За майже 3 роки повномасштабної війни та 11 років війни з Росією тисячі військових зазнавали поранень, потрапляли у полон, поверталися на службу або шукали себе заново у цивільному житті. Не завжди ці процеси відбувалися легко, навпаки – на кожному шляху бійця чекали проблеми в системі, лікарнях, бюрократія тощо.

Саме тому зараз в усіх бойових підрозділах армії України зʼявляються штатні патронатні служби для супроводу військових і членів їх родин. У вересні така новостворена служба зʼявилася в бригаді "Азов".

Тож як створили Азов.Супровід і чим займається служба, як допомагає пораненим бійцям і тим, хто повернувся з полону, що найскладніше у роботі та що нас чекає далі – в інтервʼю сайту 24 Каналу розповіла Ріна Рєзнік – керівниця служби супроводу бригади "Азов".

Ріно, спочатку ви були медикинею в "Азові", а зараз – керівниця Азов.Супроводу. Як вам така зміна роботи, якщо можна її такою назвати?

Мене повністю зняли з тих задач, які я виконувала раніше. Я – працівниця медичної роти "Азову", офіцер медичного планування. А такої посади фактично немає в українській військово-медичній системі, тільки в американській є. Але, по факту, це те, яку функцію я виконую. Тобто вже в "Азові" я майже не виїжджала ні як бойовий медик, ні як медик евакуації. Тут я виконувала адміністративні функції.

Азов.Супровід – це просто ще одна велика адміністративна задача, доволі цікава. Не можу сказати, що мені звично, тому що я привикла працювати якомога ближче до поля бою, навіть в контексті планування. Але зараз усе теж дуже важливо.

Цікаво Командир бригади "Азов" Денис Прокопенко закликав до докорінних змін у військовому управлінні

Розкажіть трішки загалом про Азов.Супровід – чим зараз займається служба і скільки людей у ній працює?

Зараз нас вже більше десяти. Розумієте, питання в тому, що медична служба має стосунок до поранених бійців рівно до того моменту, поки вони перебувають в секторі, поки лікарі з ними працюють. Подальший шлях пораненого відбувається вже зі сторони командування Медичних сил та цивільного сектору медицини. Хоча, де-факто, вони все ще залишаються бійцями бригади. Тому, власне, і зʼявилася необхідність слідкувати за ними надалі. Бо чим ефективніше з бійцем попрацюють на ранніх етапах поранення, тим швидше він зможе повернутися на службу теоретично.

Тренований боєць, який вже був на полі бою, виконував певні задачі – це найцінніший ресурс, який є в українській армії зараз. Тому повернення бійця у стрій, тобто пришвидшення цього процесу, можливість зробити його більш функціональним і комфортним – це основна задача служби супроводу.

Також нам дуже важливо контролювати перші дні пораненого у великих шпиталях поза фронтом. Якийсь час ми вивчали структуру смертності і захворюваності поранених. На жаль, результати не дуже. І це не тому, що наші лікарі погані. Просто система охорони здоровʼя перевантажена – і не тільки в опорних шпиталях Дніпра, Запоріжжя чи Харкова. Вона перевантажена і в центральній частині України, і на Заході. Адже майже ніхто не був готовий до такого напливу пацієнтів з травмами, особливо важкими.

Тому задача Азов.Супроводу – допомогти цивільній і військовій системі охорони здоров'я зробити процес комфортнішим як для лікарні, так і для пацієнта. Це і про те, щоб забезпечити перевезення пацієнта між лікарнями, і фінансування певної діагностики. Деколи треба знайти лікарню для пораненого ближче додому і перевезти його туди, аби родина могла бути поруч. А в деякі моменти, на жаль, потрібно саме бити на сполох, коли щось пішло не так.

Тобто це основні, найважливіші задачі. Але також є і ряд підзадач: щоб повернення військового у стрій було функціональним, треба забезпечити постійний його зв'язок з підрозділом, щоб він знав, що на нього чекають. Якщо боєць не зможе виконувати функцію, яку виконував раніше (найчастіше це про піхотинців), треба знайти йому нове й ефективніше місце в підрозділі, щоб він міг комфортно працювати.

Також в "Азові" ми багато працюємо з бійцями, які повернулися з полону. Для нас дуже важливе їх якісне, адекватне й швидке відновлення, наскільки воно може бути швидким.

Зверніть увагу! "Азов" – перший підрозділ в Україні, який мав свою патронатну службу, створену ще у 2014 році. Після початку вторгнення у 2022 році вона займалася азовцями та ветеранами, які повернулися на службу в інші підрозділи, а зараз функціонує у штаті 3 ОШБр.

Ви згадали про бійців, які повертаються з полону, а служба супроводу "Азову" якраз і почала свою роботу з обміну, коли на День Незалежності в Україну повернули солдатів-строковиків. Як за 4 місяці з того часу змінилася ваша робота? Чи змінилися задачі, які ви ставили перед собою і командою? І чи вдалося за цей час відновитися частині хлопців, які повернулись 24 серпня? Тому що розумію, що терміни реабілітації бувають зовсім різні.

Це був дуже великий обмін, коли вдалося повернути близько 80 людей. І тоді якраз моя команда тільки створювалася, ми ще були на злагодженні, недалеко від зони бойових дій. Але нас розбудили вночі, сказали "збирайтесь", завтра їдемо зустрічати бійців з обміну. Тому, звісно, наша робота дуже сильно змінилася, той обмін був для нас досить стресовим, оскільки не були до кінця напрацьовані ще механізми. А звільнених з полону хлопців було багато.

Обмін полоненими 24 серпня 2024 / Фото Ліберових

Хоч це були бійці строковики військової частини 3057, ми були дуже раді їх зустріти. Наша робота була доволі ефективна і швидка. Звісно, було складно, але, на щастя, більшість хлопців були фізично в нормі – без застарілих травм і поранень. Вони відразу потрапили в дуже класну лікарню, де з ними працювали. Тож зараз більшість з них вже повернулися до свого нормального життя, а частина навіть поновлюється на військовій службі! Хлопці величезні молодці.

Тому можу сказати, що процес лікування і реабілітації більшість з них вже завершили. Та це не значить, що вже все. Бо залишається багато проблем як зі здоров'ям фізичним, так і психічним. І вони будуть вилізати далі.

Що взагалі найскладніше в процесі, коли додому повертаються військові з полону? Я розумію, що є фізична сторона – коли їх обстежують, тому що в Росії лікування немає. Є психологічна сторона. Є моменти, що хтось з них відразу хоче повертатися в стрій, при тому, що все одно треба пройти лікування, щоб нормально себе почувати. Що для вас найскладніше в цьому всьому? І з чим найважче працювати?

Те, що їх багато. У кожного є свої побажання, і це буває складно координувати. Якби вони всі були з однаковими бажаннями, було б набагато простіше. Та так не буває.

Є важливий момент, що деякий час після обміну вони повинні постійно бути в лікарні, де проходять перші обстеження, розмови зі спецслужбами, відновлення документів. І ось деякі хлопці погано переживають те, що навіть після повернення з полону, у них є певні обмеження в пересуванні. І мені хочеться з цим якось допомогти, але це неможливо, бо є процедура, і вона дійсно осмислена. Ми говорили з багатьма, хто раніше повернувся з полону і вже служать у нас. Більшість каже, що справді на 3 – 4 день їх пам'ять працює гірше, тому краще розповісти всю важливу чи корисну інформацію в перші дні.

Тому це складний момент. Складний у тому, що часто в хлопців після полону ми намагаємось вияснити, що їх турбує, що болить, як ми можемо допомогти, що маємо зробити. А у відповідь чуємо, що "все добре, мені все подобається, нічого не болить, все класно". І це означає, що "не класно" почнеться на другий, третій тиждень, особливо по здоровʼю.

Деякі травми бійців застаріли і з ними набагато складніше працювати. Також хлопці багато часу провели на Азовсталі, а це ж завод. Ще багато в кого є множинні контузії, множинні легкі черепно-мозкові травми, які дають свої наслідки – це і проблеми з концентрацією ваги, з пам'яттю, зі сном. Ці наслідки для здоровʼя незворотні, не буде так, як раніше, з цим просто доведеться жити.

Стосовно психологічного відновлення, то складно знайти психолога, щоб він і хлопцям сподобався, і був професійним. Багато хто каже, що не готовий спілкуватися з психологом, оскільки йому поки що складно приймати допомогу від людини, яка такий досвід (полону) не пережила. Ми намагаємось пропонувати їм психологів через певний час, та й вони знають, що завжди можуть звернутися.

Я неодноразово чула, що бійці, які повернулися з полону, хочуть якнайшвидше повернутися в стрій, бо там "всі свої", там життя, до якого звик.

Це так. Хоча, у кого вже є сімʼї, ті хочуть якийсь час побути з рідними. Та й багато хто змінює місце служби – йде на підвищення чи просто в іншу сферу. Деякі хочуть просто якийсь час відпочити. Але дійсно, наші бійці, азовці, яких обміняли з полону, хочуть повертатися у стрій. Навіть якщо вони були поранені.

Тому їх складно до чогось заставити. Але ми домовились, що вони трошки полікуються, пройдуть всіх лікарів, і якщо ті скажуть, що можна вертатися на службу, ну тоді дійсно можна.

Я раніше бачила статистику, що понад 80% поранених військових "Азову" повертаються у стрій. Мені складно оцінити цей показник, але виглядає він доволі великим, напевне, одним із найбільших показників по різних бригадах в Україні.

Мені також зараз важко сказати статистику, бо я люблю точні цифри. А як їх порахувати по всій армії?

Але варто говорити чесно, що бійці з важкими пораненнями, дійсно важкими, рідко повертаються на старі посади, які потребують фізичної підготовки. І це, до речі, проблема нашого маркетингу, коли малюють хлопця з біонічним протезуванням руки і він керує дроном. Давайте будемо чесні, біонічний протез не дозволяє так швидко рухати пальцями, щоб могти пілотувати якісь маленькі маневрені штуки. Звісно, різне буває. І цей маркетинг – красивий, героїчний, але створює трішки неправильні очікування в самих хлопців, котрі бачать таку рекламу.

Тому мені б хотілося, щоб хлопці та дівчата, які переживають складні поранення, не відчували себе якось не так і щоб вони не мали завищених очікувань. Наприклад, коли військові з нашої медслужби зазнавали важких поранень, за певний час ми чесно їм казали: "На евакуацію ти не повернешся, але є місце на стабілізаційному пункті для тебе. Ти можеш повернутися".

Але хочу зауважити важливий момент – дійсно, більшість військовослужбовців "Азову" повертаються у стрій після поранень: чи на свої старі посади, чи на нові. Ми намагаємося завжди адаптувати всі можливості для бійців, щоб вони повернулися туди, де зможуть виконувати свою функцію максимально комфортно. Тому за потреби донавчаємо їх чомусь новому – це і перепрофілізація на саперів, на інженерів безпілотників, на керування дронами, а бійців, які мають серйозний досвід, на офіцерів штабної роботи.

Як на практиці відбувається процес повернення бійців на службу після поранення чи полону? Він приходить до вас і каже: "Я хотів би повернутися на таку-то посаду", чи в більшості ви пропонуєте і підбираєте для них нові посади?

Найчастіше вони звертаються до своїх командирів. Якщо це хлопці, які повернулися з полону, адекватно почувають себе фізично і хочуть повернутися в стрій, то частіше за все вони хочуть просто повернутися до свого старого командира – туди, де були раніше.

Якщо ми говоримо про поранених бійців, то ми намагаємося зʼясувати, як вони себе почувають, як вони будуть працювати, функціонувати. Якщо розуміємо, що боєць навряд чи повернеться на свою стару посаду, то пояснюємо цей момент.

Важливо Скільки азовців вже повернулися з полону і скільки ще досі там: "Редіс" назвав кількість

В Азов.Супроводі є відділ соціалізації та реадаптації (тобто це про зміни свідомості як військових, так і суспільства, яке повинно змінюватись). Як працюєте з суспільством?

Ми намагаємось працювати. Службі наразі 4 місяці, тому процес тільки йде. Ми вивчали американський досвід й ізраїльський. Зараз намагаємося працювати над інформуванням суспільства.

А ще комунікуємо з роботодавцями, бо до нас час від часу звертаються різні компанії, які кажуть, що вони хочуть взяти на роботу азовців, які вийшли з підрозділу через певні свої причини. І з нашого боку важливо доносити роботодавцю певні особливості роботи з ветеранами, радити, як адаптувати свій бізнес.

Ви згадали про американський досвід. У США, попри велику повагу суспільства до ветеранів, самі вони не завжди можуть повернутися до звичного життя. На жаль, колишні військові там частіше скоюють самогубства чи йдуть з сімʼї, ніж цивільні. Тому в Штатах напрацьовані різні програми для ветеранів, але їх ефективність не така, як хотілося б. І в контексті цього – як думаєте, а чи варто нам рівнятися на американський досвід чи все ж варто впроваджувати свій?

Досвід ветеранської політики в США – дуже довгий. У них шикарно продумана політика меморіалізації пам'яті загиблих військових, підтримка ветеранів і їхнього здоровʼя, соціальні гарантії. А ще там насправді велика культура вдячності серед суспільства до військових, яка у нас поки що так не сформована.

І дивлячись на усе це, ми все одно бачимо проблематику, тобто навіть цього всього недостатньо. Тому їхній досвід цікавий і показує нам, що просто не буде, адже в Америці це ще й питання набагато меншої кількості населення, ніж у нас.

І насправді у Штатах існує велика проблема з самогубствами ветеранів, розлученнями, залежністю від наркотиків і тим, що вони залишаються без дому. Навіть якщо до армії вони були фінансово забезпеченими людьми. На жаль, багато хто з них не знає, що робити після армії. Але від цього інша частина суспільства США буде не так сильно залежати, як у нас.

Наші військові і ветерани – це люди переважно до 60 років, це економічно спроможна частина населення. Це люди, які повинні створювати активний економічний соціальний прошарок суспільства, але які ризикують бути з нього викинутим. І це створює величезні ризики для державного сектору, для сектору приватного підприємства. Бо чоловік середнього віку цікавить роботодавців. Як і жінка середнього віку, дружина цього ветерана, цікавить роботодавців.

Тому зараз ми багато інформаційно працюємо, аби доносити, що працювати з ветеранами – важливо. Бо образ ветерана у нас і так доволі адекватно сформований. Але в країні не вистачає психотерапевтів і психіатрів.

Маєте на увазі військових психіатрів і психотерапевтів?

Військових взагалі майже немає. В Україні їх ніколи не вистачало, завжди було мало доказових і розумних спеціалістів, які б спиралися на дійсно професійні і дієві методи. А ще багато хто з них виїхав за кордон. І виходить так, що кількість людей, які потребують таких спеціалістів, сильно зросла, а кількість спеціалістів зменшилася. Відповідно навантаження на одного спеціаліста величезне.

Зараз ми для своїх бійців чекаємо по 2 – 3 тижні у черзі до справді класних психоневрологічних клінік. А буває й довше.

ріна рєзнікРіна Рєзнік – керівниця Азов.Супроводу / Фото з твітера військової

Якраз один із напрямків вашої роботи зараз – психологічна підтримка бійців. Як це відбувається на практиці: військові самі відчувають, що їм потрібна допомога або консультація спеціалістів, і вони до вас звертаються, чи ви якось намагаєтесь самостійно відстежувати стан бійців? Бо я розумію, що коли йдеться про бригаду, і це сотні чи тисячі людей, то це суперскладно.

У нашій бригаді є психологічна служба, дуже фахова. Часто до бригадних психологів може звернутися побратим бійця або командир, який каже, що є проблема і її треба вирішити. Після того психолог, якщо він розуміє, що ця проблема психіатрична і потребує медикаментозного лікування або нагляду лікаря-спеціаліста, звертається до нас. А вже ми знаходимо відповідальні лікарні.

Але буває, що деякі бійці не хочуть працювати з психологом своєї військової частини, бо інколи в них виникає емоційний барʼєр. Тоді вже ми, Азов.Супровід, шукаємо психолога якоїсь дружньої організації, який буде спілкуватися з бійцем.

Якщо ми говоримо про поранених, які перебувають на різних стадіях лікування, то з ними працюють наші кейс-менеджери медичної частини, і якщо вони бачать певні тривожні дзвіночки, то можуть запропонувати бійцю відвідати психолога, психотерапевта чи психіатра. Але найголовніше – це завжди тільки добровільно, ніякого примусу бути не може.

На щастя, в "Азові" бійці розуміють потребу в психологах і в нас немає до цього сильно вираженого несприйняття, як буває у військових частинах. У нас бійці вміють звертатися і казати "я хочу до психолога" чи "я хочу до психіатра".

Так само ми намагаємося працювати з родинами військових. Особливо, якщо це родини важкопоранених бійців, які складно це переживають.

А з якими запитими найчастіше звертаються бійці?

Це проблеми зі сном, тривожні розлади, звернення типу "мені не окей, не так, як було раніше" і логоневроз, тобто порушення мовлення. Ці запити цілком очікувані, особливо після легких черепно-мозкових травм.

На Заході поширена практика, що коли військовослужбовець перебуває у не повністю стабільному психологічному стані, йому не дозволяють виконувати певні завдання чи бути на фронті. У нас точно така практика не поширена усюди в армії зі зрозумілих причин нестачі кадрів, але все ж – хоч якось це працює зараз?

Я колись була на форумі, де були генерали та професори з американської армії медичних сил. Ми говорили про ментальне здоровʼя і черепно-мозкові травми. І мені було складно з ними спілкуватися, бо люди дуже не в контексті наших сил. Більшість американських практик у нас просто не працюють через характер війни.

Ми не маємо можливості виводити людей з фронту через проблеми з психічним здоровʼям. Це нереалістична історія, абсолютно нереалістична, на жаль. Але й сказати, що такого у нас немає взагалі – не можна. Якщо ми чи психологи бачимо, що людина психологічно нестабільна, розфокусована, може нашкодити собі, то, звісно, намагаємось її принаймні на якийсь час вивести з бойових, дати час відновитися, пройти діагностику. Але навіть тут існує 2 моменти: не завжди є можливість їх відпустити і не завжди у цей же час їх можуть прийняти в якусь клініку. Це постійний баланс.

І ще зі свого досвіду додам, що командування не ставиться скептично до того, щоб людину, яка тимчасово не може так ефективно виконувати свої задачі через психологічний стан, відправити на відновлення.

Цікаво Усі розмови зводяться до кота: як будувати стосунки, якщо твій партнер військовий

А як із фінансовим забезпеченням Азов.Супроводу – це державні кошти чи благодійні? Чи вистачає їх?

Наразі ми функціонуємо на донати, на спонсорські гроші. Я сподіваюся, що згодом ми вийдемо на нормальну інвестиційну базу за кордоном. Там є багато людей, які готові донатити на гуманітарні історії, медичну допомогу, але не готові підтримувати військових. А українське суспільство, навпаки, готове донатити на зброю, на дрони. І краще, щоб ці донати залишались на дрони і зброю, а для поранених можна шукати варіанти підтримки донорів.

Звісно, що ніяких державних коштів немає, немає регламентованих програм під службу супроводу. Та й більшість, на що ми зараз витрачаємо кошти, це:

  • одяг для поранених (часто в лікарні вони приїжджають без належного одягу, бо під час транспортування його зрізують, гублять).
  • засоби зв'язку (телефони втрачаються на позиціях, а для бійців, особливо поранених, дуже важливо тримати зв'язок з родиною і командуванням).
  • діагностику (треба заплатити за КТ, МРТ, певні окремі дослідження, які необхідно зробити вже, а не чекати і не затягувати процес лікування).
  • інколи оплачуємо приватних спеціалістів, які можуть попрацювати з пораненими.

Але загалом ми користуємось тим, де можемо працювати державним коштом: обстеження, лікарні, реабілітаційні центри. І насправді це важливо, бо державні центри – це те, що залишиться з нами назавжди. І часто вони набагато фаховіші, бо постійно працюють з великою кількістю поранених.

Яким ви, як керівниця, бачите Азов.Супровід за 1 – 2 роки або в якійсь найближчій перспективі – до чого прагнете і які задачі ставите перед собою, перед командою?

Я багато прагну і вважаю, що це добре. Найперше, щоб Азов.Супровід став платформою для доказових методів лікування і реабілітації, щоб наша експертність була впізнавана і щоб ми доносили важливі теми, співпрацювали з різними організаціями, аби допомагати людям. Наприклад, у нас зараз є проєкти щодо лікування легкої черепно-мозкової травми, бо забивають на контузію, яка виглядає не так страшно.

Також хочеться за рік сформувати більш серйозну позицію в контексті роботи з повернутими з полону бійцями. Бо наразі є певні неоптимальності, які дуже б хотілося покращити, донести їх до лікарень, які приймають хлопців. Хочеться вибудувати систему взаємодії служб супроводу з лікарнями.

ріна рєзнікРіна Рєзнік / Фото з твітера військової

А ще дуже хочу, щоб у лікарні зʼявилися освітні можливості та можливості для реадаптації. Бо часто в лікарнях поранені лежать місяцями, вони бувають маломобільними й не мають можливості пересуватися за межі закладу. Коли я працювала з МОЗ, ми робили в лікарнях бібліотеки, спортзали з адаптивними тренажерами, кімнату для групової психотерапії. Тому хочеться працювати з такими проєктами зараз, шукати для них можливості та фінансування.

До теми "Редіс" заявив про старт ганебної кампанії з дискредитації "Азову": що йому закидають

До того як Азов.Супровід розпочав свою роботу, з азовцями працювала патронатна служба "Янголи.Азову" (зараз просто "Янголи"). Сам процес створення вашої служби не обійшовся без конфлікту у соцмережах. У "Янголах" вийшли тоді з заявою, що "переживають глибокий шок" від новини про створення Азов.Супроводу і звинувачували вас у відсутності комунікації. Згодом ви вийшли з заявою, що Азов.Супровід був створений, як необхідність мати службу в структурі "Азову", а не іншого підрозділу. Чи вдалося вам все-таки поговорити з колегами з "Янголів" і як вирішилася ця ситуація?

Мені здається, що ситуація вже вирішена. В офіційній заяві від нашої бригади все було сказано максимально чітко – ніхто нікого не звинувачує в цій ситуації. Ні нас, ні дівчат з 3-ї штурмової бригади. Дійсно тоді були стресові моменти, стресові події на фронті, всі на нервах. Хтось когось недозрозумів.

Але все це взагалі не повинно ніяк впливати на подальшу діяльність ні одної, ні іншої організації, бо в нас всіх одна мета. І це найважливіше.

Зараз ми, я, маємо гарний контакт.

Як щодо розподілу справ – раніше "Янголи" займалися тисячами справ військових, ветеранів, полонених з "Азову". Вони вам передали ці справи чи залишили за собою?

Передавати роботу, яка вже була пророблена, псувати якусь інформацію, додавати стрес бійцю, який лікувався і працював з одною організацією, а тепер буде з іншою, – мені здається недоречним, неадекватним по відношенню до бійців.

Тому всі справи, які почалися до створення Азов.Супроводу, залишилися в "Янголів", за що я дуже сильно їм вдячна. Всі запити, які зʼявилися після створення, то з ними ми вже працюємо самі – з усіма бійцями, пораненими, обмінами і звільненими з полону.

обмін полоненимиОбмін полоненими 30 грудня, в якому повернули бійців "Азову" / Фото Суспільне Новини

Чи співпрацюєте зараз ще з якимись іншими бригадами, які починають створювати в себе патронатні служби чи служби супроводу, – чи обмінюєтесь досвідом й порадами?

Нам дзвонять інколи з інших бригад, хочуть познайомитись, запитують, як у нас в "Азові" все функціонує, розповідають, як у них. Окрім того, я все ще відчуваю нас частиною медичної служби бригади, для мене це також важливо, що ми не якась окрема відірвана організація. Тобто у нас шлях пораненого бійця з моменту поранення і до моменту повернення у стрій контролюється однією структурою – медичною службою.

Тому не було місяця, щоб до нас хтось не заїжджав, не переймав досвід роботи з пораненими на всіх етапах – евакуації, допомоги на стабпункті, потім у цивільних лікарнях. Відкритість до обміну досвідом, до обміну інформацією — це одна з наших найважливіших цінностей. І ми намагаємося ділитися інформацією з іншими бригадами, фондами, різними організаціями.

Як думаєте, чи має кожна бригада мати службу супроводу або патронатну службу?

Я вважаю, що в ідеальному світі служби супроводу мають реалізовуватися на державному рівні. І коли боєць поїхав зі стабпункту, медики впевнені, що з ним все буде добре, він потрапить в класну лікарню, за ним слідкуватимуть, знайдуть психолога, у разі потреби перенаправлять в іншу лікарню. Щоб від будь-якої лікарні можна було вільно отримати інформацію про здоров'я бійця. Але, на жаль, система охорони здоров'я перенавантажена і це просто неможливо. І люди, які продовжують через стільки років війни працювати в опорних шпиталях, де є величезні потоки поранених, – герої.

Тому повертаючись до питання – так, насправді було б дуже непогано, щоб у кожній бригаді був принаймні невеличкий відділ, який опікується бійцями.

І знаєте, мені особисто хотілося б, якби мене поранили, аби хтось зателефонував, запитав як я, чи потрібна допомога, чи нормально зі мною спілкуються у лікарні.

Я читала ваші попередні інтерв'ю, де ви казали, що існує велика проблема з тим, що ви не маєте даних, що стається з пораненими після того, як вони йдуть від вас, тобто вже на етапі госпіталізації. І основною проблемою ви називали відсутність всеукраїнського реєстру травм. Можете пояснити, для чого він взагалі потрібен, як допоможе бойовим медикам і медслужбам на місцях і чи є хоча б якісь перші ознаки того, що він з'явиться?

Департамент охорони здоров'я Міноборони каже, що з'явиться. Це складний процес, адже ще треба, щоб ці дані адекватно аналізувалися. Бо для чого потрібен реєстр травми? Щоби збирати якомога повну інформацію про травму, як вона виникає, як лікується і тоді приходити до певних висновків, змін лікування, покращення. З тим, наскільки багато у нас зараз травм і наскільки дані про них безцінні, страшно уявити, скільки даних ми втратили. Є, звісно, медкарти, історії лікування, виписки з діагнозами. Але це не деталізована інформація.

А ще важливо знати, що стається з бійцем на подальших етапах після поранення: чи дожив він до завтра, до наступної зупинки, чи вижив він через 30 днів. А наразі вся історія просто обривається на якомусь етапі, медики не мають фідбеку.

Культура фідбеку максимально важлива. Ми в бригаді її активно розвиваємо, а на стабілізаційному пункті записуємо фідбек до кожної роботи з пораненим – тобто він приїхав до нас, з ним попрацювали, закінчили роботу, помили операційний стіл, і після цього медики сідають і пишуть в загальну групу про те, що вони зробили добре, що не добре, з чим ще можна попрацювати. І таким чином ми розбираємо ці кейси.

Багато часу, будучи в армії, ви займалися тим, щоб медикам дозволили переливати кров пораненим на етапі до госпіталізації. Я знаю, що цей дозвіл вже є, але наскільки проблема вирішена в армії зараз?

Для тих, хто хоче лити кров, а не фізрозчин, проблема вирішена. Можна взяти кров у величезній кількості, нею користуватися. У нас в "Азові" з цим все окей, але ми дуже етичні й не беремо дуже багато універсальної крові. Ми не лінуємось і самі їздимо у великі міста з холодильниками, привозимо кров і відвозимо. Ми розуміємо, для чого це потрібно.

На жаль, наказовим способом переливання крові на етапі догоспіталізації в армію не ввелося. Зараз, мені здається, не більше третини стабпунктів, які я бачу, використовують кров. А все що до стабпункту – тим більше.

За право переливати кров ми дуже багато боролися. І коли перший раз працюєш з кров'ю, ти розумієш, чому це так важливо. Бійці при пораненнях втрачають кров, вони стають блідими, видно, що їм погано, часто вони в неадекватному стані свідомості. А коли вливаєш перший-другий пакет крові, людина рожевіє, приходить у свідомість. Це як магія.

У мене була дуже страшна зима – моя остання зима в ролі медика евакуації. Я тоді була на стабпункті в Бахмуті, де, на жаль, не було крові. Але було дуже багато холодного фізрозчину. І все було дуже печально. Я коли звідти виїхала, то сказала, що більше не повернуся на стабпункт, де не буде крові.

ріна рєзнік в азовіРіна Рєзнік у медслужбі "Азову" / Фото бригади

В одному з останніх інтерв'ю ви говорили про те, що не вірите в закінчення війни в найближчій перспективі. Хіба що в закінчення активної фази війни. Чи змінилася ваша думка зараз? Особливо зважаючи на останні події в Україні, в Штатах, на вибори, на всі оці гучні заяви, які лунають?

Я намагаюся не думати, бо раніше всі мої політичні прогнози військові не збувалися. Кожен раз, коли я в чомусь була певна, все відбувалося навпаки.

А щодо війни, то треба готуватися воювати вдовгу, щоб там не здавалося. Звернути сили і плани можна завжди. У мене такий був момент, коли я планувала, що треба буде менше працювати ось вже через 2 тижні, потім через 3 тижні, потім через 6. І так затягувалося. Тому зараз ми з командою вже будуємо плани на 2025, на 2026 рік.

Ну і коли ми вже говоримо про плани на майбутнє – які цілі ставите собі і про що мрієте зараз?

Не дивлячись на те, що я страшно втомлена, а дивлячись на рік назад, я розумію, що ми розвинули дуже круту медичну службу – у нас є класна евакуаційна броня, крутий стабпункт на такому рівні, якого не було ніколи! І мені дуже хочеться продовжувати робити усе на такому ж системному великому рівні. Хочеться, щоб вся робота була не дарма, щоб те, як ми зараз працюємо з пораненими, працювало на нас і далі. І щоб ми нічого з цього не втратили.