Дарт Вейдер: з кіно у політику і назад

Два найбільші флагмани сучасного супергероїчного кіно, які ще й комікси випускають ось уже скільки років, Marvel та DC comics, здається, прагнуть будь-що змусити увесь світ подивитися свої фільми. До цієї парочки приєднується Disney, який зарекомендував себе як мінімум мегапопулярними свого часу "Піратами Карибського моря". Ще й не так давно ця студія проспонсорувала найвідоміший перезапуск сучасності: "Зоряні війни: пробудження сили", про що не чув тільки лінивий. Ну та й інші кінокорпорації підтягуються, почувши запах грошей.

Карколомні бюджети виділяють на створення та просування цих фільмів, але відбиваються ще більші гроші. Все більш відомі актори беруть участь у зйомках, це тепер якщо й не тренд, то як мінімум стає чимось престижним. Все більше людей бодай краєм вуха чули, що є собі такі Бетмен, Людина-павук чи Супермен. А популярність Чубакки чи Дарта Вейдера виходять уже далеко за межі звичайної масової поп-культури: можна як мінімум згадати "Інтернет партію України", яка мала свою рекламу та бюджет достатній, аби потрапити у виборчу гонку. Звісно, більшість просто сміялася, мовляв, звичайний прикол, але цей прикол набуває воістину глобальних масштабів. І це в Україні, яка не конструює подібні "міфи", а максимум перебирає їх від Заходу.

Суть в тому, що ці персонажі стають настільки відомими, що про них знають в цілому світі, знають там, де їм, здавалося б, зовсім не місце: знають, впізнають, підтримують – і люблять. З чого б це раптом? Та й фанатська база, люди, які працюють над цими проектами – дорослі люди, а не підлітки чи діти.

Крістофер Нолан, до прикладу, – один з найпопулярніших режисерів Голівуду, який надзвичайно вдало і ефективно балансує між цілковитим видовищем та претензією на інтелектуальне кіно, зняв серйозного та твердолобого Бетмена, якого в прокат не ризикнули пустити під цим іменем, а нарекли просто: "Темний лицар". Вочевидь, намагаючись максимально зблизити концепцію серйозної драми з сюжетом про чоловіка у броньованому костюмі, який у своїй боротьбі проти злочинності ще й навіть голос міняє, перевтілюючись у своє альтер-его. Але такі-от фріки були цілком звичними героями давніх епосів, з поправкою на час та технології: чарівні артефакти замість бронекостюму, божественна милість замість багатих батьків.

Назад у минуле: згадати все і забути потому

По суті, людина тяжіє до оповіді історій ще віддавна: наскельні малюнки свідчать про перших гомо сапіенс, які полювали звірину чи поклонялися блискавці, не розуміючи її природи. Давні ацтеки поклонялися сонцю, а індіанці вірили у духів і дуже акуратно ставилися до балансу у природі. Словом, суто міфологічне мислення давньої людини, яке витворювало також і багато міфів – історій, які описують якісь епічні події за неодмінної участі чогось фантастичного, у що можна тільки повірити, але аж ніяк довести емпірично.

Тобто правда це чи ні, – зараз не суть; суть в тому, що міфологічне мислення глибоко вкорінене в людській психіці усіх народів минувшини і не так давно цивілізація в своїй більшій кількості вступила у той період, коли оповіді про вампірів, перевертнів та мавок стали вважатися чистими вигадками.

Сучасній людині, певно, складно уявити собі якогось там афінянина, який вже винайшов слово "демократія", але все ще вірив у химер та богів. А Сократ: людина, чия філософія значною мірою збудувала культурну парадигму сучасної Європи, а все онде притримувався вірувань та звичаїв свого нарду, попри усю свою раціональність та логіку.

Ось тут і до речі згадати Юнга, бо ж міфи цілком базуються на тому, що Карл Густав нарік архетипами (тобто символами, які може зрозуміти й упізнати в якомусь образі чи не кожна людина), і взаємодіють вони цілком на рівні колективного несвідомого, тому-то ці образи Супеменів та інших героїв коміксів, такі незрозумілі на перший погляд, виявляються досить простими та зрозумілими на загал, якщо відкинути зовнішні атрибути та подивитися в суть. От тільки нервують вони значно більше, аніж міфи про непереможного Геракла. Бо міфи Греції для нас – лише красиві та дивні історії, щось із геть іншої епохи, і їх нам ніхто не нав`язує з кожного рекламного постеру.

Усе нове – то добре забуте старе, за яке ще не платили

За відсутності науки та релігії, люди конструювали міфи. Вони були "народними", "фольклорними", тобто зрозумілими ледь чи не кожному грекові на підсвідомому рівні. Як казки для дітей. Тільки міфи були для всіх. Водночас, там розігрувались цілком дорослі драми: жорстокі, реальні та подекуди абсурдні, просто як у житті давньої людини. Хоча і сьогодні багато хто може ствердити такий самий стан реальності.

Також, вони були архетипними, тобто в міфах зосереджувалась культура і філософія древніх: вони справді вірили у пантеон богів, які мали куди більше рис від простих смертних, аніж рис, притаманних божим сутностям. Онде згадати любовні походеньки Зевса чи мстиві ревнощі його дружини Гери: архетипні ситуації чоловіка і дружини, тільки масштаби сварки в них космічніші.

Навіть грецький театр виконував не лише якусь "розважальну" функцію, а й вводив поняття катарсису, очищення, певного "релігійного" ритуалу просвітлення, що як за аналог можна вважати ритуал сповіді у християнстві: згадати історію про царя Едіпа, таку важливу для давніх греків.

Фішка Заходу: комплекси Америки

Ще один цікавий факт: джерело цієї сучасної культури коміксів, на якій і базується більшість оцих супергероїчних фільмів – Америка. Країна, яка, по факту, утворилася з переселенців Старої Європи: автентичні народності американського континенту або знищені, або цілком асимільовані, або витіснені у ліси й резервації. США утворилися ж не так давно і цілком з колоністів та емігрантів Європи. Це країна, у якої немає своєї власної багатотисячної історії, а відтак: міфології. Хоча США тепер – повноцінна нація, з усіма необхідними юридичними чинниками, підсвідома туга до саме того сегменту минулого, якого у них, по суті, нема, і змушує наздоганяти всіх інших експрес-потягом.

По суті, саме "сучасним міфобудівництвом для своїх" займаються сучасні корпорації розваг США у вигляді коміксів, а тепер і кіно, яке так успішно завойовує світовий ринок. От саме тут і зіштовхнулися дві концепції: тяга до міфів та капіталізм сучасності. А якщо точніше, то можна припустити, що населенню цієї країни, яка не має власної міфології, сильно її не вистачає, от і знайшлися люди, які заповнюють цю нішу, от тільки тут в основі не лише така блага місія, а ринок розваг, тобто гроші.

Тонкощі жанру: грубощі системи

А чому ж усі ці сюжети такі однотипні та передбачувано-банальні? Бо призначені для найширшого кола реципієнтів, орієнтовані на якомога більшу аудиторію споживачів, і ось чому у них так химерно і дещо абсурдно переплітаються, здавалося б, різні взаємовиключні речі. Плюс, мають вони однакову структуру сюжетів. Проста, примітивна історія становлення героя чи команди героїв, які мають відчути свою силу, зібратись до купи та протистояти якомусь абсолютному, нелогічному злу, і неодмінно перемогти його, якимось чудесним образом, яким б це зло не було: хеппі енд.

Приваблива картинка, прості діалоги та сюжетні перипетії, щоб і діти зрозуміли; привабливі жіночі персонажі – для чоловіків; сильні чоловічі – для жінок. Це вже надбання нашого часу: сексизм, чітко розподілені гендерні ролі, моделі поведінки та зони впливу: якщо жінка, то неодмінно красуня з 4-им розміром, якщо чоловік, то неодмінно з кубиками на животі.

От тільки заковинка у тому, що раніше оцей дискурс міфів був народним і використовувався як у вихованні дітей, так і у вищих формах мистецтва ("Одісей" Гомера, "Едіп" Епікура). Тепер ж – тотальне заробляння грошей та капіталізм. По суті, це жорстока спекуляція на архетипному мисленні плюс наша сучасність: "Капітан Америка", "Залізна людина" і так далі.

Тепер ми можемо спостерегти, як акторові Роберту Дауні молодшому пропонують гонорар у 50 тис. доларів за те, аби він зіграв алкоголіка-мільярдера, який винайшов озброєний до зубів костюм і ганяв у ньому прибульців у компанії навіженого зеленого монстра і давнього бога війни Скандинавії. Цікава позиція.

Тут же ж можна згадати і резонансу вампірську сагу "Сутінки", яка повністю змінила культурний код персонажа: гламур та підліткові соплі замість кровожерливості та жорстокості. І це, звісно ж, нічого страшного, це абсолютно звичний прийом нашого часу. От тільки найістотнішу роль тут відіграє капіталізм, як-не-як, а не культурне переосмислення образу.

Звісно ж, трапляються і винятки: комікси Алана Мура, наприклад. Його найвідоміші комікси і коміксами перестали називати: це цілі графічні романи. "Хранителі" та "V означає вендета" – найяскравіші тому приклади. Цілком серйозні, філософські, якісні речі, які ламають усі стереотипи про те, якими можуть бути комікси та фабула з фантастичними персонажами

Тому не можна сказати, що оцей капіталістичний підхід – це суто передумова коміксів. Ні. Комікси, як і кіно, лише інструмент. Тому примітивність, фабульність та архетипність сучасних супергеройських фільмів – просто маркетинговий хід, зловживання психологією. Супергеройські фільми могли хоча б частково заміняти потяг до героїчних епосів, до історій, а на ділі ж: просто спекулюють та заробляють на цьому гроші, витворюючи примітивний і масовий продукт, який міг би бути значно кращим (знову згадуючи Крістофера Нолана, який хоча б пробує знімати нетривіальні блокбастери).