Від часів Данила Галицького й донині: завод у Дрогобичі працює вже понад 760 років

У це складно повірити, але ось це підприємство працює з 1250 року, тобто вже понад 760 років. Це офіційно – згідно із записом у паспорті заводу. Проте перші згадки знаходять ще у патериках Києво-Печерської лаври, а це й узагалі 1097 рік. Що й казати, але солеварню навіть зображали на іконах.

Читайте також: Як молодий мільйонер Михайло Терещенко втратив все і почав бізнес з нуля

Таке довголіття - це перша дивовижа. Друга - сам спосіб добування солі. Зазвичай, як це відбувається? У місцях залягання будують шахти, запускають важку техніку, вирізають пласти кам'яної солі, подрібнюють та фасують її. Так, до прикладу, роблять в Артемівську та Слов'янську.
Інший спосіб – випарювання на сонці морської води. Або ж видобування із дна соляних озер. У Дрогобичі ж зовсім інша технологія. Тут сіль випарюють із солоних підземних вод.

Під містом протікає підземна річка, яка розмиває породи кам'яної солі, які там залягають – так утворюється солона вода, тобто ропа. Тут виривають шахту розміром 2 на 3 метри та завглибшки 50 метрів, проводять насоси та викачують цю воду. На смак вона солоніша, ніж в океані, що й не дивно. Адже в одному літрі аж 300 грамів солі.

Дрогобицький солеварний завод сьогодні

А далі все як у старі добрі часи. Це і є третя унікальність – технологія добування солі тут не змінюється ще з XIII століття. Природній розсіл переливають у чани, де його нагрівають до температури 106 градусів, від чого сіль осідає на дно. Звідти її згрібають вручну спеціальним шкребком та відправляють висушити останні краплі вологи. Уже згодом суху дрібну сіль вантажать на фасувальний контейнер. Лише уявіть у радянські часи щодня добували по 20 тонн солі. Тепер – усього 400 кілограмів.

Попри свою унікальність не те що на рівні Україні, але й усієї Європи, солеварня перебуває у критичному стані. Востаннє ремонт проводили 1924 року, чимало приміщень пустує, чани нагрівають дровами, а про стан даху і стін ви й самі можете судити. Існує подібний приклад у США, тут також випарюють сіль із підземної ропи, щоправда, такої історичної цінності це підприємство не має. Але це не заважає місцевим ресторанам розкуповувати їхню сіль і гордо використовувати локальний продукт.

Читайте також: Як галицьке масло стало еталоном якості у Західній Європі

Щось подібне є й у Дрогобичі. Свою сіль мешканці розкуповують, хоч вона й удвічі дорожча за, скажімо, Артемівську. У місцевих кав'ярнях пропонують солону каву. Залишається сподіватися, що підприємство, яке пережило польських королів, австрійських цісарів, німецьких окупантів та радянську владу, не зникне через людську байдужість, а на гербі Дрогобича і далі по праву зображатимуть 9 топок солі.