На днях Австрія та Угорщина домовилися не надсилати зброю в Україну, нібито "щоб запобігти подальшій ескалації". Міністр оборони Австрії Клаудія Таннер та її угорський колега Крістоф Салай-Бобровницький заявили про це на зустрічі в Будапешті. 24 Канал проаналізував, що насправді криється за цими заявами та чому варто пригадати історію.

До теми Орбан назвав Україну "нічийною землею": посла викликали у МЗС на відверту розмову

Після перемоги Заходу у "Холодній війні" та розпаду СРСР цивілізований світ тривалий час сам себе заспокоював і помилково вважав, що настав той самий фукуямівський "кінець історії" – світ без війн і нових глобальних викликів. Це була велика помилка – через банальний недогляд Заходу, який більше хотів бути візіонером, аніж жандармом, проспали появу неофашистського режиму в Москві, з жагою помсти, реваншу та найбільшим у світі ядерним арсеналом.

У 2008 році Росія здійснила тестову спробу війни проти Грузії, у 2014 році продовжила випробувати цивілізований світ й загарбала частину української території. В обох випадках реакція Заходу була відверто слабкою й лише посилювала апетити агресора – тоді ж стало зрозумілим, що вся система колективної безпеки в світі зруйнована.

У 2022 році Росія вирішила вже відкрито напасти на Україну. Захід і цього разу волів обмежитись "стурбованістю", яка подекуди мала перейти у "глибоку занепокоєність", проте, ці плани зруйнував відчайдушний український спротив. Завдяки героїзму українців бліцкриг росіян зазнав фіаско, а Захід нарешті усвідомив небезпеку. Наслідком цього стало усвідомлення проблеми та робота над помилками – формування потужної антиросійської коаліції для допомоги Україні та заради її перемоги.

Якщо раніше Україна могла розраховувати на німецькі шоломи та обмежену кількість зброї для, де-факто, партизанської боротьби, то нині ми отримуємо від західних союзників сучасне озброєння, включно з системами ППО, артилерією, танками і потенційно – авіацією. Цивілізований світ нині виділяє мільярди для фінансування не лише української армії, а й всієї економіки.

Війна в Україні завдала потужного удару по зручній концепції нейтральності. Її руйнацію ми бачимо на власні очі.

  • Так, нещодавно, еталон нейтралітету, Швейцарія, почала дискусію про скасування заборони на реекспорт до України летальної зброї та воєнних технологій.
  • Історично нейтральна Ірландія більше не хоче стояти осторонь глобальних процесів і бачить російську загрозу для себе, збільшує витрати на оборону та ініціює дискусію в країні щодо приєднання до НАТО.
  • Німеччина, яка з часів Віллі Брандта вибудовувала культ любові до росіян та їхніх корисних копалин, за лічені місяці позбувається енергетичної залежності від Москви й зрікається спадщини Ангели Меркель.

Після серії блекаутів "прозріла" й Молдова, а після спроб Росії влаштували голод у світі через блокаду українських портів не стало ілюзій щодо росіян у далекій Африці – про передачу танків Україні оголосило Королівство Марокко, Єгипет вимагає від Росії вивести війська з України та доводить Лаврова до істерики, а представники Африки регулярно влаштовують росіянам екзекуції в ООН.

Навіть інтелектуальна ікона всіх "лівих" знаменитий словенець Славой Жижек засудив російську агресію проти України та закликав світ надати Києву зброю та ресурси, при цьому, засудив "нейтральність" і проголосив тих, хто сповідує цей принцип в умовах геноцидної війни росіян проти України, поплічниками Путіна. З цим важко сперечатись, проте, опозиція існує.

Нині в цивілізованому світі панує думка, що війна в Україні – не приватна справа Києва, а виклик для всього світу. Це не витрачання грошей платників податків на щось далеке, а інвестиція в мир у всьому світі. Проте, цю думку поділяють не всі. На жаль, в Європі та світі досі залишається чимало "нейтралів" і "путінферштеєрів". Ба більше, у 2023 році після новин про надання Україні західних танків вони масово активізувалися та подали голос.

Мовиться, наприклад, про колишнього президента США Трампа або чинного президента Хорватії Зорана Милановича. Останній своєю скандальною заявою спробував не лише підіграти Путіну та російській геноцидній війні, розсварити хорватів і українців, але й прямо вплинути на громадську думку в Європі щодо необхідності продовження постачання Україні зброї для захисту від агресії.

Також варто пригадати заяви угорського прем'єра Віктора Орбана про Крим і росіян, які "довго запрягають, але швидко їдуть", а також підривну діяльність правої руки Орбана – міністра іноземних справ та зовнішньої торгівлі Угорщини Сіярто.

Ще одним акордом інформаційної кампанії стала стаття колишньої очільниці МЗС Австрії Карін Кнайсль у російській газеті "Вєдомості" з критикою Заходу за підтримку України. Відзначимо, що Кнайсль у 2018 році запрошувала Путіна на власне весілля та танцювала з ним, а за рік до цього незаконно відвідувала окупований росіянами Крим, до травня 2022 року засідала у раді директорів "Роснєфті", а нині радіє снігу у Москві та пише колонки в місцевій пресі.


Польський прем'єр Матеуш Моравецький нагадує Кнайсль про війну, яку розв'язали її господарі з Кремля / Скриншот

Важливо Австрія та Угорщина вирішили не надсилати зброю в Україну

Далі виступили міністри оборони Австрії та Угорщини. Вони пафосно оголосили, що країни не надсилатимуть зброю Україні. Звісно, пояснення цьому демаршу були класичними – запобігання подальшій ескалації та побоювання, що війна може розповсюдитись на Європу. В принципі, до них навіть не було б претензій і ця стаття не вийшла б, якби вони не робили шкоди. Втім, пояснення відмови Україні в зброї пацифізмом та страхом ескалації – це гучна заява, що має на меті послабити антиросійську коаліцію, а відовідно й бажання Україні поразки.

Політику Австрії та Угорщини важко назвати підіграванням Путіну та Росії – це відкрита гра на його боці.

Клаудія Таннер та Крістоф Салай-Бобровницький у Будапешті / Фото HMZ

Важливо розуміти, що Австрія з часу проголошення сучасної держави 1955 року сповідує "вічний нейтралітет". Попередні варіації Österreich такими миролюбними не були. Колись Відень був центром імперії Габсбургів (з 1867 по 1918 – Австро-Угорська імперія), а з 1938 року – частиною нацистського Рейху. Після перемоги над нацизмом, Австрія була визнана жертвою, а не співучасником Гітлера, а тому була позбавлена необхідності сплачувати репарації та якось поглиблено "проробляти" колективну спокуту.

Після завершення Другої світової лише 43 австрійці були засуджені до смертної кари за співпрацю з нацистами. Натомість абсолютна більшість колишніх сотень тисяч членів нацистської партії були амністовані та вже незабаром повернулися до звичного життя.

Деякі зробили непогану кар'єру, зокрема, в політиці. До прикладу, австрійський політик і 4-ий генсек ООН Курт Вальдгайм був членом СА (Штурмові загони, парамілітарне формування у нацистській Німеччині – 24 Канал), служив у Вермахті до 1945 року, зокрема, на Східному фронті, хоча сам стверджував, що закінчив службу у 1941-му після поранення. У 80-ті правда про Вальдгайма вийшла на поверхню, політика навіть звинуватили у воєнних злочинах у Греції та Югославії, проте, це не завадило йому перемогти на виборах і стати президентом Австрії.

На першому фото Курт Вальдгайм (2-й зліва), 22 травня 1943 року / На другому Вальдгайм на пресконференції в штаб-квартирі ООН у 1981 році

Цікаво Чому Угорщина шкодить Україні і до чого тут нафтопровід "Дружба"

Друга австрійська республіка нині – це маленька та затишна держава, яка дозволяє собі експерименти з обранням правих популістів на високі посади, перебуває під "парасолькою" країн НАТО, але саме нічого не робить й пливе за течією. У тваринному світі така позиція називалася б "паразитуванням", натомість в Австрії це називають "нейтралітетом".

Ця позиція дозволяє Австрії бути серед співавторів резолюцій на підтримку України в ООН, мати за президента великого прихильника України Александра ван дер Беллена (він, до речі, має українське коріння, його прадід родом з Полтавщини), викликати "на килим" росйського дипломата за схвалення в соцмережах геноциду українців й одночасно толерувати фактичне фінансування тероризму за допомогою російського представництва Raiffeisen Bank International або тягнути до Лодзі на саміт ОБСЄ росіянина Лаврова.

Угорщина в Другій світовій була офіційним союзником і сателітом нацистів, угорці воювали проти СРСР і відзначились численними воєнними злочинами, зокрема, на українських землях.

По темі Корюківська трагедія – злочин нацистів за мовчазної згоди радянських партизанів

Після перемоги над Німеччиною Угорщині не пощастило. На відміну від Австрії, яку від Сталіна врятували союзники, території країни були повністю окуповані Радянським Союзом, який облаштував там маріонетковий режим "народної демократії" та опустив над Угорщиною "залізну завісу", також відому як "совок".

У 1956 році угорці повстали проти окупантів, але СРСР втопив революцію в крові. Ненависть до росіян і комуністів на кілька поколінь пустила корені в Угорщині, проте, у 21 столітті талановитому популісту Віктору Орбану, який, до речі, прийшов у велику політику на антирадянській риториці та закликах до демократичних реформ, вдалося повернути всю країну на 180 градусів та вибудувати проросійський автократичний режим у серці Європи.

Угорщина віддала свою енергетичну систему Росії та зробила свою економіку критично залежною від Москви. За це Будапешт відіграє роль "троянського коня" Євросоюзу та НАТО, що блокує допомогу Києву, санкції проти Кремля та росіян, плекає містечковий сепаратизм на Закарпатті, а також усіма силами перешкоджає європейській та євроатлантичній інтеграції України.

Хоча Угорщина й досі марить імперською величчю, це – маленькі держави, які не мають великої армії, їхні воєнні бюджети сміховинні. Втім, подібні заяви мають великий резонанс та наслідки.

Розмір країни та те, скільки вона витрачає на оборону, не має значення, якщо є політична воля. Так само не має значення і те, як далеко ти від Росії.

Перед нами приклади країн Балтії, які віддали Україні ледь не все наявне озброєння та профінансували спротив російській агресії мало не на всю суму власних оборонних бюджетів.

Є приклади Словенії, Фінляндії та Швеції. Є взірець Нідерландів – як Угорщина та Австрія, ця країна не має спільного кордону з Росією, а тому могла б не боятися російських танків. Та на відміну від Австрії та Угорщини, у цих країнах при владі відповідальні люди, які бачать далі власного носа та розуміють усю небезпеку.

Складається враження, що влада та політична еліта Угорщини та Австрії ніби перебувають в стані, коли російські гроші та преференції позбавили їх історичної пам'яті. Лише цим можна пояснити їхнє бажання – щоб Росія таки реалізувала повною мірою свій план геноциду українців, а також сліпу віру в те, що Москва на цьому зупиниться і не спробує повторити, наприклад, криваву осінь 1956 року в Угорщині. А Австрії знову не доведеться приймати у себе угорських біженців. Схоже, декого історія нічому не вчить.

Було б недалекоглядно зводити всіх під одну гребінку, адже як у Австрії, так і в Угорщині є чимало друзів України. Обидві країни допомагають нашій державі в гуманітарних аспектах, є певні сподівання, що позиція щодо "нейтральності" може бути переглянута. На це вказує візит австрійської делегації на чолі з президентом ван дер Белленом до Києва та оптимістична його оцінка президентом Зеленським.

Нашу державу відвідав президент Австрії разом із кількома міністрами австрійського уряду. Є вагомі міжурядові домовленості, є чітке розуміння того, що Австрія не буде нейтральною в питаннях захисту життя та Європи. Є чітка австрійська позиція із засудження російської агресії та готовність надалі посилювати тиск проти Росії за терор,
– Володимир Зеленський у зверненні до нації 1 лютого сподівається на зміни в Австрії.

Значною є підтримка України в Угорщині. Так, мер столиці країни Будапешта Гергей Корачонь, який на початку січня 2023 року відвідав Україну та місця масових воєнних злочинів росіян, заявив, що Угорщина не лише має моральний обов'язок підтримати українців, а це в її власних інтересах – аби не доводилося думати, яка наступна країна стане жертвою росіян.

Якщо хтось втратив моральний компас і не може побачити різниці між жертвою та агресором, якщо хтось забув, що пережили угорці у ХХ столітті – раджу приїхати сюди, в Бучу та Київ, та подивитися в очі тих, хто вижив. Тоді буде ясно, що в цій війні не просто дві країни воюють між собою, а зла сила намагається окупувати іншу країну,
– Гергей Корачонь натякає, що Орбану час прозріти.

Втім, варто констатувати, що наразі чекати на зміну риторики Орбаном та його прибічниками не доводиться – це довели нещодавні вибори, на яких об'єднана демократична коаліція не змогла щось протиставити проросійським популістам.

Натомість демократична Австрія має всі інструменти, щоб опинитися на правильному боці історії. Маємо надію, що візит президента Австрії до Києва 1 лютого 2023 стане відправною точкою для цього.