Застереження: всі люди та події, описані у цьому блозі, дійсно існують та мали місце, втім, справжніх імен називати не буду. А треба би було.

Кожна молода сім’я мріє про власне житло. Але часи, коли держава безкоштовно роздавала квартири направо і наліво будівникам комуністичного раю на землі давно минули, і тепер окрім як за гроші омріяну житлову площу не отримаєш.

Але ж де взяти ті гроші, коли ти – молодий батько, який єдиний в родині працює, а жінка сидить в декретній відпустці з дитиною? Виявляється, є вихід – про тебе потурбується держава. Адже чиновникам конче необхідно, аби молодь мала де жити і поліпшувати демографічну ситуацію. Але турбота ця, чомусь, виявляється виключно в гучних балачках перед телекамерами і на папері всіляких офіційних документів.

На практиці всіляке там «Доступне житло» та інші державні програми – брєд сивої кобили, і не менше. Якщо у вас немає родичів чи знайомих у відділі молодіжного кредитування, або офіційна зарплата нижча від щонайменше 5 тисяч гривень, або ви не згідні чекати 10 і більше років на оте державне житло – то за якоюсь допомогою до держави звертатися марно.

З банками – те саме. Квартира в кредит гарантовано вийде втричі дорожча від початкової ціни, виплати розтягнуться на десятки років, і увесь цей час над головою буде висіти дамоклів меч кредитної застави вашого омріяного житла. І знову ж таки, для отримання кредиту потрібно виконати цілу купу умов, типу стабільної офіційної зарплати і т.д.

Єдиний варіант, який залишається – позичити гроші в рідних. Навіть якщо це 150 бабусів і дідусів, у яких ви позичите по 500 доларів, то це набагато краще, ніж банківський кредит. Повірте мені.

Далі. Назбирали грошей, починаємо шукати квартиру. Одразу ж попереджу – без ріелтора в це «болото» лізти не варто. І то, ріелтор, дуже бажано, повинен мати рекомендації від родичів чи дуже добрих знайомих.

І ось тут починається найцікавіше – оглядини вашого омріяного майбутнього житла. З власного досвіду скажу – про цей процес можна писати саги, романи та інші епічні твори, товщина яких перевершить «Війну і мир» принаймні вдвічі. І не дивуйтеся, якщо оголошення типу – продам 2-кімнатну квартиру, світла, чиста, житловий стан, всі вигоди, дешево – виявиться дирою на останньому поверсі обдертої хрущовки (в оголошенні, звісно ж, написано 3 поверх 5 поверхового будинку), де тече дах і останній ремонт робився 40 років тому. І за диру цю будуть вимагати шалені гроші, мотивуючи це ефемерною «наближеністю до центру» чи «гарним краєвидом з вікна» на баки зі сміттям.

Таких квартир ми бачили море, адже шукали житло більше 5-ти місяців. Опишу лише найцікавіші моменти: квартира, яку нам хотіли продати разом з 75-річною бабою (мовляв, через місяць помре, а так ціна на 10 тисяч дешевша, і що саме цікаве, продавалося це чудо через реальну агенцію, доволі респектабельну на ринку нерухомості), квартира по довіреності, яка виявилася недійсною через змову нотаріуса з клієнтом, квартира, де власниця мала в паспорті самостійно (!) вклеєну фотографію практично по коліна (ще б з дітьми та друзями сфотографувалася) і мотивувала це тим, що їй в паспортному столі самі таку вклеїли, квартира, яку продавав психічно хворий, який під час процесу оглядин увесь час іржав, як кінь і бризкав слиною і так далі.

Але після всіх цих пригод ми нарешті знайшли те, що нам сподобалося: в зеленому районі, за 20 хвилин від центру, щоправда, на кілька тисяч більшу, ніж ми хотіли. Про процес передачі грошей, підписання угоди та оформлення документів писати зараз не можу, бо спогади ще дуже свіжі, а руки лише потрохи перестають тремтіти. Але квартиру ми купили, і при цьому не зійшли з розуму.

Щоправда втрачених нервових клітин не відновиш. Та в порівнянні з омріяними власними квадратними метрами – то пусте.