Дівчина возила допомогу у київське СІЗО, а коли росіян вибили з Київської області – підтримувала людей у крихітних селах навколо Бучі та Ірпеня, до яких не доїжджала допомога від великих волонтерських організацій. Згодом Стефанія зрозуміла, що необхідна в інших містах – тих, які досі лишаються під вогнем окупантів, і переключила свою увагу на запити звідти. Про жахи війни волонтерка Стефанія Пауль розповіла ексклюзивно сайту 24 каналу.
Зверніть увагу Вперше у світі на честь мами: потяг Київ – Івано-Франківськ отримав назву "Стефанія Експрес"
Що відомо про Стефанію Пауль
Найперше, що вражає у цій дівчині – наскільки вона яскрава та енергійна. Те, що вражає найсильніше – вона вміє концентруватись на тому, що життя триває. Ця концентрація настільки потужна, що на Стефанії майже не осідає попіл згарищ війни.
Стефанія не любить співпрацювати із великими волонтерськими організаціями, не сприймає піару на тому, щоби допомагати іншим, та не підтримує тих, хто без розбору набирає собі будь-яку гуманітарку. Найбільшу повагу у неї викликають громади, які можуть самоорганізуватись та сформулювати список конкретних потреб людей у тих населених пунктах, які постраждали від російської агресії.
Пісню "Стефанія" Kalush Orchestra, знаєте? Вона мене дуже сильно замахала. Тому що будь-яка людина, який я представляюсь: "Добрий день, я Стефанія, я волонтерка", починається: "О, це ж пісня про вас!". І починають її наспівувати. Це вже доводить до втрати пульсу,
– сміється Стефанія Пауль.
Киянка Стефанія Пауль почала допомагати людям із перших днів повномасштабного вторгнення Росії / Фото з архіву Стефанії Пауль
Цікаво Це наша перевага, – у МВС сказали, що допомогло ЗСУ у перші тижні війни
Люди у звільнених містах та військовослужбовці її запам'ятали, тому що вона красива, завжди посміхається і абсолютно не має відчуття страху. Сама ж вона зауважила, що саме завдяки цьому може працювати максимально ефективно.
Мені немає чого втрачати, тому що дітей, чоловіка, чогось прям надважливого у мене нема. У мене відсутнє розуміння страху. Не знаю, чому. Мені простіше раз побачити особисто, наживо, ніж передивитися +100500 фотографій і робити з цього якісь висновки. Плюс – є дике бажання допомогти людям, але не рахунком когось іншого. Я не можу замість себе посадити когось. Якщо я вирішила, що хочу кудись поїхати, комусь допомогти, то роблю це самостійно. Беру під відповідальність людей, з якими я їду. Все,
– наголосила вона.
Про волонтерство
Ще кілька місяців тому дівчина не могла уявити себе у ролі волонтерки. Вона була стилісткою, моделлю, та жартувала, що коли почнеться війна, то стане першим щуром, який втече з цього корабля.
"До війни я була простою чувішкою, яка займалась спортом, багато подорожувала. У мене так є десь 30 – 35 країн. Але от в Росію, в Білорусь, ніколи мене в ті країни не тягнуло, і я цим дуже сильно пишаюсь", – зізналася Стефанія.
Початок повномасштаної агресії змінив багато що у житті дівчини. У тому числі – ставлення до військових / Фото з архіву Стефанії Пауль
Я ніколи не любила військових. Завжди вважала їх людьми, які недостатньо інтелігентні для того, щоб з ними підтримувати зв'язок. Тепер беру всі свої слова назад. Військові – це дуже класні хлопці, просто в них трішечки інше життя, інші погляди на все,
– додала вона.
Її волонтерство почалось із того, що дівчина власним коштом закупала продукти для самотніх київських бабусь та дідусів. Потім долучилася до одного з київських ресторанів, який почав працювати на те, аби нагодувати захисників столиці із лав Збройних сил та тероборони. Випадково – просто зайшла туди погрітись та випити кави.
Основні волонтерські сили дівчина зосередила на тому, аби реагувати на конкретні запити про допомогу / Фото з архіву Стефанії Пауль
Потім почала більше уваги приділяти такій точковій допомозі та налагодила співпрацю зі столичними аптеками. Саме тоді почали звільняти Київську область. Тож Стефанія повезла ліки в Бучу, Ірпінь та їхні околиці.
Про звільнені міста
У перші чотири дні дівчина встигла завезти ліки, продукти, засоби гігієни та кормі для тварин у Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель, Бородянку, Макарів, Раківку, Андріївку.
У нас із водієм між собою є свій топ-лист найжорсткіших місць, в яких ми бували. Наразі у Київський області село Андріївка – найбільш моторошне. У порівнянні з руйнуваннями, які там відбулися, Буча та Ірпінь відпочивають. Села просто немає. Росіяни там жили, і коли тікали звідти, залишали дуже багато цілих боєприпасів. Практично у кожному дворі є боєприпаси, є окопи, є різні надписи, які росіяни залишили,
– розповіла волонтерка.
Вона додала, що росіяни просто виганяли людей, розстрілювали їх на фермі біля села, жили в будинках, користувались речами українців.
Так виглядало село Андріївка одразу після того, як українські захисники вибили звідти російських окупантів / Фото надане одним з військовослужбовців 10 ОГШБр
Ці слова підтверджують і військовослужбовці з 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, які заходили у Київську область після звільнення. За їхніми словами, за ступенем руйнувань та завданої шкоди ситуація у селі Андріївка – страшніша, ніж у Бучі та Ірпені, де скоєні росіянами воєнні злочини отримали широкий розголос.
Цивільні машини на околицях Андріївки стояли ростріляні та розкатані важкою технікою росіян. У кожній з цих них були люди, які хотіли евакуюватись від війни / Фото надане одним з військовослужбовців 10 ОГШБр
Мене в Андріївці дуже вразила бабуся, яка сиділа на лавочці біля свого двору. Біля неї стояло 6 ящиків з цілими боєприпасами. І знаєте, це така сюрреалістична картина, коли бабулечка сидить, а біля неї боєприпаси, і вона так просто, дуже доступною мовою пояснила: "Навіть якби тут залишилися росіяни, я би все одно не поїхала нікуди, тому що це – мій дім",
– зауважила Стефанія.
Та сама бабуся, біля будинку якої окупанти лишили нерозірвані боєприпаси / Фото з архіву Стефанії Пауль
Також вона звернула увагу на ті написи, які лишали на стінах будинків російські окупанти.
"Насправді, вони особливо розумом та кмітливістю не відрізнялись. Брали і засир*ли чужі будинки своїми надписами. Машини, які вони розстрілювали, також розписували. Реально, як маленькі вандали, як підлітки на вписці – потусили, розгромили все і втекли. У них – ні мізків, ні совісті нема – нічого",
– додала вона.
При цьому отаку загальну неспроможність підтримувати порядок там, де вони живуть, Стефанія вважає доволі точною характеристикою російських окупантів.
У моїх друзів в Бучі квартира. У них в квартирі росіяни теж жили. Найсмішніше, що подруга після повернення додому мені констатувала: "Найжорсткіше, що вони ходили в туалет повз унітаз". Ну, блін, як люди можуть влучно стріляти, якщо вони не можуть нормально, пробачте, поср*ти? І смішно, і сумно. Це ж якраз добре описує цих людей,
– сказала волонтерка.
Про російських окупантів
При цьому у багатьох вчинках російських окупантів дівчина вбачає суцільний театр абсурду.
Наприклад, в Ірпені, коли бачиш, куди стріляли росіяни, що вони розстрілювали. Там є Алея Слави АТОвцям. На ній вони розстріляли фотографії. Я коли вперше побачила цю розстріляну огорожу із фотографіями, у мене було одне питання: невже в них немає мізків? Навколо війна, вони майже в оточенні, а витрачають патрони в нікуди. Йшли бліцкригом, а воюєте з фотографіями. Бл*ха, ну серйозно?
– обурилася Стефанія.
Ще одна кумедна ситуація, яка викликала думку "Повний сюр", сталась у Бучі, де дівчині виділили приміщення під склад.
"Це таке цільне приміщення, більше схоже на ряд кіосків. Там спочатку йде пивничка, потім – рибна лавка, і потім – пусте приміщення. Пусте приміщення вони не чіпали – там тепер наш склад. Там цілі вікна, двері. Рибна лавка теж незаймана. У пивничці – вибите вікно, і нема пива, нема пляшок. Звідти взагалі все винесли. Я коли вперше побачила, сказала: "Наскільки можна бути тупорилим, щоби набрати пива, але не набрати риби?". Хоча, власне, нахіба закушувать, якщо ти і так на голодний шлунок все робиш", – розповіла волонтерка.
При цьому вона наголосила, що у всіх її розповідях немає ані зверхнього ставлення до російської армії, ані зневаги.
Військових не можна зневажати, їх не можна висміювати. Але я більше ставлюсь до московської армії не як до армії, а як до орди неосвічених людей. У Росії розповідають, що у них там життя вдалося і все класно. Але коли елементарно люди не вміють користуватись туалетом, не промахуючись, це говорить, що у них складова сірої рідини не супервелика. Саме тому їх варто боятися,
– зазначила дівчина.
Про сльози
Попри те, що дівчина чудово усвідомлює, з яким жахом і горем доводиться стикатись під час своєї волонтерської діяльності, все побачене не спотворює її життєрадісності. У неї вистачає сил бачити навколо не лише горе, а й всі ті елементи трагікомедії, які завжди присутні на війні.
Я не можу вічно плакати, не можу вічно переживати, вічно боятися. Сталося те, що сталося – і треба діяти за ситуацією і закривати питання по мірі їх виникнення,
– уточнила вона.
Головне правило роботи Стефанії – при ній не можна плакати / Фото з архіву Стефанії Пауль
Від початку волонтерської діяльності Стефанія Пауль сформулювала головне правило роботи – при ній не можна плакати. "У відповідь на допомогу мені краще казати: "Дякую! Ми переможемо, ми молодці". Тому що вічно горювати – це дурна затія", – пояснила дівчина.
Коли приносила продукти людям похилого віку, які забирали їжу зі сльозами на очах, одразу прямо попереджала: "Якщо продовжите плакати – я піду".
"У відповідь, ви не повірите, вони припиняли плакати. Люди заспокоюються, насправді. Якщо я допомагатиму з кислою рожею, люди будуть їх приймати, плакати у відповідь, страждати. Ми завжди мавпуємо один одного. Але якщо я прихожу з посмішкою на всі 32 зуби, коли мої вініри блищать замість ліхтаря – це підбадьорює людей", – розповіла волонтерка.
Каже, що і команда у неї підбирається завжди відповідна. Жартують та підтримують позитивний настрій всі, включаючи військових, які супроводжують її у найгарячіших точках.
Коли волонтери допомагають з усмішкою, вони ж заряджають інших людей. Окрім гуманітарки, ліків, їжі і якихось предметів першої необхідності, волонтери несуть людям ще й віру в життя, розуміння, що майбутнє є. Розуміння того, що ми не в дупі. Ми ж не в Північній Кореї живемо, де ми маємо ходити тільки з кислими мінами та горювати. У нас є прекрасна країна! У нас є прекрасні військові, є підтримка,
– підкреслила киянка.
Одна з найяскравіших ілюстрацій, на її думку, спілкування із людьми. Коли, наприклад, Стефанія привезла допомогу у щойно звільнену від окупантів Бучу, місцеві запропонували випити кави, звареної на вогнищі на одній з вулиць потрощеного міста.
Актуально Про що Росія збрехала всьому світу, поклавши тисячі своїх чоловіків у землю
"Ми спілкувалися з усмішками. Я там чуваку вручила блок цигарок, а він розказав, як під час боїв вони обдирали і курили кору. Але він розповідав про це не з сумом в очах, а як порівняння: "Уявляєш, колись давно на війні курили махорку, а ми зараз у 2022 році куримо кору дерев". Все залежить від людей. Коли ти приїхав, поспілкувався з одною людиною, з іншою, розповів, звідки ти, люди розуміють, що життя не закінчилося", – підсумувала Стефанія Пауль.
Також цікаво – 45 артилерійська бригада красиво знищує техніку росіян: дивіться відео