На Донбасі захисниця не лише загартувала власний характер і врятувала велику кількість життів українських солдатів, а й знайшла своє кохання. Про це Василина Плебанович розповіла ексклюзивно в рамках проєкту "Ціна мирного неба" на сайті 24 каналу.
До теми Було гостре відчуття всередині, що треба йти на війну, – щира розмова із морським піхотинцем
На фронт брати не хотіли
Під час навчання у Львівському коледжі "Медик" Василина стажувалася ще й у військовому госпіталі. Однак на 2 курсі її стажування неочікувано завершили. Причиною цього стала війна. До Львова привозили поранених із Донбасу. Та дівчина не хотіла покидати стіни лікарні.
Я чекала, коли привозили поранених. Це було дуже важко бачити. Можливо, саме це стимулювало мене йти на війну. Я бачила, наскільки це жахливо, і розуміла, що військовим потрібна допомога,
– розповіла вона.
Тому після закінчення коледжу в 2015 році, дівчина, якій лиш виповнилося 18 років, почала оббивати пороги військкоматів. Вона була сміливою й просилася одразу на Донбас: служити у військовій частині не хотіла. Однак усі їй відмовляли. Казали, що ще надто юна.
Та Василина наважилася підійти до начальника одного з військкоматів. Сміливість дівчини допомогла їй потрапити на фронт.
Я не посоромилася й сказала йому, що мене не беруть на війну. Він здивувався. Особливо, коли сказала, що я медик. Начальник здивувався ще більше, бо бували різні випадки. Часто люди відмовлялися від мобілізації, а тут я сама напрошуюсь. Та ще й дівчина. Сказав, що я перша така,
– пригадала медсестра.
Першим пунктом призначення була "Десна" і навчання, які тривали 2 місяці. Потім почалася справжня війна.
Інколи не встигали їсти
Василина потрапила в 66 військово-мобільний госпіталь. Там на неї одразу ж чекала важка й напружена робота. Через велику кількість поранених просто не вистачало рук. У той час тривали активні бойові дії на Донбасі.
Інколи не встигали їсти. Від ранку до обіду перев’язки. Тільки вони закінчуються – везуть нових поранених,
– розповіла вона.
Дівчина довго була наймолодшою серед медиків, але це ніяк не заважало їй рятувати життя.
Василина Плебанович на фронті / Фото з архіву Василини Плебанович
Перша смерть на фронті
До війни Василина ніколи не бачила смерть на власні очі. Однак згодом все змінилося. На жаль, на її очах помер не один захисник України. Та медики боролися за життя кожного воїна, намагаючись вирвати з обіймів смерті.
"На жаль, не всіх вдалося врятувати. Ми боролися до кінця за життя кожного солдата, поки не констатували смерть", – зауважила Василина.
Перша смерть була найбільш шоковою для неї. На виїзній операції в Курахово медики 13 годин намагалися врятувати важкопораненого бійця. На жаль, воїн помер. За словами медсестри, вона навіть не помітила, що після закінчення операції вся була в крові.
Пам’ятаю, мене повністю залила кров. Лікар мене вивів з операційної й сказав, що треба вмитися, – і я лише тоді помітила. Через те, що щодня привозили нових поранених і стара форма вже була непридатною, переодягнутися не було в що. Добре, що була вода. Я відмила кров, але змити її запах так і не могла,
– пригадала медсестра.
Батьки не знали про те, де їхня донька
Батьки ще від початку АТО хвилювалися, що їхній доньці прийде повістка як військовозобов'язаній. Та вони й не підозрювали, що Василина добровільно піде на фронт.
Коли дівчина проходила підготовку в "Десні" та була перші місяці на фронті, батьки думали, що вона просто працює у Львові.
Батьки спершу не знали, що їхня донька на війні / Фото з архіву Василини Плебанович
Мама просила, щоб Василина приїхала додому, а дівчина постійно казала, що не може приїхати, бо працює. Через те мама уже не проти була й сама навідатися до доньки. Тоді й довелося сказати правду.
У мами була паніка, але вона швидко заспокоїлася і нормально це сприйняла. Додому ніхто повертатися не змушував. Мама потім висилала в посилках польський паштет, який всі на фронті любили. Якщо був паштет, люди знали: посилка зі Львова приїхала,
– розповіла вона.
Батько підтримав Василину і її прагнення допомагати воїнам.
Читайте також Мені довелося хоронити одного за одним, – інтерв'ю з військовим капеланом Андрієм Зелінським
На війні Василина знайшла своє кохання
Одного разу до шпиталю потрапив хлопець з осколковим пораненням ноги. На щастя, осколок не пошкодив артерію, але був упритул до неї.
Через декілька днів цей же хлопець попросив Василину, щоб вона віддала йому цей осколок. Та за законом вона цього зробити не могла.
Він захотів осколок на пам’ять. А куди ж, усе іде під звіт. Я йому сказала, що сфотографую той осколок і надішлю йому фото. Тоді наше спілкування скінчилося,
– розповіла вона.
Через декілька тижнів Василина згадала про свою обіцянку молодому військовому, знайшла його в соціальних мережах і таки надіслала фото. Слово за слово, і вони почали спілкуватися.
Петро Плебанович у цей час лікувався у Львівському військовому госпіталі, а Василина збиралася у відпустку. Тому й хлопець запропонував зустрітися.
"Я приїхала у відпустку до Львова, а він тут був у військовому госпіталі. Запропонував випити кави. Випили. От скоро буде п’ята річниця шлюбу", – зауважила Василина.
Знайомство Петра і Василини швидко переросло в кохання, і під час наступної відпустки медсестри пара побралася. Однак потім хлопцю довелося ще чекати свою кохану, яка повернулася на фронт.
Зазвичай жінки чекають чоловіків з фронту, а в нас все було навпаки. Однак після весілля на війні час ішов дуже довго. Хотілося додому, до чоловіка,
– каже дівчина.
Та все ж Петро дочекався Василину. Та й службу вона була змушена завершити раніше: у подружжя народилася дитина.
Життя після війни – складне
На війні, за словами Василини, життя зовсім інше. Важко звикнути до фронтових умов у перші дні й іще важче повернутися до мирного життя.
У нас нецікаво нікому, як житимуть ветерани після війни. Немає необхідної реабілітації. Скільки є випадків, коли люди просто не витримують і накладають на себе руки… І їх не вважають героями, не хоронять з почестями. Ті люди пройшли війну, бачили смерть своїх побратимів, – наголошує вона.
Василині та Петру від подій на Сході допомогло відволіктися народження дитини. Однак розуміння того, що безпосередньо на війні не можна більше допомогти, почала гнітити жінку, а їхати на Донбас з дитиною – не вихід.
Думала повернутися назад. Та мені треба займатися вихованням дитини, а везти її на фронт – не варіант. Діти не мають жити там, де війна. Вони не мають того бачити,
– вважає Василина.
Потрібно було шукати інший вихід. Тому Василина вирішила продовжити війну за Україну, але на іншому фронті – на культурному. Їй захотілося відновити втрачене ремесло українців. Серед усіх знайдених варіантів вона обрала вибійку – давню техніку оздоблення одягу, яка з’явилася ще раніше, ніж вишивка.
Справа поки що не прибуткова. Та це не заважає Василині створювати унікальні дизайнерські речі під замовлення, у чому чоловік її повністю підтримує.
Після війни Василина зайнялася вибійкою / Фото з архіву Василини Плебанович
Перемога у війні за Україною
Говорячи про перемогу на війні, Василина завжди каже не "якщо", а "коли". Вона ні на мить не сумнівається, що Україна переможе. Альтернативних варіантів немає.
Страшні наслідки війни. Купа замінованих полів. Страшно уявити, що буде, коли ми переможемо. По-іншому ніяк, миру не буде. Лише перемога. У нас може бути лише мир на основі переможців і ніяк інакше. Поразка не підходить, потоваришувати з ворогом теж ніяк не можна. Як можна подружитися з тими, хто вбив 15 тисяч українських солдатів?
– наголошує вона.
Василина у своїх соцмережах щодня пише про загиблих. Про тих, хто віддав своє життя за Україну того чи іншого дня протягом усіх років війни. І в році є лише 1 день, у який за весь час російської агресії не загинув жоден воїн.
Якою є ціна вашого мирного неба
Василина Плебанович: Ціна мирного неба величезна. Полеглі, скалічені, тисячі зламаних доль, вдів, сиріт. Зламані життя та зламана психіка. Багато людей, які уже після повернення з війни не змогли адаптуватися до мирного життя. Це теж ціна нашого мирного неба. І це ще не кінець. Та завдяки цьому ми можемо зараз сидіти в мирному місті та насолоджуватися кавою.
Ми втратили ціле покоління українців. Ідейні люди, які йшли воювати, загинули. У них могли бути свої діти, онуки. Перервався рід. Вони віддали найвищу ціну – життя.