Як говорити з людиною, яка пережила полон і катування

В ексклюзивній колонці для 24 Каналу ми пояснюємо, чому досвід полону змінює людину назавжди, і що з цього випливає для тих, хто поруч – психологів, медиків, соціальних працівників, командирів, волонтерів і рідних.

До теми Плануються нові обміни полоненими та законопроєкт для захисту звільнених з полону, – Зеленський

Полон і тортури: що ми маємо на увазі?

Коли ми говоримо "досвід полону", ми не маємо на увазі лише юридичний факт або місце перебування. Ми говоримо про досвід тотального контролю над тілом, часом і волею людини. А коли говоримо "тортури" – маємо на увазі не лише фізичне насильство, а системну практику підкорення особистості.

Відповідно до статті 1 Конвенції ООН проти тортур, катуванням вважається будь-яка дія, яка завдає людині сильного фізичного або морального болю з метою отримання інформації, покарання, залякування або дискримінації, коли це здійснюється державними службовцями або з їх відома.

Полон і катування часто йдуть разом. Але навіть у тих випадках, коли фізичного насильства не було, досвід ізоляції, безпорадності, загрози та очікування небезпеки може мати такі самі наслідки для психіки.

Що відбувається з людиною після полону?

Пережитий досвід – це не просто частина біографії. Він змінює фундаментальні механізми сприйняття себе й світу. Одне з перших, що втрачається в полоні, – це базова довіра до людей та до реальності. Зникає впевненість, що світ загалом безпечний. Це робить звичайну комунікацію ризикованою. Кожна фраза може бути сприйнята як загроза. Кожна людина – як потенційний нападник.

У тих, хто провів у полоні довгий час, може бути порушене сприйняття часу і простору. День і ніч зливаються. Хронологія подій стирається. Це позначається на пам'яті, відчутті "тут і тепер", сприйнятті реальності.

Окрема проблема – повне руйнування особистих, психологічних та тілесних кордонів. Катування – це не просто біль. Це заперечення самої можливості мати "своє". Своє тіло, свій час, свій простір, свій голос. Людина, яка вийшла з полону, може довго не витримувати дотиків, гучних голосів, швидких рухів, зміни теми чи тону в розмові.

Ще один наслідок – тотальне відчуття вразливості й незахищеності. Те, що для інших – звичне середовище, для звільненого з полону – суцільна зона ризику. Це проявляється в поведінці: надмірна обережність, недовіра до авторитетів, жорсткий контроль меж, сильна реакція на спроби впливу.

Як це проявляється в реальному житті?

Звільнені можуть уникати розмов і запитань, відмовлятись брати участь у спільних активностях, мовчати або, навпаки, говорити багато, але поверхнево. Вони можуть проявляти високий рівень недовіри, підозрілість або навіть параноїдальні реакції – це не свідчення їхнього характеру, а природна реакція психіки, що пройшла через системне насильство.

Читайте також Звільнений з полону захисник Зміїного зустрівся з дружиною: щемливе відео

Деякі можуть мати травматичну амнезію: не пам'ятати частини подій або цілеспрямовано їх витісняти. Інші  – навпаки – постійно повертатись у пам'яті до одного епізоду. Це нормально. І одне, і інше – це частина психічного захисту.

Варто розуміти: будь-яка людина, яка має владу чи силу (навіть психолог, лікар або керівник), може несвідомо викликати асоціацію з катом. Це створює особливу складність для комунікації і накладає додаткову відповідальність.

Чому в роботі з людьми, що пережили тортури, недостатньо просто бути "людяним"?

Співчуття – це не лише емоція. Це навичка, яку потрібно тренувати. Інакше ви або почнете уникати болю людини, або "завалитесь" у неї своїм співстражданням.

Фахівець повинен володіти професійною витримкою: бути поряд із болем, але не зливатися з ним. Бути уважним, але не цікавитись особисто. Давати опору, але не перетворюватись на рятівника.

Це неможливо без усвідомлення своїх власних цінностей, упереджень і слабкостей. І без підтримки: колег, супервізій, особистої терапії. Людина, яка працює із постраждалими від катувань, також потребує захисту – від вигорання, від втоми співчуття, від емоційної глухоти.

Як правильно говорити з людиною, яка пережила полон?

По-перше, чесно. Якщо не можете гарантувати результат – не обіцяйте. Якщо не знаєте відповіді, то скажіть про це. Якщо не маєте подібного досвіду, то не вдавайте, ніби розумієте.

По-друге, передбачувано. Не змінюйте раптово домовленості. Пояснюйте, чому ставите те чи інше запитання. Озвучте рамки зустрічі: скільки триватиме, яка її мета, що буде далі.

По-третє, з повагою до кордонів. Не доторкайтесь без дозволу. Не чіпайте особистих речей. Не заповнюйте тишу "для зручності". Дозвольте людині бути такою, якою вона є, без "виправлень".

По-четверте, з опорою на силу, а не на жалість. Людина, яка пережила полон, не є лише жертвою. Вона – той, хто вижив. Це означає, що в неї вже є ресурси. Наше завдання – не "відновити" її, а створити умови, в яких ці ресурси знову стануть доступними.

Чого робити категорично не можна?

• Не торкайтесь до людини без її згоди.
• Не обіцяйте того, чого не можете виконати.
• Не применшуйте її досвід ("Ти сильний, ти впораєшся" – не працює).
• Не героїзуйте. Роль героя може бути надто важкою і неприйнятною.
• Не вживайте слово "полонений". Краще: звільнений, пережив полон, має досвід полону.
• Не втрачайте фокус: ви – не друг, не священник, не рятівник. Ви – професіонал, який поруч.

Людина, яка повернулась з полону, повертається не в "мирне життя". Вона повертається в реальність, де її досвід часто незрозумілий іншим, а сама вона – змінена назавжди. І те, як ми будемо говорити з нею, працювати поруч із нею, організовувати для неї простір, вирішує, чи стане це повернення початком нового життя, чи продовженням полону.