18-19 серпня 2014 року українські бійці звільнили більшу частину Іловайська. Більше тижня вони утримували свої позиції. Після запеклих боїв бійці сил АТО потрапили в оточення. Російські військові обстріляли коридор, яким за домовленістю мали виходити українські сили.

За даними військової прокуратури, під час боїв за Іловайськ загинули 366 українських військових, 249 були поранені, 128 – опинилися у полоні. Ще 158 вважаються зниклими безвісти. За даними парламентської тимчасової слідчої комісії, загальні втрати українських військ сягнули тисячі осіб. Батальйон "Донбас", за словами начальника штабу підрозділу, втратив 89 бійців.

Боєць батальйону "Донбасс" Володимир Гунько (позивний "Кузьма") приєднався до підрозділу із перших днів його створення і пройшов з ним весь шлях до Іловайська. Брав участь у боях за місто. Був взятий у полон, де провів майже п’ять місяців. Після звільнення повернувся на службу.

В інтерв’ю сайту "24" він розповів про те, як росіяни брали в полон українських воїнів під час Іловайського котла, як поводилися із полоненими українцями сепаратисти та скільки зрадників виявилося серед наших бійців.

Перший штурм Іловайська. На рекогностуванні нам сказали: "Ідемо прямо. Суміжники – батальйон "Азов" і "Шахтарськ" – заходять по правому флангу. Вліво ніхто не йде, там все може бути заміновано. Ми беремо місто, 40-60 місцевих сепаратистів тамтешніх розіб’єм, закріпимось, на третю добу нас змінять армійці і ми будемо чекати нових команд". Наступ почали практично ні з чим. З обіцяних танків у нас була тільки одна БМП, за якою їхав наш броньований волонтерами КрАЗ. Пізніше вже дізнались, що "Азов" і "Шахтарськ" відійшли через втрати. Тобто, ми вклинились в укріпрайон сепаратистів самі. У них там снайпери були розставлені, кулеметні засади. Вони нас прижали до землі, щоб ми не могли просуватися ані назад, ані вперед. Стали вичікувати. Слава Богу, наш командир викликав вогонь артилерії і десь на годину вони втихомирились.

З другого разу ми захопили частину Іловайська хитрістю. Пішли вже не в лоб, а лівим флангом, через село Грабське і ще якийсь хутір. Зайшли тою частиною міста, де переважно були приватні будинки. Зайшли без боїв, з маленькою стріляниною. Одразу після того, як ми зайняли частину міста, школу, були обстріляні сепаратистами. Вони швидко відійшли і, думаю, стріляли по нас з переляку, бо не очікували, що ми так швидко захопимо позиції. Після 19 числа ми тримали половину міста, до залізничної колії. Позиційні бої, перестрілки, вилазки. Ми вилазили, обстрілюємо їх. Вони нас обстрілювали. Стандарт був – два обстріли "Градом" на день, мінометні обстріли. Перші дні ми на обстріли з міномету 82 калібру навіть не зважали. Ну падає – і фіг з ним.

Уже мали проблеми з підвозом їжі. Один дідок нам приніс дві качки почищених. Знайшли якесь старе відро оцинковане і на багатті почали варити суп із качки. Я сусідні городи облазив, зелень знайшов, юшка мала дуже славна вийти. І тут почався обстріл. Поховалися по окопах і одна з мін прилетіла як раз в багаття і наш суп з качки розлетівся по всьому дворі. Оце дуже прикро було, що голодними лишилися.

За кілька днів стояння наші позиції так обробили, що вже ніде не було ні цілого будинку, ні живого місця. Ми втратили значну частину техніки. Перед Днем Незалежності сиділи з хлопцями біля вогнища, пили каву і сперечалися, як нас "вітати" будуть – зранку чи ввечері. Вийшло так, що всі проспорили – "вітання" почалися ввечері 23 числа, десь о пів на восьму. Тоді як раз приїхала остання підмога. Ми ще дуже здивувалися, бо навпаки старались, щоб в Іловайськ більше ніхто не їхав і чекали на нормальне підкріплення, яке нам обіцяли. Із важкою технікою, а не таких самих роздовбаїв, як і ми. Це, в принципі було приємно, але приємність закінчилась, коли почався обстріл. Нас почали професійно класти: АГС, потім – 82 міномет, потім 120-ка вперемішку із "Градом". Так красиво ложили десь 1,5-2 години.

Десь 25-26 серпня командир батальйону "Херсон" із водієм потрапив у засаду. Їхню машину розстріляли з водонапірної башти. Наші позиції були найближчими до того місця. Я, командир роти, мій помічник і ще кілька хлопців з розвідки вийшли на місце. Змогли роздовбати засаду сепаратистів. Знаєте, коли бачиш ту роздовбану машину, тіла наших хлопців, які біля неї лежать, забуваєш все. Очі наливається злістю. Брешуть ті, хто каже, що страху нема. Але от у такі моменти весь страх, вся злість, які в тобі накопичились, просто виливаються. Бачиш ворога і навіть не сумніваєшся, стріляти чи ні. Просто знаєш, що маєш його знищити, бо він знищив твоїх друзів. За ці два роки війни у мене такі моменти були три або чотири рази.

Для мене, як і для всіх, котел почався із самого виходу з Іловайська – 28 серпня. Ввечері приїхав наш командир роти. Сказав, що є наказ виходити. Потрібно було максимально швидко зібратися. Особистих речей у нас з собою майже не було. Ми десь години за півтори-дві зібрали БК і стали чекати команди. Її не надходило. Десь о третій ранку ми прокинулися, почали формувати колони. Збирання це затягнулося на кілька годин. Близько шостої години вже почали рух на Многопілля. Пролетіли нашу частину Іловайська, пролетіли Грабське. Там збиралися частини військових, вони догружалися і коли ми приїхали – поїхали за нами. Стали в Многопіллі, там був штаб сектору. Нам сказали, що треба ділитися: одна колона їде направо, друга – наліво. Чого так – не знаю.

Виїхали на поле, яке між Многопіллям і Червоносільським. Метрів за 20 перед нашим БРДМом їхала "Газелька", яка стала одною з перших машин, в яку потрапив ПТУР. Машину розірвало на шматки. Стріляли, по ходу, зліва, тому що всі осколки, частини тіл з переднього сидіння, вилетіли на праву сторону дороги. Перед нами їхав КамАЗ із червоним хрестом на кабіні. Прапор білий з хрестом досить великий був. Здається, там везли поранених з 93-ої бригади і загиблих. В цей КамАЗ теж влучив снаряд. Напевно, з танка, бо була дуже велика сила і його буквально перевернуло на одну сторону, частини тіл повилітали на дорогу, хлопці повилітали.

Ще до того на наш БРДМ, без башні, який був захоплений у сєпарів, хлопці прикрутили АГС, який міг стріляти тільки по ходу руху і плюс десь сім градусів вправо-вліво. Мені сказали, що на нього треба гранатометник, яким я на той момент і був. Коли об’їхали КамАЗ, я хотів з АГС вистрілити, але побачив, що попереду значна частина нашої колони вже горить. Стріляти не міг, тому що вийшло, що стріляв би по своїх хлопцях. Намагався повернути АГС, він не повертався. Пробував стріляти з автомата, але то нічого не дало. Нашу колону, яка їхала по центру поля, спокійно розстрілювали, що з автоматів, що з танків, що з ПТУРів, як мішені в тирі. Вони були десь за кілометр справа, кілометр зліва, в Червоносільському стояли закопані, на стаціонарних позиціях. Чому нас так багато вижило? Бо вони не очікували, що ми прорвемося до хутора.

За цю годину стільки людей загинуло! Тільки в нашій колоні – приблизно сто чоловік. Поле прострілювалось повністю. Коли в автомобіль попадає танк чи ПТУР – лишаються лише спотворені шматки заліза і під ногами валяються шматки м’яса. Дивишся і не можеш зрозуміти – чи це одна людина колись була, чи кілька. Отакі моменти, мабуть, були найстрашніші. І ще те, що можеш загинути, а ніхто не буде знати де ти і що з тобою. Що не зможеш батькам не сказати, що їх любиш, що багато чого не зробив, що по собі не залишив ні дітей, ні жінки. Мої батьки не знали де я є. Лише коли наші поранені хлопці вийшли з Іловайська, вони їм повідомили: "Володя живий, але вірогідніше всього – зараз в полоні". То для мами шок був. Вона потім казала, що якби не мала вже фарбоване волосся, то двічі б посивіла.

Пощастило, що на наш БРДМ були наварені ресори для додаткової броні. Їдеш, пригинаєш голову, чуєш, як кулі від броні відбиваються. Кричиш: "Господи! Мама! Піда*аси! Я вас, су*а, постріляю!". Це все вперемішку на весь голос, так, що здається, ніби зараз гланди повириваються. Дуже страшно, але цей страх рятує тобі життя, бо не відчуваєш себе безсмертним і розумієш, що тобі не на все пофіг. Незрозуміло звідки береш енергію, щоб кудись повзти, бігти, відстрілюватись, щось нести, допомагати пораненим, ще щось робити. Бо якщо просто сидітимеш в кутку – нічого не зміниш.

Стараєшся в усій цій суматосі, від когось відстрілюючись, ще відшукати людей зі свого взводу, з якими ділив все буквально, довіряв їм своє життя. Я коли побачив свого друга, який шкандибав із пораненою рукою, обійняв його, як найріднішу людину у світі і у мене сльози з очей самі потекли. Живий же! Я в нього запитав, де наші інші, він мені сказав: "Ось там на полі – наш КамАЗ". Вийшов на поле, подивився, побачив понівечені шматки металу, але я б ніколи не подумав, що то наш автомобіль. Дивишся на той КамАЗ, де лежать обпалені шматки тіл, а тобі кажуть, що то твої товариші. Дуже важко бачити ці тіла, в яких не можеш навіть впізнати своїх друзів. І ще запах: крові та обгорілої шкіри – це те, що ніколи не забудеш. Як і те, як хлопці ходили по полю і по частинах збирали своїх друзів. На той момент думали, що сталася якась помилка і москалі помилково почали по нас стріляти,а зараз знову будуть переговори, приїде Червоний хрест та нас забере. От хлопці ходили по тій підпаленій стерні і збирали шматки тіл, щоби нікого там не залишити.

29 числа ми просиділи там весь день. Нашим бійцям вдалося взяти в полон вісьмох росіян – з 31-ої ДШБ і кілька танкістів була. На допиті вони казали, що давно вже окопалися на тих позиціях і ранком отримали команду розстріляти нашу колону і нікого не пропускати. Отакий от "зелений коридор". Ввечері від росіян приїхали якісь парламентери із білим прапором. Вмовляли здаватись, обіцяли обміняти за тиждень-два. Ми відмовились. Переночували без стрілянини. На ранок почалися чутки, що до нас їдуть, але сєпари наших спеціально затримують, аби примусити нас до полону. Само собою, ми не здавалися. Після обіду росіяни стали агресивнішими. З’явився якийсь новий їхній командир, який повідомив, що якщо ми не здамося до енного часу, то він має наказ нас всіх накрити. От і всі переговори.

З "Донбасу" у нас лишився офіцер із позивиним Дєд, який взяв на себе командування. Він сказав, що якщо вони накриють нас, то ми накриємо їх. Дєд казав: "Визову нашу артилерію на себе і разом з нами і вас накриють". Росіяни відповіли, що точно знають – підтримки у нас нема ніякої. Попередили, що мають чим нас накрити. Ми знову відмовились здаватись. Через кілька хвилин пішов перший залп – 120 міномет. Як потім виявилося – десантні самоходки "Нона". Ми знову відмовилися здаватись. Пішов другий залп. Вже десь на заході сонця домовились, що вони нас не чіпають, не знущаються, не передають сєпарам, надають медичну допомогу нашим пораненим і у найкоротший термін передають їх Червоному хресту. На тих умовах ми почали здаватись.

Це все було дуже швидко і неочікувано. Ми запаслися зброєю, БК. От як з тим всім здаватися? Я першим ділом в туалет скинув гранати. Потім розібрав свій пістолет, викинув туди ж. Розібрав автомат. З ним було найважче. Дрібніші запчастини викинув у нужник. Щось намагався зім’яти. Гірше за все було зі стволом – довго стрибав на ньому, перш ніж зміг хоч трохи скривити. Ми здались, нас перерахували, сформували в колону і повели полями, по лініях електропередач і недалеко від посадок. Коли росіяни вже вели на Кутейниково – ми співали гімн ,багато хто зі сльозами на очах. За цим селищем на полі я нарахував чи 16, чи 18 самохідних установок "Нона" 120 калібра, які по нас гатили. Побачивши цю силу, зрозуміли, що якби не здались – нас би просто зрівняли із землею і все.

Тримали на зораному полі. В кільці. В першому кільці були військовослужбовці, яких взяли до 29 числа. Були частина наших, які самі здалися в полон без команди. Ми навіть до них не підходили і старалися триматись окремо. На другий день росіяни нам сказали: "Ми чим зможемо, тим поможемо, але харчів у нас немає, медицини немає". Трошки води привезли – пляшка на 10 чоловік. Пощастило, що далі по полю була бахча і деяким нашим дозволили піти кавуни збирати. От ми ними ділилися, пораненим нашим давали. Від сухпайків частина наших теж відмовилась, аби нагодувати поранених, яким було набагато гірше.

1 вересня близько обіду приїхала колона. Незрозуміла. Забрали військовослужбовців і поранених. Сказали, що їх передадуть Червоному хресту. Командир росіян також сказав, аби ми забинтували ще приблизно 30 наших хлопців, аби вони теж пішли з пораненими. Бажаючих поперемотували, всі інші сказали, що не покинуть підрозділ. Лишилися на полі, чекати на подальшу долю. За нами приїхала інша колона десь години за півтори-дві. Теж незрозуміла – там були і гражданські автомобілі, і військова техніка. Нас построїли. В тій колоні, як виявилося, були ДНР-івці, які завели: "Ну що, хто не скаче – той москаль?", "Що, укропи, навоювались?". Нас погрузили у кілька вантажівок і повезли на Донецьк. Я так зрозумів, що той російський офіцер просто виконував наказ згори. Все, що він міг зробити – віддати наших поранених і дозволити піти з ними певній кількості людей. Всіх інших було наказано передати "ДНР".

Проїхали сильно укріплений блокпост. Там ми вперше почали спілкуватися з бурятами. З російською у них було погано, з українською – теж. В основному вони з нами говорили матами і все зводилось до думки: "Су*и, бля*ь, вам пиз*ец!", "Вы против кого поперли?". На тому блокпосту вони почали займатися мародерством – з наших хлопців знімали годинники, коштовності, які у кого були. Познімали то все, нас побили трохи і повезли у Донецьк. Пошикували у дворі будівлі СБУ, обшукали, сказали, які ми нехороші. Трохи побили, зняли на камеру, що батальйон "Донбас" уже у полоні і повели в підвал.

У підвалі донецького СБУ ми сиділи 46 діб. Найважчими були перші два тижні. Деяких на допит викликали по два-три рази. Активно роздавали "люлєй", кожному – свою дозу. Не давали спати. Кожну годину приходили, строїли, розказували, що поки ми тут сидимо вони вже доходять до Києва, пропонували перейти на їхній бік. Питали чи є хлопці з Донецька чи Луганська, якщо знаходили – їх били. Якщо ми дивилися на них і не опускали очі – теж били. Єдине – забороняли бити по обличчю, бо щодня приїздили російські журналісти і нас знімали. Били в основному місцеві вертухаї, які нас охороняли. Це все тривало десь тиждень. Потім вони трохи попустилися. Ще за тиждень ми вже якось звикли. І до тих сєпарів, і до тих зуботичин, які отримували, і до тої обстановки. Просто чекали своєї черги на звільнення.

На допиті був раз чи два. Не сказав, що був офіцером, сказав, що був просто рядовим. Кілька разів отримав під дихало, по м’яких частинах били – по корпусу, по задниці, по ногах. По зубах трохи надавали. Але не аж так сильно – пів зуба вибили і все. Насправді, коли нас везли у Донецьк, я розраховував, що набагато гірше буде. Але то були непрофесійні катування. Просто гопота, яка над нами знущалася. Я в дитинстві на дискотеці в сусідньому селі отримував більше бамбулів, ніж в полоні. Ну, так, били. Так, я був злий, що не можу відповісти. Дуже боляче було, коли били в пах. По-перше, це дійсно боляче, а по-друге, для чоловіка дуже прикро, коли дивишся на цього чмошника і не можеш йому раз по шиї дати і так само відбити йому яйця, якщо вони у нього є.

Часто бувало так, що коли вони приїздили після енного штурму аеропорту, надзирателі приходили до нас, починали розповідати, що вони взяли ДАП, заводили своє "укропи, вам піз*єц". Ми чули, як десь недалеко від нас ідуть залпи реактивної артилерії на аеропорт, чули, що іде наша отвєточка. Потім чули, як у сєпарів починався кіпіш, що їхніх накрило. Після таких невдалих штурмів ввечері приходили п’яні штурмовики, починали розказувати які ми нехороші, і що вони обов’язково візьмуть наших, намагалися когось бити. Смішно виглядало. Вони коли закривали двері – ми починали тихо святкувати. У нас після таких невдалих штурмів аеропорту піднімався настрій. Навіть ті люлі, яких нам роздавали, були, якщо можна так сказати, у задоволення певною мірою.

В перерві між цим всім ми між собою говорили. Хто чим жив до війни, будували наполеонівські плани, як би ми зробили, аби не поїхали коридором. Мріяли потрапити в Донецький аеропорт, хотіли дати хорошої прочуханки тим засранцям, показати їм, хто такі українці, що таке українська армія, показати, що ми виграємо цю війну, переможемо цих паразитів і звільнимо свою землю. Багато говорили про їжу – хто що любить, хто що готує. Тому що в СБУ ми голодували. Годували нас рідко, погано і мало.

Ще перед сном ми всі молилися. Кожного дня хвилиною мовчання згадували всіх загиблих хлопців. Вставали, склоняли голови. Серед нас хлопці були і протестанти, і православні різних патріархатів, і іудеї. Всі разом ставали і молились. Деякі хлопці плакали, згадуючи своїх друзів. Після цього влягались спати хто на чому. А ще тихенько, під носа, але так, щоб всі чули, співали пісню "В синє море кров Дніпром тече", з якою козаки декілька століть тому ходили в бій.

Десь 15 чи 16 жовтня, нам сказали, що нас будуть міняти. 70 чоловік построїли, сказали що деякі лишаються на підвалі СБУ, а решту везуть на обмін. Перед тим нас вивели, нагодували. За ці 46 діб я тоді вперше відчув ситість. Погрузили в "Урали", закрили тентом і повезли. Привезли в Іловайськ. Там знову построїли і сказали, що ми будемо відбудовувати місто. В перший день це супроводжувалось зйомками якихось російських каналів. Ще 2,5 місяці ми розбирали завали, щось там відбудовували. Наша бригада відбудувала кілька будинків, відбудовували міську музичну школу, бібліотеку, вікна в якісь будинки вставляли.

В кінці грудня нас вивели на роботи але десь за годину прибігли сєпари і наказали швидко забрати нас з робіт, бо за нами мають приїхати. Хто приїхати, чого приїхати – нічого не було ясно. Сказали, що нас ніби міняють, як подарунок на новий рік. Ми в то сильно не повірили, але з робіт нас забрали. Працівники бібліотеки, вчителі музичної школи з нами попрощалися. Деякі навіть плакали. В кармани нам позасовували якісь мандаринки і цукерки, аби ми з собою мали. Нас привезли в нашу казарму, сказали вдягнутися, взяти особисті речі, у кого які були. Приїхали "Урали", нас знову забрали на Донецьк. Я коли через тент побачив, що знову завезли на територію донецького СБУ, у мене серце тьохнуло аж, подумав, що тут ми ще будемо сидіти і сидіти. Але десь за годинку нас повезли на Ясинуватський блокпост.

Вночі нас стали міняти. Назвали моє прізвище, мене перевели в другу колону, повели в сторону нашого блокпоста. Там побачив якихось людей у військовій формі. З ними обнімався, як з давніми друзями. У когось із шевронами СБУ випросив телефон, аби до мами подзвонити. Сказав їй, що живий, що все буде добре, що скоро буду дома,і хоч пішки – але до неї дійду. Потім привезли на військовий аеродром біля Харкова, погрузили на борт вантажного літака. Коли приземлились і почали виходити – побачили в усій красі нашого Президента, який зустрічав нас із журналістами. Трап поставили лише з одного боку, тому всі мали проходити, з ним вітатись. Потім нас построїли, президент виголосив промову.

Коли посадили в автобус – мені попався один зрадник, який був серед нас. Він відкрито співпрацював з сєпарами, будучи нашим командиром роти. Сєпарам сказав, що він медик і ходив робив якісь йодні сітки їхнім пораненим та горшки за ними виносив. Від нас весь час відхрещувався і називав піда*асами. Так от щойно двері автобуса закрились – я його бив поки мене не відволокли. Старший офіцер Васильківського аеродрому питав, що це таке коїться. Йому пояснили, що це зрадник – так треба. Потім уже, коли приїхали, цього зрадника старші офіцери швидко забрали, аби над ним самосуд не вчинили.

Привезли у Васильків, нас десь чоловік 10 самовільно прорвались через КПП. У якихось добрих людей попросили гроші на маршрутку і поїхали у Київ. Виглядали як бомжі, вонючі, брудні і небриті. Не мали при собі ні грошей, ні телефонів, нічого. На Теремках нас спочатку посилали, але коли дізнались, що ми щойно з полону – хтось таки гроші на метро дав. І я одразу до мами поїхав. Так закінчилась історія полону і почалась історія кампанії 2015 року, Маріуполя і Широкиного.

Що змінили події в Іловайську? Не знаю. Офіційно ми втратили 366 патріотів. Неофіційно – близько тисячі. Це був цвіт нації. Освічені люди, які мали навички війни, мали стимул, були заряджені патріотизмом, були готові міняти країну і систему. Вони були готові дати відсіч агресору. І ми тоді її давали. Нас боялися. Коли ми вже були в полоні, у донецькому СБУ до нас підходили люди, які воювали на тій стороні, і казали: "Так ви з "Донбасу"? Ви в Іловайську воювали? Так ви навіжені! Ми вас поважаємо". Шоком було, коли вони казали, що ми справжні воїни.

Крутих хлопців, дійсно крутих, було дуже багато. Круті хлопці були в Іловайську. Вони були на Саур-Могилі, тримали ту голу висоту і терпіли обстріли з російської території, не маючи змоги їм відповісти чи відійти на якісь укріплені позиції, щоб дати достойну відсіч росіянам, які перетинають кордон. Такі хлопці були в аеропорту. Такі хлопці були в Дебальцевому. Коли згадуєш цих людей – кожен хлопець по-своєму унікальний був. Кожен був особистістю.

Сергій СВД, доброволець з Маріуполя, був таким, що йому одразу довіряєш як рідному брату. Рукоділлям всяким займався, ремонтами різними. Так мріяв зробити будинок, плани будував. Дуже багато говорив про свою родину, дружину. Загинув 29 числа, а 28 серпня його дружина дізналася, що вона вагітна, друга дитина. Він про це навіть не дізнався. Його досі не поховали. Чекають на опізнання, експертизу ДНК, і судове рішення, аби його визнали бійцем Нацгвардії. Був друг Стаф. Молодий завжди усміхнений хлопець з Ірпеня. У нього захопленням були ножі. Завжди мав при собі 5-6 ножів і міг про них все-все розказати. Наш командир. Спершу думали про нього, що він дуже слабохарактерний. Він був схожий на шкільного трудовика. А виявися справжнім офіцером, який першим ділом піклується про своїх людей. Коли у чому сумнівався – підходив до нас радитися, як краще зробити, аби після виконання завдання всі лишилися живі і здорові. Якось сам один під обстрілом поїхав пораненого рятувати. Завжди був з нами – якщо його хлопці ідуть в бій, теж піде.

Читайте також: Боєць "Донбасу": Тому, хто втратив там всіх, смішно чути про якісь санкції і домовленості