Величезні склади-ангари, у яких колись, мабуть, ремонтували техніку чи зберігали зерно, схожі на решето. І це ті, яким "пощастило". З інших, надійних, міцних, дорогих, практично вічних, метало-бетонних конструкцій позалишалися лише скелети-каркаси. Півметрового діаметру діри на висоті десятка метрів над землею і на дуже близькій відстані одна до одної свідчать про те, що по цих місцях вели прицільний систематичний вогонь артилерійські системи. Жалібно, і водночас страшно, дивляться на світ із жерла транспортера обгорілі шестерні снігоприбиральної машини. Важкий, деформований вибухом, метал вигорів настільки, що на ньому не залишилося найменших слідів фарби, лише масивні механізми, які дивом не розплавилися, нагадують про колишнє призначення машини. Відірваний моторний відсік, уже без слідів двигуна, за декілька метрів від кабіни вантажного ЗІЛа. Розстріляний російськими окупантами автопарк колись, очевидно, розчищав дороги, допомагав комунальним службам, робив легшим життя людей. Обгорілий після попадання снарядів метал виглядає сумно і викликає два питання: "для чого?", "за що?".
Читайте також: Залишив бізнес і пішов на фронт: історія військового
В Авдіївку повертається життя / Фото автора
Однак це лише метал. Набагато страшніше і болючіше далі. Стели з портретами героїв, які своїм життям захистили цей пекельний шматок землі.
А за декілька сотень метрів у тилу про вогонь передової не нагадує майже ніщо. З гаражів виїжджають машини, у доглянутих будинках живуть люди, працює школа, електромонтер щось ремонтує, піднявшись на опору. Повсякденний до банальності пейзаж, по якому ніколи не скажеш, що менш ніж за кілометр не так давно горіла земля, і зараз регулярно відбуваються перестрілки зі стрілецької зброї, що там за волю України гинуть герої.
Що менше ніж за кілометр від місця, де ворог підходить до позицій наших оборонців на відстань кидка гранати, можуть спокійно ходити цивільні, працювати магазини, школа?..
Близько семи тисяч мешканців Авдіївки повернулися назад до містечка. Один з наших воїнів побажав читачам, щоби вони ніколи не дізналися по-справжньому, що таке війна. Якщо забути, де ми знаходимося, виникає враження, що у конкретно взятій частині географії його побажання майже здійснилося. Але власне "майже". Сліди попадання снарядів на стінах верхніх поверхів багатоповерхівок яскраво свідчать: діти, які ростуть тут ще дуже не скоро зможуть безпечно гратися на вулиці. Мало хто задумується, чого коштує навіть така ілюзія миру, спокою і безпеки тим, хто тримає на своїх плечах невеличкий світ цього містечка, – нашим військовим. Зрештою, про все по порядку.
Тиждень видався насиченим. Ми ледве встигали перекидати відзнятий матеріал на цифрові накопичувачі і сортувати фотографії. Однак, не розповісти про те, що бачили, просто не можна.
Група офіцерів на чолі з Командувачем об'єднаних сил генерал-лейтенантом Олександром Сирським (сьогодні – Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України) проводила перевірку бойових позицій в районі Авдіївки. Разом із ними були й наші кореспонденти. Слова хлопців та дівчат – оборонців чи не найбільш гарячої ділянки цієї війни – коментарів не потребують.
Старший прапорщик Олександр
Зараз перемир'я. Якщо інциденти бувають, то здебільшого вночі, і лише зі стрілецькою зброєю. Проросійські бойовики роблять прострілку в повітря, просто показують, що вони там є, позначають свою присутність. Після 17 числа (з початку перемир'я) терористи стали більш спокійними. Ми спостерігаємо, відповіді на це давати поки немає сенсу. Дотримуємося режиму тиші, а на крайній випадок, з дозволу командира, можемо відповісти.
Але тут треба враховувати особливості поведінки ворога. Вони часто по-хитрому роблять. Приводять свою пресу, декілька годин ведуть вогонь, провокують нас на відповідь. Потім різко припиняють стрільбу і вмикаються камери. Ми, згодом, дивимося їхні новини. Після таких випадків російські телеведучі розповідають, як ми, "без усілякої на те причини", обстрілюємо їх, "білих, тихих і пухнастих". Дивимося і самі сміємося, коли вони нас бандитами називають.
Бувають такі дні, що окупанти вказують декілька місць і говорять: "Там були обстріли". А ми-то знаємо, що тут у цей час панувала тиша.
Я у 2016 потрапив у Щастя. Там була відносна тиша. Періодично відстрілювались, але нічого серйозного. Потім – Мар'їнка. Там велися бої. А тут, як виявилось, ще "веселіше".
Бояться всі. Але спрацьовує всередині своєрідний механізм самозахисту. Коли розумієш, що тебе побачили чи почули – біжиш в одну сторону, падаєш, біжиш в іншу, переповзаєш. Усе рефлекторно. У них теж тактика певною мірою прогнозована. Там офіцери навчаються по тих же радянських книжках, по яких колись учили нас. Бувало, група ворога починала провокативну стрільбу з однієї точки. Терористи з інших позицій спостерігали, як ми будемо відповідати, щоби зафіксувати наші вогневі точки. Коли вчора стріляли – це був калібр 5,45 мм. Автомат з глушником. У нього такий специфічний писклявий звук. На сусідньому посту в них також є "писклявий". Але пристрій для безшумної стрільби там інший. Іншої системи, по-іншому зношений. Звук дещо відрізняється. Визначити координати роботи такої зброї важко. Звук розсіюється. А от ПКМ (7,62-міліметровий кулемет Калашникова – Прим. авт.) у сусідів – там уже чітко чути. І в кожного стрільця є свій почерк, темп. Чергою рідко зараз працюють. Ми знаємо практично кожного з них по почерку стрільби, по звуку.
Перемога не за горами: На землі, на воді і в повітрі: маневри бійців ООС: вражаючі фото
У тому році тут було важко. Проблеми з обладнаними позиціями, усе зруйновано. Ми багато збудували за чотири місяці. Доводилося і відповідати, і будуватися, і спостерігати. У минулому році бойові дії були більш агресивними. Траплялися прямі стрілецькі бої на близьких дистанціях, нас навіть закидали фосфорними мінами. Тут є деякі місця, де 120-міліметрова міна увійшла в асфальт так, що стирчить тільки хвостовик. Це міна, яка на певній висоті починає горіти. Висока температура випалює усе, що поряд, а сам запах хімічних речовин шкодить дихальним шляхам і слизовим оболонкам. Людина не може дихати, починає кашляти, сльозяться очі. Ми брали вологу тканину, закривали ніс, рот і спостерігали по черзі. Це відносно ефективно. Навіть протигаз захисту особливо не дає. Намагалися засипати землею саму міну та металеві фрагменти, які вона розкидає при вибуху. На осколках це все теж диміло. Коли пробували залити хімію водою, – реакція ставала ще сильнішою. А от засипати землею – хоч якось допомагало.
Відстань між нашими і ворожими позиціями тут від ста метрів. Є і двісті, і двісті п'ятдесят, і шістсот п'ятдесят. Раніше було ще ближче. У них тут були окопи, лази. Противник поводився нахабно. Іноді вони підходили на відстань кидка гранати. Чути було, як зброю знімали з запобіжника, як спрацьовували затворні рами, коли досилали патрон у патронник.
Тут високе навантаження на психіку. Ворога не видно. Тактика у них не шахтарів, а справжніх військових. Вони починають працювати з одного місця, потім продовжують з іншого. Тут немає такого, щоби хтось у повний ріст вилазив з укриття і стріляв. Противник поводиться більш професійно. Усе агресивніше і небезпечніше. Минулого року спостерігали одного з їхніх бійців у формі, схожій на однострій морської піхоти. У цьому районі бойових дій був знищений комбриг їхньої "П'ятнашки". Мабуть, росіяни сильно образилися. Після цього сюди поприїжджало "купа всілякого". Різні підрозділи.
Морально-психологічний стан хлопців позитивний. Більшість із них воюють з чотирнадцятого року. Ті, хто у підрозділі нові, також уже спокійно відносяться до такого режиму життя і війни. Я сам, наприклад, коли спілкуюся з рідними, на запитання "де ти?" – відповідаю: "На дачі". А вони: "Ага, зрозуміло". Але це з дорослими, вони здатні сприйняти таку інформацію. Дитина дуже хвилюється.
Дружина з дитиною живуть за кордоном. Відносяться до моєї служби з розумінням. Я сам з Харківської області. Вважаю, що захищати Батьківщину – це нормально. Ненормально було б вчинити по-іншому.
Двадцять років тому був військовим. Коли армія переживала свої не найкращі часи, багато з нас звільнилися різними способами. Тепер практично всі колишні друзі відновилися на службі і воюють. Це наша держава. Наша Батьківщина. А досвіду і навичок, щоби її захистити, у нас більше, аніж багато в кого.
До війни працював на Харківському авіаційному заводі. Пройшов шлях від робітника до заступника керівника. Потім – у будівельній компанії. Теж починав з рядового працівника, а на момент початку війни був уже в складі правління підприємства.
Дитина найбільше переживає. 10 років. Я не кажу дитині, де знаходжуся. У відрядженні, і все.
Хочеться, щоби закінчилася війна, забути усе це, як страшний сон, і знову займатися своєю улюбленою справою – будувати. Коли приїжджаю у відпустку – це зовсім інший світ. Але те, що відбувається тут, продовжує снитися.
Тим, хто зараз у тилу, хочу побажати, щоб вони уявлення не мали, що таке війна. Максимум – чули таке слово, але не знали по суті, що воно означає і ніколи не відчули цього на собі. Товаришам, які тут, – щоби швидше усе закінчилося, настав мир, усі повернулись до своїх сімей, зайнялися справами, роботою. Щоби замість необхідності стріляти у них нарешті з'явилася можливість будувати. Плани, сімейні відносини, будинки. Тут уже в кожного своє.
Поблизу лінії розмежування: До перемир'я наш день починався з десятка ВОГів, – "Кузьмич" про удачу, ворога та війну в місті
Петро
Як обстановка?
По-різному, в основному "стрілкотня". Ворог вільніше почувається, коли темніє. З часом приходить досвід, знання, що робити, як діяти – це важко передати словами. Ми знаємо, де свої, де чужі. По звуку чуєш, звідки стріляють, іноді навіть впізнаєш – хто. Я розлучений, коханої дівчини не маю. Поки в мене армія кохана дівчина. Я "сам собі режисер". А взагалі – нормально. Воюю з 2015 року. Уже звик. Нічого нового. Був призваний по мобілізації і залишився на службі.
Чому не покинули службу після закінчення часу мобілізації?
Кожному своє.
Вам це подобається?
Так.
Викладаючи на папір диктофонний запис, згадую іронічну посмішку, з якою були сказані ці слова. Подобатися таке не може. Просто Петро не з тих, хто поскаржиться, як би важко не було. Такі люди будь-які життєві труднощі зустрічають з усмішкою і викликом. У них завжди і для всіх "усе добре". Вони завжди на своєму місці. Їх неможливо зламати чи перемогти.
Настя, 19 років. Зв'язківець.
Я прийшла сюди за власним бажанням. У мене служать брат і жених. Захотілось спробувати, що таке армія. На службі пів року. Про своє рішення не жалію. Противник тут недалеко, але мені не страшно, тому що я сама з того міста, де йде війна, і для мене це вже звично. З нами тут надійні хлопці. Якби не були надійними – ми б не були захистом для інших.
По дорозі назад колона зупиняється біля Меморіалу. Виходимо віддати шану хлопцям. У цьому місці ще не зовсім безпечно, але усім не до того.
Андрій Кизило, позивний "Орел". Герой України посмертно, майор посмертно. Неймовірно талановитий офіцер. Воїн, яких, без перебільшення, у світовій історії небагато, справжній, кращий з кращих. Став командиром роти в 21 рік. Визнаний найкращим ротним у секторі "М".
З самого початку війни брав участь у жорстоких боях. Беріг життя хлопців і перемагав. Того фатального дня він, як зазвичай, особисто очолив штурмову групу при виконанні небезпечного завдання. День видався гарячим. Зустрічний бій з ворожою ДРГ. Окупанти протрималися недовго і почали панічну втечу. Розуміючи, що ворожі позиції, з яких вийшла ця група, становлять небезпеку для його хлопців, і проблему необхідно вирішувати кардинально, Андрій прийняв рішення штурмувати взводний опорний пункт терористів. Зав'язався нерівний бій з набагато численнішим ворогом. Два десятки російських бойовиків залишилися на цих позиціях назавжди. Одного взято в полон. Офіцер організував оборону опорника до підходу основних сил. Здавалося, залишилося просто дочекатися підкріплення. Але на війні нічого не буває просто. Небо прорвало сотнями мін та снарядів з усіх артилерійських стволів, які тільки могли задіяти розлючені бойовики.
Навіть найкращі не застраховані від випадку і дурного снаряда. 120-міліметрова мінометна міна стала фатальною для молодшого сержанта Володимира Бальченка, солдата Дмитра Оверченка та капітана Андрія Кизила. 29 січня 2017 року. Андрія чекали з фронту дружина Оксана та восьмимісячний син Артем.
Ян Пуцулай. Солдат. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Посмертно. Загинув у запеклому бою з російськими окупантами. 31 січня 2018 року. Ян не зустрів свій 22-й день народження.
Важко описати відчуття та враження від Авдіївки. Смертельне протистояння в умовах постійного прямого контакту. Цивільні, які повертаються до своїх осель. Містечко, яке знову оживає. Полеглі воїни. Живі побратими, які тримають на своїх плечах цей хисткий, агресивний і небезпечний світ. Ціною здоров'я. Ціною власного життя. Біль і сум, неймовірна стійкість і небачена сила духу, смертельна небезпека і спокійний холоднокровний оптимізм.
Машина мчала по шосе, а в душі ставала сильнішою упевненість: настане час, коли українські воїни – люди, яких уже ніхто і ніщо в цьому світі не зможе зламати чи злякати, заради тих беззахисних, хто за спиною, заради тих, найкращих, хто уже не з нами, за безпеку і щастя тих, хто ще не народився, повернуть мирне небо над українським Донбасом і синьо-жовті прапори над Кримом.
Без права на помилку, ризукують власним життя: Філія пекла на землі: "Пощастило, що ми усі залишилися цілі"