Раніше ми писали про звільненого з полону Олександра Іванова, який зараз лікується у Полтаві. Він був в Оленівці та Старому Осколі, де росіяни відбили йому руки.

Дивіться також Важить 45 кілограмів: росіяни в жахливих умовах утримують викраденого журналіста Хилюка

Отець Василь потрапив у полон на початку війни – поїхав з Одеси, де жив, із гуманітарною місією на окупований Зміїний. Мали евакуювати двох цивільних спостерігачів маяка та 13 загиблих прикордонників (ніхто не знав, що військові залишилися живі й потрапили в російський полон). Але з крейсера "Москва" наказали кинути якір, інакше розстріляють.

Майже п'ять годин російські спецназівці обшукували корабель, а потім протягом доби проводили допити на борту. В людей забрали всі гаджети і сказали, що доправлять їх до Криму. А відпустять тоді, коли "завершиться спецоперація".

Я знову питаю: як так, адже "операція" може йти і місяць, і два, і пів року, і рік? Їхній старший мені так з ухмилкою каже: ти що, піп?! Які півроку-рік? Ти подивись на цю потужність! І показує мені на крейсер Москва". 7 – 8 днів максимум!
– пригадав Василь Вирозуб.

Окупанти не мучили фізично, але тиснули психологічно. Вони вважали, що захопили розвідників, тож випитували, в якому департаменті СБУ служить отець Василь. Такі допити тривали по 5 годин. А ще – не говорили про реальний стан справ в Україні. Натомість годували казками на кшталт "Зеленський утік, Київ захопили, ви програли".

11 днів полонені провели в Криму. Там і побачили хлопців зі Зміїного, яких вважали загиблими. Згодом усіх 200 полонених – військових зі Зміїного, Чонгара, з-під Маріуполя, цивільних – зібрали в один літак і перевезли до Шебекіно в Бєлгородській області.

Загарбники створили там наметове містечко для полонених на 25 наметів. Отець Василь опинився серед перших в'язнів, потім почали прибувати інші. Людей запхали по кілька десятків в один намет, який стояв на морозі в -22 градуси.

Я спочатку не зрозумів усю серйозність ситуації. Вони мені кажуть: будете співпрацювати, зараз створюємо перемовну групу з українськими військовими та ви будете у тій групі. Я жартома відповідаю: хлопці, та я не проти, але ж 11 діб без душу, смердю, я так не можу з Володимиром говорити. Вони: з яким іще Володимиром? Відповідаю: ну з яким – Путіним, звісно. Мені потім цей прикол боком виліз. Мене руки за спину та вгору як потягнули, а потім прикладом давай бити,
– розповів отець Василь.

Так він уперше зрозумів, що полонених не відпустять.

"До цього думав: навіщо їм піп, потримають та відпустять. А тут вперше стало боляче та страшно. У мене ще хлопці молоді в наметі, дивляться на мене, а я побитий, кров тече. Питають: ну що там? А я кажу: та нічого, ну москаль і москаль, скоти такі, що поробиш. Стою і ноги трясуться, боляче, страшно, холодно, їсти хочеться (нам перші кілька діб давали тільки чай і недоварену рисову кашу, яку не можна їсти), а біля мене стоїть молодий пацанчик, років 24 – 25, з 35 бригади, морпіх наш, а в очах страху немає, розумієш? І я тоді взяв себе в руки, бо як я, старий батюшка, цій дитині міг показати, що боюсь якогось москаля?" – поділився священник.

За словами Василя Вирозуба, окупанти вміють катувати, до того ж роблять це "ефективно та різноманітно". У полоні немає ніяких прав, правил чи конвенцій. Представників Червоного Хреста також. "Це – недолюди. Століттями була асиміляція, але ми не змогли їх олюднити. Вони як були ордою, так і залишилися", – пояснив отець.

  • "Ставили на шпагат головою впритул до стіни. Називається розтяжка. Один сідає на тебе з одного боку, інший – з іншого, так щоб сухожилля почали рватися. Під час цього тебе б'ють тактичними рукавичками або кийком по нирках і в голову. Коли тебе б’ють в голову, то ти обличчям влітаєш в стіну, починає текти кров з носа, ти вже увесь у тій кривавій юшці. Під час цього також могли бити електрошокером. Причому старалися вдарити по нирках, геніталіях або під вухо, щоб тебе відразу скрутило. Біль був такий, що не передати словами".
  • "Кидали у карцер. Він називається "рєзінка". Там в середині десь градусів +7. Це кімната десь 2,5 на 3,5 метра, немає ані провітрювання, ані вентиляції, все обшито гумою. Немає ані води, ані унітазу, нічого. Тебе роздягають догола та туди кидають. А там вже звісно хтось був до цього, хтось ходив по-великому, хтось по-маленькому. Всі ці екскременти у тебе під ногами. Відповідні випари починають роз'їдати тобі легеневу систему. За пів доби починаєш кашляти гноєм. І ти не можеш навіть сісти, нагріваєш собі одне місце, бо холодно, і так стоїш. Без їжі, без води, без сну я там вистояв 3,5 доби. Після цього тебе знов виводять на допити – і знову б'ють, і знову струмом, і знову дубинкою… Катувати вони навчилися".
  • "Ще нігті підривали. Коли ти на колінах і руки за спиною – починають вивертати нігті. Один ніготь мені цвяхом підривали, а інший… Є такі круглогубці. Один гострий кінчик він заганяє під ніготь і починає крутити – в один бік, а потім в інший".

Мене питають, чи я їх пробачаю? Напевно, так. Бо я християнин, я вчу своїх прихожан прощати. Але прощати не тому, що я маю бути добрим до москаля, а тому, що я хочу спасіння душі. Життя – це мить перед вічністю. Заради вічності ми тут і живемо, проходимо ці випробування. І пробачити ми маємо тому, щоб не осквернити злобою і ненавистю свою душу. Бог їх все одно покарає. Можливо, і нашими руками. А завдання священників – не впустити в серця злобу, щоб наші діти не виростали ордою. Щоб ми не стали як вони,
– висловився Василь Вирозуб.