Покоління спротиву

Запах війни у повітрі

Скасовувалися плани. Міжнародні авіакомпанії почали попереджати про перерву в сполученні з Києвом. Агенція Reuters розмістила вебкамери в Києві, щоб мати змогу вести трансляцію вторгнення. У промзонах та на Трухановому острові резервісти та тероборонці практикувалися в тактичних рухах із дерев'яними муляжами автоматів у руках – і це тепер виглядало як цілком притомне заняття на вікенд. Знайомі почали перевіряти ціни на шоломи та бронежилети в інтернеті.

Читайте також Ніколи знову? Як хибні висновки з Другої світової війни наблизили напад на Україну

Стан очікування війни – найважчий. В тебе виникає купа запитань, а відповіді знайти як ніколи складно.

Рівно за тиждень до вторгнення, 17 лютого, я зайшов до кав'ярні в Києві, куди заходив кілька років регулярно. Знайомий бариста відверто запитав: "Як ви думаєте, чи буде війна?". "Так", – відповів я йому. В мене вистачило етики додати фразу про "головне – не треба боятися", але як людина, що провела місяць перед 24 лютого з географічними мапами та геолокаційною інформацією про пересування біля нашого кордону російських військ, я жив з відчуттям, що війна таки буде.

Вже дуже скоро, з початком бойових дій та кав'ярня назавжди зникне, залишившись лише згадкою про довоєнний Київ. Вона була дуже близько до Житомирської траси, де на підступах до Києва тривали бої та обстріли, а тому всі навколишні зони були приведені в стан бойової готовності. Замість знайомої кав'ярні в безлюдному вже на той момент місті з'явився насип автомобільних шин для потреб захисту.

У неділю 20 лютого я міркував, як провести вільний день. Точно вже не йшлося про розваги – паби й вечірки якось враз перестали цікавити. Мій вибір зупинився на Музеї шістдесятництва на столичній вулиці Гончара. Маючи чітке передчуття війни, хотілося все ж якихось відповідей про те, як досягається перемога. Покоління шістдесятників своєї перемоги досягнуло, а тому питання стояло про те, чи наше нинішнє покоління досягне своєї перемоги.

У самому музеї я довго вдивлявся у фотографії В'ячеслава Чорновола, одного з найпомітніших лідерів дисидентського руху шістдесятників, відставши від нечисельної екскурсії. В місті настільки відчувався передвоєнний холод, що екскурсовод усім навіть запропонував гарячий чай, обіцяючи до чаю почитати щось із поезії 1960-х. Але я дивився на портрети та фото Чорновола, читав на стінах музею його найвідоміші фрази, шукаючи в них відповідей.

Боротьба покоління Чорновола

Приблизно за 15 років до цього моменту Чорновіл вже допоміг мені знайти важливі відповіді. У 2008 році до України прийшла масштабна фінансова криза, пов'язана з банкрутствами на ринку іпотечного кредитування. Почалася девальвація гривні, третина офісних працівників лишилися без роботи. Криза 2008-го забрала в мене мої скромні журналістські заробітки та гонорари, всі знайомі редакції скаржилися на дефіцит своїх бюджетів. Знайомий книговидавець, що на той момент вклав всі свої заощадження у цей бізнес, зізнавався в розмовах, що ненавидить тепер саме слово "криза".

У цей час, коли в добре майбутнє вірилося досить важко, на книжковій полиці вдома вже стояв багатотомник праць, статей, листів Чорновола – все ще нечитаний. В умовах невизначеності часів фінансової кризи 2008-го, я не придумав нічого кращого, аніж перечитати весь цей багатотомник. Знав про в'язничні терміни Чорновола, про його арешти, але його величезна переписка допомогла зрозуміти, як це відбувалося і як це відчувалося. Допомогла зрозуміти відповіді на запитання про те, що таке мотивація до боротьби. Що таке планування, розрахунки. Що таке надія – глибока, глибока надія на результат.

Зауважте Кремль підключив Лукашенка до боротьби заяв

Почавши свою цілеспрямовану роботу з руйнування радянського режиму в Україні в 1960-х роках, лише в 1991-му Чорновіл зміг побачити результат своїх понад 20 років вкрай важкого життя та боротьби. Він мав чимало проблем у стосунках з батьком, який вважав, що боротьба проти радянської влади – то лише проблеми, арешти й бідність. В нього розпався перший шлюб – навряд чи молодий 30-річний Чорновіл, якому почали світити серйозні терміни ув'язнення, виглядав як перспективний за радянськими мірками чоловік, який матиме добре оплачувану роботу, вирішить квартирне питання і користуватиметься матеріальним комфортом від тогочасної системи.

Чорновіл в якісь моменти відчував, що бореться просто один. Ефективної допомоги не було нізвідки. В родині почалися проблеми, однокурсники з Київського університету почали боятися самого факту знайомства з ним, а редакції газет та журналів внесли його у чорний список авторів. Ніхто не міг врятувати ні від арешту, ні від радянського суду, ні від в'язниці. Проте він та його покоління свою перемогу здобули. Вкрай невеликими силами, вкрай високою ціною власних поламаних доль, в умовах чисельної переваги супротивника, як би ми сказали зараз.

Того дня, 20 лютого 2022 року, в Музеї шістдесятництва відчулося, що на наше покоління чекає черговий етап боротьби, який ми маємо виграти, причому виграти на всіх фронтах – від траншей та бліндажів до економічного, культурного, інформаційного фронтів. Так само виграти, як виграли свій етап шістдесятники. Наша боротьба має інший вигляд та форми, але результат повинен бути той самий. Дивлячись на музейний портрет Чорновола, вірилося, що переможемо.

Що сформувало сучасне покоління українців

Втім, запитань все одно залишалося багато. Чи витримає наше нинішнє покоління напругу, важкість, неминучу трагічність боротьби? Все ж шістдесятники були тим, кого називали "дітьми війни" – зростали переважно в дуже бідних умовах, не всі мали доступ до вищої освіти, дуже рано зрозумівши безперспективність ідеї будувати кар'єру в радянській системі та бувши оточеними вочевидь патологічними формами радянської культури. А ще це була кількісно невелика група людей, котрі могли вміститися на кухні чи, в крайньому разі, на двох кухнях. Там, на цій кухні, вони могли підтримати один одного та побудувати подальші плани.

Ми ж у 2022 році були поколінням, що виросло на вірі в економічний розвиток, технології та професійну кар'єру, а ще навряд чи могли зібратися на одній кухні чи навіть на десяти, щоб поділитися підтримкою, прогнозами на нашу боротьбу проти російського вторгнення.

Нас багато. В кожного та кожної – своє індивідуальне життя, своє бачення країни та її майбутнього, свої спокуси ухилитися від боротьби, своє розуміння, як цю боротьбу правильно вести. Неминучим здавалося питання: "Боже, за що це нам? Чому ми не народилися в країні, де немає війни?".

Наступним виникало запитання – а чи зацементовано в нас бажання чинити спротив? Чи готувала нас до цього сучасна культура? Чи не були довоєнні роки порожньою витратою зусиль та енергії, днів та вечорів на те, що лише примножувало кількість охочих вести цілковито безтурботний спосіб життя?

Важливо Між анонсом та реальністю: чому на західну зброю треба так довго чекати

Я почав рефлексувати над тим, що сформувало культуру мого, нашого покоління. Переважно обов'язковим вважався культ Стіва Джобса, засновника компанії Apple. Ця фігура вчила нас досягати результату навіть у тих умовах, коли люди навколо не розуміють, чого ж ти від них хочеш. Біографія Джобса мотивувала не боятися продукувати оригінальні ідеї, не боятися відрізнятися від інших і наважуватися говорити про проблеми, коли вони реально є. Якщо Джобса не влаштовував макет айфона – хай би команда інженерів працювала над ним бозна-скільки часу, він їм казав, що так діло не піде. Це був хороший, важливий урок.

Книга "Чому нації занепадають" авторів Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона була визначальним текстом, котрий вплинув на нашу політичну культуру, що формувалася у другій половині 2010-х. Ми вже тоді знали, що перемогу треба не лише здобути, але й захистити її досягнення – цьому вчив досвід Євромайдану. Ми вже знали про небезпеку замкнення в бульбашці собі подібних – спостерігаючи, як місяць за місяцем зростає популярність так званих телеканалів Медведчука. Знали ми й про те, що є велика спокуса не помічати проблеми навколо, зануривши своє життя в прекрасний світ фільмів на вечір, ексклюзивних страв міських ресторанів та дегустування імпортних сортів віскі з алкогольного відділу супермаркету.

"Чому нації занепадають" став тим текстом, на якому наше покоління засвоювало спосіб думати про політику та культуру і розуміти їх. Він допомагав набути імунітет проти визнання легітимним беззмістовного політичного режиму, котрий лише витискає з тебе соки, забирає свободу і намагається нагодувати пропагандою – все те, що ми бачимо в Росії. Цей текст, можливо, не всі прочитали – але він є висловленням того, що більшість із нас думали та відчували. Нам точно хотілося свободи – і ми активно формували на неї попит.

Важливою книгою для нашого покоління стала "Амадока" Софії Андрухович. Вже своїм розміром ця книга була викликом тому, наскільки ми готові витрачати час на те, щоб думати та рефлексувати. Наскільки непроста історія України, побачена свіжим оком авторки з нашого покоління, впливає на те, як ми живемо та які рішення приймаємо.

Андрухович звернула увагу на Бучач – невелике місто на Тернопільщині, що пережило дуже непрості 1940 роки. До цього подібні райцентри цікавили наше покоління хіба що з погляду тамтешніх цін на землю для різних комерційних справ і, можливо, впливу на електоральну мапу. А виявилося, що в таких містечках живуть неймовірної глибини історії.

Поступово суботи та неділі після чергового напруженого робочого тижня ставали пошуком – нових сенсів, нових значень, нового світогляду, з яким можна жити в реальній, а не уявній Україні. Україні з її історією, з її людьми, з її географією міст, містечок та сіл. Рано чи пізно на культурній мапі нашого покоління з'являвся Мистецький Арсенал з його виставками.

Часом це були маловідомі художники з 1980-х чи початку 1990-х, чиї роботи лише через багато років отримали змогу розповісти свої історії про Україну. Часом це було щось на кшталт відомої виставки "Футуромарення", яка розповідала про реалії 1920-х та 1930-х років – дивної епохи сподівань на краще майбутнє, котра закінчилася терором та задухою, коли зникли останні залишки можливостей вільно дихати, вільно говорити.

Йшли до Мистецького Арсеналу не заради підтримки особистого статусу культурної людини, а реально було цікаво побачити, чим же є справжнє українське мистецтво, щоб зрозуміти, яку Україну ми шукаємо та хочемо мати.

Цікаво Чи готові США виправляти фатальну помилку

Як ми уявляємо Україну

В тому-то й справа, що в часи напруженої боротьби дуже багато залежить від того, як ми собі уявляємо Україну, в якій нам було б комфортно жити.

• Чи це має бути Україна, схожа на Нідерланди, де важко уявити відхилення руху громадського автобуса бодай на одну хвилину від графіка.
• Чи це має бути Україна, схожа на Грузію, де найголовніше відбувається за великим родинним столом з калорійними стравами.
• Чи це має бути Україна, схожа на США, де тобі пропонують простір можливостей, а ти женешся за своєю мрією на досить конкурентному ринку, де мільйони людей навколо роблять те саме.
• Чи це має бути Україна, наприклад, з мрій Грушевського та Петлюри, де культивування уваги до всього українського стане основною суспільною справою.

Сьогодні нам ще відносно легко знаходити найменше спільне кратне. Ми точно знаємо, що не хочемо ні російських правил гри, ні пострадянських традицій організації суспільного життя. Понад 2 роки війни допомогли нам довести самим собі, що ми все ж можемо записати в біографії нашого покоління фразу "покоління спротиву". Недаремно ми проходили свої уроки в дев'яностих, в нульових, в постмайданний період, зберігши в достатньо чистому вигляді свій ідеалізм як основний культурно-політичний запит. Не хочеться такої-сякої України – хочеться класної, комфортної України. Це нас об'єднує.

Коли в дев'яностих кримінальні елементи на вулиці відбирали в тебе гаманець – ми чітко розуміли, що це погано і ми не хочемо так жити. Коли в нульових почав з'являтися перший профіцит у персональному чи сімейному бюджеті, що дозволяв купити щось поза межами базових потреб, ми розуміли, що це добре і це нам подобається.

Коли на чолі України опинився Віктор Янукович, обплутавши всю країну тенетами токсичної корупції, навіть не дуже її маскуючи, ми розуміли, що це не влада, а абсурд. Життя виховало нас давати точні та влучні оцінки. Розуміння того, що нам подобається та не подобається, допомогло стати поколінням спротиву.

Мабуть, попереду ще багато ситуацій, де наше покоління муситиме робити свій політичний та культурний вибір. І, до речі, не факт, що тоді, в майбутньому, нам так само легко буде знаходити найменше спільне кратне, як ми це робимо тепер. Дуже добре, що ми не стали втраченим поколінням, – а це ставалося після воєн XX століття.

Натомість важливо, щоб отриманий нами з першого дня повномасштабної війни імпульс був тією полярною зорею, яка вестиме нас туди, де ми зможемо використати свій досвід якнайкраще, щоб отримати на виході ту Україну, де нам вільно дихатиметься і де ми отримаємо те, що хочемо мати й що не мали до цього.

Позначене шрамами війни, наше покоління – частково навіть дивуючись цьому – зараз здобуває свою перемогу, вписуючи себе в історію. Дуже цікаво буде спостерігати за тим, що відбуватиметься з нами далі. Рано чи пізно в наше життя повернеться нормальність – і ми залишимося сам на сам зі своєю роллю, де з покоління спротиву ми можемо стати поколінням змін. А можемо не стати. Але хочеться вірити й думати, що все ж станемо.