Крім того, не менш популярною є думка, що "всі адекватні звідти виїхали", а у "ДНР" та "ЛНР" залишилися лише фанати "русского мира". То ж, як насправді ставляться до квазіутворень люди, яким довелося жити під незрозумілою ганчіркою замість українського прапора?

Читайте також: Скасування мита між "ЛНР" та "ДНР" – перший дзвіночок ескалації на фронті

Насамперед, хочу зауважити, що із самого початку гібридної агресії суспільство у Донецькій та Луганській областях розділилося на три групи.

Представники першої активно підтримували ідею федералізації, яку завдяки телебаченню їм швидко замінили на жагу до відокремлення від України. Таких було приблизно відсотків 20-30 від всього населення Донбасу.

Були й такі, що одразу підтримували Україну. Деякі через любов до Батьківщини, інші – через те, що не розуміли, як натовп люмпенів може створити "республіку", про яку так багато кажуть. Ті, хто відкрито висловлював таке ставлення до російської весни, були у меншості – десь 10-15 відсотків населення.

І найбільшим прошарком суспільства виступали люди, котрим було все рівно. Вони вважали, що "наверху все вирішать за них", а тому не потрібно відстоювати свою точку зору, оскільки влада Києва швидко наведе порядок. Саме через бажання таких людей вести свій звичний образ життя і сталося так, що у росіян вийшло створити образ проросійського Донбасу.

Коли ж, у 2014-2015, більшість проукраїнського населення покинула захоплені росіянами території, зріз суспільства щодо ставлення до російських окупантів та місцевих терористів був би взагалі іншим. Через тотальну пропаганду та відсутність у 90% тих жителів, що залишилися, величезна кількість народу повірила у басні про "ихтамнетов" та "українських карателів".

І тільки зараз люди почали потрохи, але масово знімати рожеві окуляри. Знайти на вулицях того ж самого Донецька чоловіка або жінку, яким подобається жити у "дирі" майже неможливо. Звичайно, є певна кількість осіб, що цілком задоволені ситуацією. Але це або бойовики, або люди, в яких від пропаганди взагалі знищено мозок.

Єдине, що об’єднує 90 відсотків жителів "ДНР" та "ЛНР" – ненависть до України та всього українського. Потік брехні, який ллють у режимі 24/7/365 з телеекранів та сайтів, розповіді сусідів про "я сам бачив темношкірих вояк НАТО" у поєднанні із постійним страхом та напругою робить мешканців окупованих територій глибоко хворими людьми з психологічної точки зору. Щоб вони стали жити нормальним життям, профільним спеціалістам знадобляться довгі й довгі роки.

А наразі ж ми маємо більше мільйона заляканих громадян, які знаходяться у повній ізоляції від цивілізації. Людей, які можуть називати чорне білим, усвідомлювати, що неправі, але ніколи в цьому не зізнаються. Поруч із ними живуть ті, хто не піддався дії пропаганди, чекають на Україну, допомагають військовим, але роблять це здебільшого по інерції. Можливо, напишу крамольну фразу, однак вони якщо не втратили надії побачити український прапор у своєму місті, то близькі до того. Їм майже нема із ким спілкуватись, навіть, із друзями, які виїхали, оскільки війна зробила з них людей з "іншого світу" із проблемами, на які нема сенсу скаржитись. І це дуже сумно, оскільки, наприклад, мені, колишньому мешканцю Донецька, реально соромно чесно відповідати на питання, як справи людині, що живе у "ДНР". А на фрази накшталт "не знаю, що буду їсти", казати взагалі нема чого, бо допомогти людині неможливо.

То ж, відвойовувати Донбас, звісно, потрібно, але масово із посмішками зустрічати армію на вже деокупованій території не будуть. Хіба що із мовчазними прокляттями. А на те, щоб це суспільство перетворилося на нормальне у нашому розумінні цього слова, потрібні роки.

Читайте також: Про кілька реальностей на Донбасі та розстріл шкільного автобуса