нервового зриву і був дуже здивований, що можу до такого стану себе довести. Я був готовий просто, як дівчинка, розплакатися, кинути автомат і забитися кудись у куток. Це було таке перше здивування зі свіжих.
Друге здивування – що я потрапив у ВДВ. До останнього був упевнений, що мене, який не служив "срочку", візьмуть у якусь територіальну оборону. Тоді у мене ще було якесь помилкове уявлення, що терборона не воює. Не розумів, що це – звичайна піхота. Думав, що побуду на якихось навчаннях під Києвом, але нікуди особливо не потраплю. А тут розумію, що потрапляю у десант і побуваю скрізь: і в Донецькому аеропорту, і в Дебальцевому, яке тільки відгриміло. Для мене це був шок. Ще одне глобальне здивування – те, якими бувають люди.
Якими вони бувають?
Крутими. У нас дуже багато крутих людей. Ну, подивися навколо!
Вчити людей – це приємно?
Мені подобається. Але мені приємно не вчити – приємно бачити, що є результат моїх дій. Я ж пихатий. Це, до речі, одна з обов'язкових якостей, які повинні бути у бізнесмена. Потрібно постійно змагатися з кращими у твоїй справі, не для того, щоб комусь щось довести, а для того, щоб дотягнутися до нового рівня. Потрібно постійно підвищувати планку.
Скількох людей ти вже навчив?
Проконсультував вже більше двох сотень. Ось так, щоб саме навчив від А до Я... Нещодавно закінчився освітній проект, в якому ми з Сашею Матяшем були менторами. Проект проходив у Сєверодонецьку, Краматорську та Маріуполі. У кожному місті у нас було приблизно 12-18 людей в основній групі, на яку ми витрачали 4 дні навчання і десь 10 новачків, яким ми коротко, за день, давали якісь знання. Ось якщо з ними рахувати – теж виходить більше 200 осіб. Якщо рахувати чисто тих, хто пройшов практику на моїх об'єктах – людей 15-20 я навчив.
Чому навчити найскладніше?
Вчитися. Донести до людини необхідність систематичного навчання. Акула живе, поки пливе. У бізнесі – те ж саме. Не можна стояти на місці. Інакше – все. Якщо ти стоїш на місці – деградуєш.
Скільки людей приходить до тебе за готовим планом роботи і готовим рецептом успіху?
Дуже багато. Вони приходять і чекають простих відповідей на складні питання.
Як повертаєш їх у реальність?
Ставлю перше питання: "Чому ти хочеш іти у бізнес?". Зазвичай відповідають, що хочуть багато заробляти. Тоді я повідомляю, що, вибач, братан, але багато заробляти не будеш. Ти будеш мало заробляти. Дай Бог, щоб у перший час був взагалі хоч якийсь заробіток. Ось так. Другий варіант відповіді на питання, чому вони хочуть у бізнес – "Хочу більше вільного часу". Завжди чесно попереджаю: друже, вільного часу не буде взагалі. Забудь. У режимі 24/7 ти будеш займатися своєю справою – або вона розвалиться. Від цього багато хто тверезішає.
Коли розповідаєш деякі цифри щодо реалізації бізнесу – це теж протвережує. Всі ж думають, що зараз можна малою кров'ю щось відкрити і потім на цьому заробляти. Але зараз це вже неможливо. Ринок забитий по всіх сегментах. Щоб багато заробляти – треба багато вкладати. Можна відкрити бізнес, маючи малий капітал, але у нього потрібно постійно реінвестувати і, врешті-решт, все одно доведеться залучати інвестиції ззовні. Без грошей розвинути бізнес неможливо. Принцип, який працював, працює і буде працювати: гроші роблять гроші.
Багато хто цього не розуміє, коли ти закінчуєш консультування?
Відсотків 20-30, я б сказав. І то, вони, скоріше, до кінця у це не вірять. Вони йдуть, набивають шишки, хтось робить висновки, хтось – ні.
Один зі слоганів, який ти просував: займайся тим, що робить тебе щасливим – і все буде добре. Це теж працює?
Ось це той випадок, коли не можна дати просту відповідь на складне питання. Працює все разом: завзятість, цілеспрямованість, систематичність, здатність до навчання. Але займатися, безумовно, потрібно тим, що тобі подобається. Коли ти займаєшся бізнесом цілодобово, в режимі 24/7, і це заняття не приносить тобі задоволення, якщо ти не любиш свою справу – просто збожеволієш. З цього вийдуть стреси, запої, загули...
Ті люди, які займаються бізнесом зараз, дуже відрізняються від бізнесменів початку 2000-х. Люди, що вийшли з "Совка", після голодних "дев'яностих", були жадібними до грошей. Вони кидалися на будь-який бізнес, у будь-якій сфері, у будь-який моральності. Зараз люди розуміють, що займатися потрібно тим, що приносить не тільки гроші, але і задоволення.
Бізнесмен, який ставить перед собою єдине завдання – нагребти побільше бабла – приречений?
Приречений. Рано чи пізно він або розвалить себе, як особистість, або розвалить сім'ю, або розвалить бізнес. За все потрібно платити.
Правда, що найголовніше в бізнесі – людський ресурс?
Так. Це найцінніший і невідновний ресурс. Гроші – найдешевший і найбільш доступний ресурс, який може бути. Якщо бізнес правильно побудований, знайти на нього гроші – не проблема. А ось з людьми все набагато складніше!
Так само, як і на війні, до речі. Не техніка вирішує результат бою. Вирішують – люди. Досвід військовий і досвід бізнесу, насправді, йдуть рука в руку. Розуміння принципу побудови структури в армії і у бізнесі – ідентичні. Ідеальний командир в армії – це ідеальний лідер у бізнесі. У них – одні й ті ж якості.
Здається, війна дуже полегшила тобі цивільне життя зараз ...
Так. Вона мене обтесала. Розумієш, війна не може кардинально змінити людину. Іноді кажуть: "Ось його війна змінила! Він повернувся іншим! Він був хороший, а став поганий". Не вірю. Війна відсікає все зайве, з хорошої людини – робить ще кращу, з поганої – робить ще гірше.
Продовження інтерев’ю із Володимиром Шевченком читайте на нашому сайті незабаром…
Всі фото – Едуард Крижанівський