Завжди поруч: чому від війни не вдасться втекти

Пригадую, як у серпні 2016 року я поїхав у Приазов'я. Одна машина, троє пасажирів і багажник, забитий аж так, щоб перебути раптову зиму.

До теми 2014 – 2022: як мінялися погляди Заходу на українсько-російську війну

У Мелекине Донецької області ми приїхали пізно. Швиденько поселилися в приватному будинку й у присмерках пішли на пляж. Тепле море, пісок, вино і сир.

Єдине, що бентежило, – насувався дощ. Він був неминучий – його провіщав гуркіт грому. Бентежило доти, доки ми не поглянули на небо. Зорі були як на долоні, жодної хмарини. Це був не грім, це була канонада. Трохи далі на Схід.

Війна у Мелекиному

У Мелекиному відчувалася війна. Пусті вікна покинутих санаторіїв донецьких підприємств. Ті з них, що вишикувались на першій лінії, потроху засипало піском.

Місцеві бабусі не любили камер. Варто було дістати фотоапарат – відразу просили сховати. Мовляв, коли знімають – може щось статися. "Давно вже нічого не було, от і не треба", – казали вони.

Мелекине витвережувало. Війна завжди поруч. До неї – 6 годин на поїзді або 10 на автівці.

Усе наше комфортне існування тут можливе тільки тому, що її зупинили там. На лінії тих населених пунктів, назви яких ми чуємо в армійських повідомленнях. Ми не відчуваємо її завдяки тим, хто щодня її на собі відчуває.

Читайте також Через агресію Росії "слуги" збираються на закриту зустріч із Міноборони та МЗС

Моторошний лютий 2014 року

Я пригадую лютий 2014 року. В'язке відчуття розгубленості. Я чудово пригадую це відчуття – коли звичний світ перевертається. Коли друзі вимикають телефони, щоб увімкнути вже на материку.

Там, де між ними й півостровом вже є тонка зелена лінія з людей в українській військовій формі.

Я втратив звичку щось планувати кілька років тому. Обрій планування скоротився до пів року. Навіть це вже оптимізм – у 2014 році я не намагався зазирати далі, ніж на тиждень. Хоча мій кримський сценарій був поблажливо комфортний у порівнянні з тим, що чекав на моїх друзів з Донецька.

У 2014 році звичайний світ перевернувся / Фото Getty Images

Мені скажуть, що це невроз. Відгомін пережитого. Що це психотравма, яка заважає робити висновки та ранжувати ризики. І я, мабуть, із цим погоджуся. Погоджуся – щойно скінчиться війна. Та поки вона триває – питання про те, хто тут носій норми, лишається відкрите.

Актуально "Зупиніть Путіна зараз": українці вийшли на протест під посольство Росії у Вашингтоні

Ми нагадуємо собі людей, що пережили автокатастрофу й переконують усіх, що треба пристібатися. Які твердять, що ремінь безпеки – не примха і не надмірність. Що пом'ятий одяг – не така вже й велика ціна за власну безпеку. І звикаємо чути у відповідь: "Годі лякати".

Чи нападе Кремль

Я часто чую, що, мовляв, Кремль не нападе. Що він уже взяв, що міг. Дійшов туди, куди дозволили. Що воювати відтепер він буде зовсім інакше – й немає ніякого сенсу думати про повторення 2014 року.

І цієї миті в мене дежавю. Бо щось подібне я чув і напередодні окупації. "Невигідно". "Не наважаться". "Світовий порядок". Чув – і повторював. А потім були російські прапори на будівлі кримського радміну.

Війна триває, навіть якщо ви цього не хочете. Вона триває, навіть якщо ви вирішите засипати окопи.

Вона залишиться поруч незалежно від того, згадує про неї ваш улюблений політик чи ні. Від вас залежить тільки те, чи робитиме він це. Тому що мовиться про порядок денний, на який впливають виборці, заміряють соціологи й реагують політики.

Війна завжди залишається поруч / Фото Getty Images

Від вас залежить те, як ваш фаворит оцінюватиме ризики. І якщо війни не існує для вашого кумира, то, вірогідно, для вас її теж не існує. Як не було її для мене 25 лютого 2014 року.

І мені тепер від неї нікуди не втекти – як, утім, і вам. Війна нікуди не зникне, не розчиниться, не кане у небуття. Хоч як би ми голосували на виборах і хоч хто б очолив країну – вона все одно буде поруч. Тому що 6 годин на поїзді. Або 10 – на автівці. Це зовсім поруч.